Укр | Рус
Загрузка...
На головну
13.06.2018

Страшенний сором за «хапальний рефлекс» не відпускає

Наталя ЯРЕМЕНКО

Росія путіна вчора відзначала свій «день», хоча точніше — своє «дно». Одержавши порцію міжнародних санкцій і меморандум в ООН із доказами свого фінансування тероризму. Що цю країну вирізняє з-поміж інших і чим їй «пишатися», усі знають. Усі! Агресивною не-люд-ською політикою Кремля. Але милосердя все-таки має перемогти. Про це заговорили в Сочі (на церемонії вручення премії «Кінотавр») кінематографісти, які виступили на захист українського режисера Олега Сенцова, котрий голодує вже 30 днів. Голодовка Сенцова важливіша за «всі фільми, статті й нагороди», зазначив кінокритик Антон Долін, і не сказати про неї було неможливо. Не «непристойно» чи «некрасиво». А просто неможливо. Як неможливо не поважати бажання й право українців будувати своє майбутнє. Не під дулом «братніх» іскандерів.

Людмила РУМЕГА (народилася в сім’ї засланців у ДжугджурЛАГу, живе в Московській області, пенсіонер):
— Зі своїми українськими рідними я познайомилася в 1971 році, після закінчення школи, коли вся наша родина вибралася з ведмежого кутка в Якутії на Батьківщину тата — у Херсон — купувати будинок із садом.
Перше сильне враження на мене справила надзвичайно тепла й м’яка вимова нашого прізвища: Рум-Е-га, а не грубо-агресивне Рум-Э-га або Рум-Ы-га. На мій погляд, якщо в першому разі відчувається доброзичливість і близькість, то в другому — ворожа відчуженість. До речі, місцевий житель міста-героя ніколи не скаже: «Од-Э-са», а тільки м’яко й ніжно: «Од-Е-Са».
Українська мова взагалі вразила мене тим, що вона точніше й конкретніше передає значення слова.
Приміром, «победа» — перемога (перемогти), «столовая» — їдальня (їжа), «преступник» — злочинець (зло чинити).
За майже піввікове порівняння одного народу з другим можу з твердою впевненістю заявити, що росіяни й українці — народи різні. Україна менша від Росії й за територією, і за числом мешканців, але більша за густиною населення, що не може не відбиватися на душевній близькості людей один до одного. У Росії навпаки. В Україні — більш сприятливі кліматичні умови (два врожаї на рік!), що змушує людей прискорювати товарообіг сільськогосподарських продуктів, а це не може не відображатися на зростанні економіки. У Росії навпаки. В Україні менше часу приділяли на пропаганду марксизму-ленінізму (на зомбування), а ГУЛАГів узагалі не було. У Росії навпаки.
Як усяке дерево росте знизу вгору, так і всяка влада починається з людей, котрі живуть на землі (бо людина має сама вирішувати, як їй краще жити), а не навпаки, як це влаштували більшовики сто років тому. Прихильність людей до землі через безпосередню залежність від неї допомогла зберегти в людині віру в свої сили, у свій розум і в свою волю. Люди в Україні воліють не чекати милості від когось, а впрягаються й вирішують проблему самі. Приміром, під час війни Україна практично вся була розорена. Однак люди брали до рук лопати, нарізали собі земельні ділянки й самі для себе із глини, води й соломи будували житло. І країну підняли самі. Вірні ленінці хоч і присвоять збудованому житлу статус «самозахоплення», але всі успіхи за вирішення житлової проблеми припишуть собі.
Книга «Любити Батьківщину — берегти людей» була написана восени 2014 року, коли ми з сестрою приїхали з Росії в рідний дім у Херсон напівживі від однієї тільки думки, що Путін може скерувати військовослужбовців, тих, хто зібрався вздовж кордону, на Маріуполь. У цьому разі двоє моїх племінників 1996 р. р. (один — херсонець, другий — із Костроми) опинилися б по різні боки й змушені були б стріляти один в одного.
Однак Бог відвів. Мої близькі не постраждали. Але гинули чужі діти: хлопчик, що виріс на моїх очах за огорожею із сітки-рабиці, який зовсім недавно повернувся зі служби, однокласник племінника, якого в молодших класах 1 вересня знімала на домашнє відео. Вранці сусідська дівчинка говорила з ним по Skype, а після обіду він загинув...
Душа холола від цих новин: люди гинули як мухи. У голові оселилася думка: «Слава Богу, що батьки не дожили до цього божевілля». Мені здалося, що коли я не знайду собі справу, то з’їду з глузду. Тому й сіла писати книжку про те, як зупинити механізм самознищення, запущений більшовиками: потрібно не тільки один одного берегти, а й уміти домовлятися. Іншої альтернативи вбивству немає.
А Крим від України невіддільний. Без дніпровської води він засохне, і ніякий Керченський міст цьому не завадить.

