У казках є всі аспекти життя: цінності, моделі стосунків, а головне — обов’язковий щасливий кінець — один із основних засобів казкотерапії. Усі вони разом допомагають дітям позбуватися страхів, долати проблеми та налаштовуватися на позитив. Утім, можуть бути корисними і для дорослих. Про особливості казкотерапії спілкуюся з психологом Оленою ПЕТРУШКЕВИЧ (на знімку).

— Пані Олено, як у вашому житті з’явилася казкотерапія?
— Після університету я деякий час працювала за фахом у навчальних закладах. Потім — у сфері HR, директором із управління персоналом... Та невдовзі звільнилася, бо зрозуміла, що сумую за працею дитячого психолога. Звісно, вона не приносила значних коштів, але це було саме те, чим я хотіла займатися. Мене підтримав чоловік, сказав: «Роби те, що тобі до душі, а моєї зарплати вистачить на нас двох». Але я хотіла повернутися в професію з новими знаннями. Переглядаючи стенди із літературою на київському ринку «Петрівка», натрапила на книги про казкотерапію. Купила декілька видань різних авторів, вдома ще й занурилася в Інтернет і зрозуміла: це моє! Пройшла профільне навчання за кордоном і стала наче оживати. Першу казку, яка спрацювала, я написала для своєї куми та її донечки. Мала соромилася підійти до дітей на майданчику. Я написала історію про героя, який збирав шишки в лісі й ділився ними з іншими... Простий образ. Дівчинка послухала, згодом попросила маму прочитати ще раз. А вже за кілька днів кума розповіла, що донечка подолала свій страх, під час прогулянки назбирала каштанів і запропонувала діткам погратися ними. Ті охоче відгукнулися.
— Розкажіть про казкотерапію.
— Це молоде поняття, адже для науки декілька десятків років — невеликий термін. Казка — це будь-яка вигадана історія, навіть схожа на правду (кіно та книги — також казки, тільки в інших жанрах). Залежно від віку та мети, історія може бути й фантастичною, і наближеною до реальності. Наприклад, коли працюєш із дорослими діловими людьми (особливо чоловіками), то розумієш, що їх навряд чи зацікавить формат про принців та принцес чи чарівників. Проте це не означає, що казкотерапія має якісь обмеження. Для кожного можна підібрати свою метафору, яка буде найближчою і найдієвішою.
— Як добираєте «самі ті» образи та метафори?
— Уявімо, що до казкотерапевта звернувся діловий чоловік, який потребує допомоги, але, зважаючи на свій статус, ставиться до цього методу дещо критично... Для нього буде написана серйозна історія, де йтиметься про перемовини, конкуренцію та проблеми бізнес-компаній. Хоча у моїй практиці чоловіки — велика рідкість. На прийом вони потрапляють здебільшого як батьки. І в процесі роботи виявляється, що для досягнення мети потрібно змінити щось не лише у житті дитини, а й у сім’ї загалом. Поведінка дитини — це, зокрема, і результат внутрішніх переживань батьків. Стиль виховання має надзвичайно велике значення. Його можна підкорегувати й за допомогою індивідуальної розмови з батьками.
Я часто спираюся не на власний образний ряд, а пропоную людині написати свою історію. За стилем викладу, персонажами та проблематикою можна зрозуміти, що їй близьке. Тоді я можу дописувати продовження або запропонувати альтернативний розвиток подій... Для дорослих найчастіше пишу притчі, історії з відкритим фіналом або запитанням наприкінці, яке спонукає до міркувань. Ніколи не викладаю готовий рецепт по пунктах: що треба зробити. Дорослі самі несуть відповідальність за свій вибір. Якщо вони повністю прив’яжуться до історії, яку написав за них хтось, то це може навіть нашкодити. Коли дорослий має проблему, то подумки ставить перед собою чимало запитань. Але відповіді його не влаштовують, бо глибоко у душі все набагато складніше, ніж видається на перший погляд. Психіка — мов айсберг. Ми бачимо лише верхівку, а всі причини та рішення — в глибині під водою. А от діткам своєрідні вказівки-рецепти потрібні.
— Створюючи казку, ми мимоволі переносимося в інший світ. Це і є одним із секретів казкотерапії?
