Укр | Рус
Футбол. «Динамо» задовольнилося нічиєю На кінофестиваль приїдуть відомі продюсери та актори Вимагала хабар за відміну перевірки аптеки Оголошено підозру іноземцю-втікачу, який на смерть збив дівчину Брак лікарів, комп'ютерної техніки та відсутність інтернет-зв'язку уповільнюють реформу Голова Верховної Ради України Андрій Парубій взяв участь у роботі круглого столу « Впровадження антикорупційних реформ в Україні» Делегація Європарламенту відвідала Маріуполь, Краматорськ та ознайомилася із ситуацією поблизу лінії зіткнення Депутати Європарламенту відзначили прогрес, якого досягла Україна у реалізації Угоди про асоціацію Завершилося восьме засідання Парламентського комітету асоціації Україна – Європейський Союз Державний реєстратор діяв незаконно, чим завдав збитків на більш ніж 6,1 мільйона гривень Футбол. Шевченко і Ярмоленко відвідають матч «Арсенал» – «Ворскла» Баскетбол. «Черкаські Мавпи» та «Дніпро» сьогодні стартують у Кубку Європи Репродуктивна медицина -- на захисті благополуччя тисяч сімей та здорового майбутнього нації Ошатними й гарними можуть бути і "хрущівки" Вартові АЕС отримали сертифікати на житло
Загрузка...
Голосування
Чи стежите ви за курсом валют?

Голосувати

Чи довіряєте ви українським банкам?

Голосувати

На вашу думку, який найкращий метод зберегти заощадження?

Голосувати

На що ви витрачаєте найбільшу частку місячного бюджету?

Голосувати

Чи вдається вам щомісяця заощаджувати?

Голосувати
На головну
13.06.2018

Страшенний сором за «хапальний рефлекс» не відпускає

Наталя ЯРЕМЕНКО

Росія путіна вчора відзначала свій «день», хоча точніше — своє «дно». Одержавши порцію міжнародних санкцій і меморандум в ООН із доказами свого фінансування тероризму. Що цю країну вирізняє з-поміж інших і чим їй «пишатися», усі знають. Усі! Агресивною не-люд-ською політикою Кремля. Але милосердя все-таки має перемогти. Про це заговорили в Сочі (на церемонії вручення премії «Кінотавр») кінематографісти, які виступили на захист українського режисера Олега Сенцова, котрий голодує вже 30 днів. Голодовка Сенцова важливіша за «всі фільми, статті й нагороди», зазначив кінокритик Антон Долін, і не сказати про неї було неможливо. Не «непристойно» чи «некрасиво». А просто неможливо. Як неможливо не поважати бажання й право українців будувати своє майбутнє. Не під дулом «братніх» іскандерів.

