Уже понад рік сєверодонеччанин Вадим Любченко приватно ремонтує асфальт на вулицях свого міста, і досі його бізнес викликає до себе неоднозначне ставлення і з боку владних структур, автодорожніх організацій, і з боку населення. У своєму житті Вадим ніколи не мав стосунку до такого роду занять. Половину свого життя (а йому — 41) він опановував знання, готуючи себе до бізнесу. До якого? Якщо чесно, у перші роки він і сам не знав. Була, щоправда, юнацька мрія, але вона не мала чітких обрисів, із серії «от якби...».
Вадим Любченко з консулом Посольства Канади, директором департаменту розвитку Каримом Моркосом, який у вересні 2017 року цікавився методом ремонту доріг Вадима.
Фото з архіву В. Любченка.
В одинадцятому класі Вадим написав собі послання в майбутнє. Через двадцять років на зустрічі однокласників учителька роздала своїм колишнім учням ці листівки, які зуміла зберегти, Вадим прочитав свої записи й здивувався. Одним з його бажань було таке: «...щоб ми у своїй країні навчилися робити такі дороги, як на Заході». Ого, як він у свої вісімнадцять років по-державному мислив!..
Щоб ця мрія здійснилася, Вадиму знадобилося два десятки років. Спочатку він здобув дві вищі освіти, тривалий час працював на хімічному комбінаті «Азот», займався громадською роботою і навіть ризикнув балотуватися на посаду міського голови Сєверодонецька. Набрав три відсотки голосів ... і залишився цілком задоволеним результатом. Принаймні цей результат був справжнім, не підтасованим і не купленим.
Через певні обставини Вадим 2015 року залишився без роботи, але така ситуація його абсолютно не засмутила. Напевно, доля підштовхувала до того, щоб він, нарешті, розпочав свою справу. І він подумав про асфальт.
Років п’ятнадцять тому, учергове побачивши влітку сліди від підборів жіночих туфель на розплавленому на сонці асфальті, Вадим чи не вперше задумався над технологією ремонту доріг. Якщо асфальт має особливість плавитися від високої температури, то чому б попереду котка не поставити пальник, який розігрівав би цей асфальт, а коток одразу його розрівнював. Почав теоретично розробляти цю ідею — малював, обчислював, якою має бути температура плавлення, придумував, як поставити на коток пальник... Друзі зупиняли: один коток 30 тис. євро коштує. Грошей у Вадима справді не було, і йому нічого іншого не випадало, як чекати.
Коли залишився без роботи й з’явився вільний час, повернувся до своєї ідеї. Якось приніс додому шматок старого асфальту, поклав його на звичайну кухонну пательню і почав «смажити». Через пару хвилин відкрив кришку, взяв до рук розігріту суміш, а вона раз — і розсипалася. Вадим скріпив масу докупи, підніс під холодну воду — і вона швидко охолола, ставши дуже міцною. Це надихнуло експериментатора. Зробив дослід ще раз: знову на пательню, під воду — тримається.
В Інтернеті знайшов інформацію про переробку старого асфальту, технологію такої переробки в Канаді, Фінляндії та інших країнах. Але найбільш пізнавальним і корисним виявився радянський досвід 70-х років, де все розписано не просто докладно, а і в дрібницях. Як з’ясувалося, у СРСР на той час були розроблені спеціальні машини з переробки старого асфальту, які в Канаді, приміром, з’явилися тільки у двохтисячних роках.
Коли ще тільки задумувався про бізнес, Вадим розумів, що його треба будувати з урахуванням вимог сучасності. Насамперед він має бути мобільним, але при цьому своїми мінімальними ресурсами міг розв’язувати глобальні проблеми, вирішувати екологічні завдання з використання відходів асфальту, що, у свою чергу, дає можливість знизити вартість ремонту доріг. Одне слово, Вадим Любченко вирішив купити спеціальну техніку й почати ремонтувати міські дороги. Гроші, щоправда, у нього так і не з’явилися, але допоміг випадок. Програма розвитку ООН (ПРООН) оголосила конкурс проектів, що припускають створення бізнесу й навчання. Вадим написав свій проект, захистив його і отримав міжнародну допомогу. Купив обладнання, налаштував його і з 2017 року разом із двома помічниками почав «лікувати» асфальт Сєверодонецька.