Сергій КРИВОВ (Москва, у вільний від основної роботи час ненавидить Путіна):
— Мені дуже шкода, що Крим став російським. В українському Криму я був, у російський не їздив і не поїду. Це суперечить моїм естетичним почуттям. Просто огидно користуватися краденим. Мене вся ця патріотична риторика й тут задовбала, хоча я телевізор не дивлюся вже років зо два. І кримські вина (на мій смак просто погані), і взагалі кримські товари намагаюся не купувати, щоб у такий спосіб не легітимувати акт анексії чужої території. Розмір країни взагалі ніяк не визначає якість життя її громадян. Скоріше, навпаки, що більша країна, то більше в неї національних і територіальних проблем. Цих проблем у Росії й так удосталь через її вочевидь надлишкові розміри та строкатість національного складу. Куди тут іще щось захоплювати? Логічніше було б розділятися. Крим був потрібен Путіну виключно з метою вирішення завдання втримання своєї влади в Росії. Іншим громадянам його приєднання завдало тільки збитків. Сподіваюся, що Крим згодом повернеться до складу України й законність переможе.

Ольга ЙОРСТАД (ОХРЕМЧУК) з Астрахані, живе в Норвегії, музикант, викладач фортепіано в дитячій музичній школі):
— Мамо, а ти хто за національністю?
— Норвежка.
— ...А в паспорті стоїть росіянка... Чому?
— Так бабуся твоя звеліла.
— Тату, а ти хто?
— Та хто ж його знає...
— Ну, не придурюйся... Я ж знаю, що ти поляк, а дідусь був українцем, тільки жив спочатку в Польщі й бабусю, польку, з родини вкрав.
— Мамо, тату, а я тоді хто?..
Сміються в один голос:
— Росіянка! Іди грайся.
Я в задумі йду й укотре намагаюся зрозуміти незрозуміле.
У дитсадку на першотравневих ранках я завжди була українкою. Мама з ансамблю приносила мені вишиванку, спідницю, спеціально підігнані під мене, і намисто... багато разків різного намиста на заздрість усім дівчатам. Я почувалася королевою.
Тато й мама багато співали українською. У нас завжди звучали українські народні пісні, і український фрикативний звук «г» був для мене рідним. Крім цього тато завжди вдома вставляв у мову такі слівця, вислови, що вони розумілися самі собою й надавали особливого колориту розмовам і розповідям.

Гоголь був моїм наулюбленішим письменником, а «Вечори...» й «Тарас Бульба» — настільними книгами.

Я обожнювала українські народні пісні, як, втім, і російські, й усі інші. Любов до співу ввійшла в мене разом із подихом. Життя тривало. Я навчилася ненавидіти несправедливість, якої було дуже багато й у житті моєї родини, і в моєму, і навкруги.

З’явилися діти, у яких почуття справедливості так само виявилося загостреним.

Випадково ми довідалися, що маємо право на переїзд у Норвегію. Переїхали. Через деякий час син одружився на українці. Весілля справили в Ольгинці, під Донецьком. Так уперше я опинилася в Україні.

Сказати, що то було потрясіння — це нічого не сказати. Люди, спілкування, дух....

Говорили хто як хотів: хто українською, хто на суржику, хто російською. Усі всіх розуміли. Тепло, доброта, гостинність, хлібосольство — це обрушилося на нас водоспадом, а ще традиції!!!

Хрести при дорогах — це був шок (у Росії такого вдень зі свічкою не знайдеш, тільки хіба що на могилках загиблих у автокатастрофах).

Івана Купала — багаття, пісні, вінки по воді — і це самі, просто так.

Київ проїздом — друзі встигли показати все, що можна, за короткий час між літаками. Тут я вперше наживо почула й побачила бандуру...

Потім стався МАЙДАН. Я не відлипала від комп’ютера. Увесь Майдан дивилася по Skype із друзями.

А ще через деякий час моя батьківщина напала на мою улюблену Україну. З жахом думала, як поставляться невістка й свати до цієї агресії. На чиєму боці вони будуть. Тут, на наше щастя, ми виявилися єдині. ...Але в меншості.

Над городом сватів літали «гради», діти дзвонили туди, повідомляли новини, те, про що не напишуть ніде. В Інтернеті почався всесвітній базар. Кожен вважав себе експертом, у кожного були там родичі, близькі... й усі майже виправдовували й анексію

Криму, і вторгнення, до хрипоти доводячи, що «настамнет».

Тепер друзі перевірялися запитанням про Україну.

Але найголовнішими й найсильнішими, ні, просто величезними почуттями, що застеляли все, стали сором і біль за свою країну, про що я неодноразово говорила по норвезькому радіо в інтерв’ю, але й тут я теж опинилася в меншості.

Мені було так дико... нас же всіх виховували однаково. Ми ходили в одні школи, читали одні книжки.

ЯК? Як могло так трапитися, що люди, більшість людей у Росії й із Росії, тут, у Європі, повелися на «хапальний рефлекс»? Виходить, це сиділо там, усередині?.. Значить, це споконвічно було закладено в родинах... А ті, хто вдавав із себе інтелігентів і казав, що так, це несправедливо, але... Що АЛЕ? Тут немає ніяких але. Або ти злодій, або ні. Без усяких але.

Цей страшенний сором за друзів, рідних, за просто людей у моїй країні не відпускає.

Коли довідалися про Сліпака — ридали всією родиною (ми — сім’я музикантів, дочка — оперна співачка). Зведення вже страшно відкривати. Молоді хлопці, батьки, чоловіки, чиїсь діти... Як же так? Хто дав право їх убивати? За що?..

Я не знаю, як це зупинити, я не знаю, чим іще допомогти, і мені дуже, дуже соромно, що я росіянка. Єдине, що я можу, це молитися за мою кохану Україну.

Пробачте мені, мої любі, що я можу так мало...

Сторінку підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.

 

Всі статті рубрики На головну