Людмила РУМЕГА (народилася в сім’ї засланців у ДжугджурЛАГу, живе в Московській області, пенсіонер):
— Зі своїми українськими рідними я познайомилася в 1971 році, після закінчення школи, коли вся наша родина вибралася з ведмежого кутка в Якутії на Батьківщину тата — у Херсон — купувати будинок із садом.
Перше сильне враження на мене справила надзвичайно тепла й м’яка вимова нашого прізвища: Рум-Е-га, а не грубо-агресивне Рум-Э-га або Рум-Ы-га. На мій погляд, якщо в першому разі відчувається доброзичливість і близькість, то в другому — ворожа відчуженість. До речі, місцевий житель міста-героя ніколи не скаже: «Од-Э-са», а тільки м’яко й ніжно: «Од-Е-Са».
Українська мова взагалі вразила мене тим, що вона точніше й конкретніше передає значення слова.
Приміром, «победа» — перемога (перемогти), «столовая» — їдальня (їжа), «преступник» — злочинець (зло чинити).
За майже піввікове порівняння одного народу з другим можу з твердою впевненістю заявити, що росіяни й українці — народи різні. Україна менша від Росії й за територією, і за числом мешканців, але більша за густиною населення, що не може не відбиватися на душевній близькості людей один до одного. У Росії навпаки. В Україні — більш сприятливі кліматичні умови (два врожаї на рік!), що змушує людей прискорювати товарообіг сільськогосподарських продуктів, а це не може не відображатися на зростанні економіки. У Росії навпаки. В Україні менше часу приділяли на пропаганду марксизму-ленінізму (на зомбування), а ГУЛАГів узагалі не було. У Росії навпаки.
Як усяке дерево росте знизу вгору, так і всяка влада починається з людей, котрі живуть на землі (бо людина має сама вирішувати, як їй краще жити), а не навпаки, як це влаштували більшовики сто років тому. Прихильність людей до землі через безпосередню залежність від неї допомогла зберегти в людині віру в свої сили, у свій розум і в свою волю. Люди в Україні воліють не чекати милості від когось, а впрягаються й вирішують проблему самі. Приміром, під час війни Україна практично вся була розорена. Однак люди брали до рук лопати, нарізали собі земельні ділянки й самі для себе із глини, води й соломи будували житло. І країну підняли самі. Вірні ленінці хоч і присвоять збудованому житлу статус «самозахоплення», але всі успіхи за вирішення житлової проблеми припишуть собі.
Книга «Любити Батьківщину — берегти людей» була написана восени 2014 року, коли ми з сестрою приїхали з Росії в рідний дім у Херсон напівживі від однієї тільки думки, що Путін може скерувати військовослужбовців, тих, хто зібрався вздовж кордону, на Маріуполь. У цьому разі двоє моїх племінників 1996 р. р. (один — херсонець, другий — із Костроми) опинилися б по різні боки й змушені були б стріляти один в одного.
Однак Бог відвів. Мої близькі не постраждали. Але гинули чужі діти: хлопчик, що виріс на моїх очах за огорожею із сітки-рабиці, який зовсім недавно повернувся зі служби, однокласник племінника, якого в молодших класах 1 вересня знімала на домашнє відео. Вранці сусідська дівчинка говорила з ним по Skype, а після обіду він загинув...
Душа холола від цих новин: люди гинули як мухи. У голові оселилася думка: «Слава Богу, що батьки не дожили до цього божевілля». Мені здалося, що коли я не знайду собі справу, то з’їду з глузду. Тому й сіла писати книжку про те, як зупинити механізм самознищення, запущений більшовиками: потрібно не тільки один одного берегти, а й уміти домовлятися. Іншої альтернативи вбивству немає.
А Крим від України невіддільний. Без дніпровської води він засохне, і ніякий Керченський міст цьому не завадить.

Сергій КРИВОВ (Москва, у вільний від основної роботи час ненавидить Путіна):
— Мені дуже шкода, що Крим став російським. В українському Криму я був, у російський не їздив і не поїду. Це суперечить моїм естетичним почуттям. Просто огидно користуватися краденим. Мене вся ця патріотична риторика й тут задовбала, хоча я телевізор не дивлюся вже років зо два. І кримські вина (на мій смак просто погані), і взагалі кримські товари намагаюся не купувати, щоб у такий спосіб не легітимувати акт анексії чужої території. Розмір країни взагалі ніяк не визначає якість життя її громадян. Скоріше, навпаки, що більша країна, то більше в неї національних і територіальних проблем. Цих проблем у Росії й так удосталь через її вочевидь надлишкові розміри та строкатість національного складу. Куди тут іще щось захоплювати? Логічніше було б розділятися. Крим був потрібен Путіну виключно з метою вирішення завдання втримання своєї влади в Росії. Іншим громадянам його приєднання завдало тільки збитків. Сподіваюся, що Крим згодом повернеться до складу України й законність переможе.

Ольга ЙОРСТАД (ОХРЕМЧУК) з Астрахані, живе в Норвегії, музикант, викладач фортепіано в дитячій музичній школі):
— Мамо, а ти хто за національністю?
— Норвежка.
— ...А в паспорті стоїть росіянка... Чому?
— Так бабуся твоя звеліла.
— Тату, а ти хто?
— Та хто ж його знає...
— Ну, не придурюйся... Я ж знаю, що ти поляк, а дідусь був українцем, тільки жив спочатку в Польщі й бабусю, польку, з родини вкрав.
— Мамо, тату, а я тоді хто?..
Сміються в один голос:
— Росіянка! Іди грайся.
Я в задумі йду й укотре намагаюся зрозуміти незрозуміле.
У дитсадку на першотравневих ранках я завжди була українкою. Мама з ансамблю приносила мені вишиванку, спідницю, спеціально підігнані під мене, і намисто... багато разків різного намиста на заздрість усім дівчатам. Я почувалася королевою.
Тато й мама багато співали українською. У нас завжди звучали українські народні пісні, і український фрикативний звук «г» був для мене рідним. Крім цього тато завжди вдома вставляв у мову такі слівця, вислови, що вони розумілися самі собою й надавали особливого колориту розмовам і розповідям.