До ентузіазму новоспеченого підприємця керівники дорожнього комунального підприємства міста поставилися досить стримано, і щоб не образити того, хто «рветься в бій», Любченку дали найскладнішу вулицю — Гагаріна. Мовляв, побачимо, як ти своєю технікою зможеш навести тут лад.
Справедливості заради треба зазначити, що така іронія була доречна. Уявіть собі: лютий, сніг по коліна, а Вадим латає дірки в асфальті. Подивитися на це «диво» приїжджали шляховики чи не з усієї області. Навіть журналісти одного з телеканалів прибули зняти такий прецедент — і посмішок своїх не приховували.
— Але подивіться на ці латки сьогодні. Через рік вони стоять. Тому що обладнання і технологія дають змогу проводити ремонт доріг і взимку, — переконує Вадим. — Розігріваючи асфальт до 259 градусів, ми його трамбуємо, і він остигає природно.
Асфальт використовуємо «беушний», звозимо його звідусіль. І цей непридатний матеріал, до речі, значно здешевлює ремонт. Торік для міста я робив ремонт по 173 грн за квадратний метр. Вартість нового асфальту — 250 грн за кв. м, а шляховики роблять за 389 грн за кв. м. Є різниця?
Вадим стверджує, що не створює конкуренцію дорожнім службам і ніколи конкурентом їм не буде. Обсяг виконаних робіт у нього сьогодні невеликий — до 20—22 кв. м на день, але поступово нарощуватиметься. Вадим уже придбав другий апарат (до речі, за іншою грантовою програмою), купує ще один коток, інше устаткування, а також прийме на роботу й навчить ще мінімум чотирьох людей. За даними Вадима, у Сєверодонецьку поточного ремонту потребують... ну майже всі вулиці. Капітально відремонтовано лише 5% доріг. Роботи багато, і підприємець Любченко до цього готується. Знайшов, до речі, спосіб, що дозволяє довести якість рециклінгового, тобто старого асфальту під час переробки до практично нового.
Працювати доводиться з різним асфальтом, і до кожного з них потрібен свій «підхід», тобто кожному потрібна своя технологія. Різний асфальт по-різному плавиться, вимагає свого компонента й навіть пахне по-своєму. Вадим планує вже до вересня зібрати всі технології, що дасть змогу урахувати всі нюанси виробництва. В ідеалі він прагне вийти на обсяг 100 кв. м на день.
Із властивим йому гумором Вадим називає себе «льодоходиком», який прокладає дорогу до альтернативи. І вже серйозним тоном не без гордості заявляє, що створює на Луганщині новий ринок послуг, по суті, новий товар, який має гарну перспективу. Із цим твердженням не можна не погодитися, враховуючи переваги, на яких будується такий бізнес. Це переробка вторсировини, мобільність і всесезонність виробництва, розумна цінова політика, оперативність у виконанні робіт тощо. І головне — його послугу можуть замовити жителі міста, поклавши асфальт біля під’їзду приватного будинку чи гаража. А як же якість?
— Я не роблю на віки, — каже Вадим. — Це як пломбу покласти на зуб, який надалі, через кілька років, можливо, треба буде лікувати. Я переймаюся поточним утриманням доріг. До речі, у нашому місті деякі дороги не просто не підлягають капітальному ремонту, а потребують повної заміни дорожнього полотна. Капітальний ремонт їм потрібен був ще на початку дев’яностих років минулого століття. Є вулиці, на яких 4 см асфальту — і все! Ремонт тут проводити не можна, їх треба робити заново.
Завдання перед міською владою стоїть велике, і вона може з ним впоратися, якщо таких ентузіастів, як Вадим Любченко буде більше. А він готовий ділитися своїм досвідом з іншими підприємцями, тому що...
— ...Насамперед — я водій, і мені приємно їздити гарними дорогами, — відповідає він.
Луганська область.