— Коли людина слухає чи пише історію, то її свідомість трохи переключається та відпочиває. І це дає змогу почути свій внутрішній голос — душу. З’являються потрібні підказки, мовляв, я не розпочинаю бізнес не тому, що не можу чітко спланувати чи не довіряю партнерам, а тому, що боюся образи. Думка така: «Я настільки боюся, що хтось критикуватиме мої починання, що нічого й не роблю. Бо я не вмію жити з образою». І доводиться попрацювати, аби виявити істинні причини.
— З якими проблемами звертаються найчастіше?
— Дорослі — із запитаннями щодо роботи або із формулюваннями: «Наче все добре, а щастя нема», «Я не можу порозумітися зі своїм сином», «Мене дратує власна дочка». Однак це питання не до дитини. Проблеми дітей здебільшого поведінкові. Батьки, замість врегулювати, намагаються контролювати і цим лише поглиблюють конфлікт. Часто відсутнє розуміння, що дитина — це окрема особистість із індивідуальною поведінкою і що вона має право на свої вподобання та особливості. Спочатку говоримо з батьками про те, що вони — не боги і не можуть, та й не повинні жорстко контролювати життя своїх дітей. Розуміння можна досягти за допомогою простої, але дієвої метафори — про ляльковика, який дуже хотів дитину, і чарівник виконав це бажання. У ляльки просто зникли ті ниточки, за допомогою яких нею керували, і вона стала стрибати, бігати... Робила це трошки незграбно, адже вперше у житті виявляла самостійність. І тут ляльковик схопився за голову і замислився, а чи потрібна йому така дитина... Батьків треба вчити допомагати своїй дитині: поборювати свої страхи, робити перші кроки у дружбі з однолітками, виявляти характер у межах, які дозволяє соціум. Тобто перш ніж звертатися до спеціаліста, батькам варто стати психологами для дітей: читати й обговорювати з ними народні казки, створювати свої...
— Чи завжди батьки можуть самі допомогти своїй дитині подолати психологічні труднощі?
— Інколи справді є ситуації, що вимагають специфічного втручання — коли дитина пережила щось складне, не може дати собі раду, і це впливає на розвиток її особистості. Трапляються й проблеми, пов’язані з комунікацією: коли дитина не може налагодити довготривалі дружні стосунки, ображає інших у класі чи ображається сама. Буває, що у батьків немає власного ресурсу, аби попрацювати з дитиною, оскільки самі не змогли впоратись із цим колись. Тоді у дитини немає прикладу. Вона бачить, що іншим вдається, а їй — ні, і це стає причиною конфліктів. Якщо у людини нема позитивного досвіду щодо якоїсь дії, то жодні вказівки «роби так і так» не допоможуть подолати страх чи незручність. Такий досвід може дати історія — казка, яку переживаєш разом із дитиною. Отримана інформація дасть змогу асоціювати позитивний досвід персонажа зі своїм.
— Чим особливі сучасні діти?
— У дітей сьогодення більше страхів, ніж у тих, хто був маленьким десять-двадцять років тому. Навіть якщо у родині все добре, то загальний настрій у суспільстві відбивається й на дітях. Вони дивляться телевізор, бачать щоденні новини, чують розмови і так втрачають необхідне відчуття стабільності. До того ж їхні батьки почуваються менш захищеними, ніж колись... Ми усі живемо із відчуттям, ніби щось може от-от трапитися, і це підвищує рівень тривожності й агресії. У суспільстві значно знизилася толерантність. Дітей стало дратувати те, чим раніше вони не переймалися. Це зумовлено тим, що батьки вдома транслюють абсолютну нетерпимість до відмінностей, які не вписуються у їхнє суб’єктивне поняття нормального. І діти приносять це у свої колективи — садочок, школу. І коли у класі двоє-троє таких діток, то дорослі можуть організувати для них вихід тієї енергії за допомогою ігор та дозвілля. А коли у колективі таких десяток і більше — вони підсилюють агресивність один одного, і це стає проблемою. Тут на поміч приходить спорт та фізичні вправи. Зокрема, східні єдиноборства, де не лише можна навчитися постояти за себе, а й осягнути певні філософські засади. Багато моментів можна здолати й засобами казкотерапії.

Тетяна ПЕТРЕНКО.
Фото з особистого архіву Олени Петрушкевич.

Львів.