Гоголь був моїм наулюбленішим письменником, а «Вечори...» й «Тарас Бульба» — настільними книгами.

Я обожнювала українські народні пісні, як, втім, і російські, й усі інші. Любов до співу ввійшла в мене разом із подихом. Життя тривало. Я навчилася ненавидіти несправедливість, якої було дуже багато й у житті моєї родини, і в моєму, і навкруги.

З’явилися діти, у яких почуття справедливості так само виявилося загостреним.

Випадково ми довідалися, що маємо право на переїзд у Норвегію. Переїхали. Через деякий час син одружився на українці. Весілля справили в Ольгинці, під Донецьком. Так уперше я опинилася в Україні.

Сказати, що то було потрясіння — це нічого не сказати. Люди, спілкування, дух....

Говорили хто як хотів: хто українською, хто на суржику, хто російською. Усі всіх розуміли. Тепло, доброта, гостинність, хлібосольство — це обрушилося на нас водоспадом, а ще традиції!!!

Хрести при дорогах — це був шок (у Росії такого вдень зі свічкою не знайдеш, тільки хіба що на могилках загиблих у автокатастрофах).

Івана Купала — багаття, пісні, вінки по воді — і це самі, просто так.

Київ проїздом — друзі встигли показати все, що можна, за короткий час між літаками. Тут я вперше наживо почула й побачила бандуру...

Потім стався МАЙДАН. Я не відлипала від комп’ютера. Увесь Майдан дивилася по Skype із друзями.

А ще через деякий час моя батьківщина напала на мою улюблену Україну. З жахом думала, як поставляться невістка й свати до цієї агресії. На чиєму боці вони будуть. Тут, на наше щастя, ми виявилися єдині. ...Але в меншості.

Над городом сватів літали «гради», діти дзвонили туди, повідомляли новини, те, про що не напишуть ніде. В Інтернеті почався всесвітній базар. Кожен вважав себе експертом, у кожного були там родичі, близькі... й усі майже виправдовували й анексію

Криму, і вторгнення, до хрипоти доводячи, що «настамнет».

Тепер друзі перевірялися запитанням про Україну.

Але найголовнішими й найсильнішими, ні, просто величезними почуттями, що застеляли все, стали сором і біль за свою країну, про що я неодноразово говорила по норвезькому радіо в інтерв’ю, але й тут я теж опинилася в меншості.

Мені було так дико... нас же всіх виховували однаково. Ми ходили в одні школи, читали одні книжки.

ЯК? Як могло так трапитися, що люди, більшість людей у Росії й із Росії, тут, у Європі, повелися на «хапальний рефлекс»? Виходить, це сиділо там, усередині?.. Значить, це споконвічно було закладено в родинах... А ті, хто вдавав із себе інтелігентів і казав, що так, це несправедливо, але... Що АЛЕ? Тут немає ніяких але. Або ти злодій, або ні. Без усяких але.

Цей страшенний сором за друзів, рідних, за просто людей у моїй країні не відпускає.

Коли довідалися про Сліпака — ридали всією родиною (ми — сім’я музикантів, дочка — оперна співачка). Зведення вже страшно відкривати. Молоді хлопці, батьки, чоловіки, чиїсь діти... Як же так? Хто дав право їх убивати? За що?..

Я не знаю, як це зупинити, я не знаю, чим іще допомогти, і мені дуже, дуже соромно, що я росіянка. Єдине, що я можу, це молитися за мою кохану Україну.

Пробачте мені, мої любі, що я можу так мало...

Сторінку підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.

 

Всі статті рубрики На головну