Вінничанину Михайлу ВОРОНІНУ 21 вересня буде сто років! Його дружині пані Надії уже 95. Різними фронтовими дорогами вони йшли, а познайомилися у Берліні після капітуляції гітлерівців. Там і одружилися — і відтоді вони разом. От тільки Надія Миколаївна не має статусу учасника війни...
На знімку: Михайло і Надія Вороніни разом уже 73 роки.
Спілкувався з ними у присутності сина, дочки, зятя та внучки. Подружжя ветеранів жартувало. Незважаючи на те, що Михайло Федорович на інвалідному візку, не скаржився ні на що. Рідні сказали, що йому ампутували ногу. Пані Надія ходить повільно, спираючись на ціпок. Поруч із нею найчастіше внучка Олена, яка дуже любить бабусю й дідуся.
Відновлював аеродроми
Їхня квартира нагадує картинну галерею. Автор усіх цих полотен — пан Михайло. Каже, що змалку йому подобалося малювання. Займався цим протягом усього життя. «Свій автопортрет дідусь писав перед дзеркалом, — розповідає внучка. — Одну з його робіт із зображенням солдатів-переможців демонстрували у Москві на виставці учасників війни. Щоправда, було це раніше...».
Михайло Федорович міг стати художником, архітектором. Після закінчення школи вступив до архітектурного інституту — на проектанта будівельних об’єктів. Але почалася війна. У 1941-му був на четвертому курсі. Після швидких курсів у Ленінграді отримав звання офіцера — й одразу на фронт. Його зарахували до військового підрозділу, що відновлював зруйновані ворогом аеродроми, мости. «Книгу можна написати про те, як ми працювали, — згадує фронтовик. — Це була робота під постійними обстрілами. Так дійшли до Берліна».
Голос у Михайла Федоровича і досі, як мовиться, командирський. Нічого дивного: більшу частину життя служив в армії. Нині — полковник у відставці.
Охороняла склади боєприпасів
Надія Кащенко (дівоче прізвище) згадує про свою Харківщину. «Міша родом із Росії, а я українка, — каже, усміхаючись. — Почалася війна, пішла працювати на чавунно-ливарний завод. Робота не для жінок, тим паче таких молоденьких, якою тоді була. Але ж чоловіків забрали на фронт — то їх замінили жінки й дівчата. Ливарне виробництво — це справжнє пекло».
Рік відпрацювала вчорашня школярка на заводі. У 1942-му її викликали до військкомату. Вручили повістку — і на фронт. «Що я могла там робити, уявлення не мала, — розповідає пані Надія. — Нас навчали на курсах стрільців. Пізніше зрозуміла для чого. Відправили охороняти склади з боєприпасами та авіаційними бомбами. Так ми супроводжували наші війська».
Найстрашніше було під Сталінградом. Не всім вдавалося побороти страх. Пані Надія з сумом згадує, як одна з її подруг застрелилася. Сталося це безпосередньо на посту. Їхній підрозділ також дійшов до Берліна.
Познайомилися у їдальні
День Перемоги обоє зустріли у Берліні. Як каже пані Надія, всі, хто став очевидцем закінчення війни, намагалися дістатися до рейхстагу, де «сидів той гад Гітлер». Людей повсюди, як бджіл у вулику. Чути було різні мови — англійську, французьку, німецьку, російську. Зрозумілим для всіх було слово «перемога».
— Німці спочатку з пересторогою ставилися до нас, — розповідає пані Надія. — Це я відчула на собі. Їм втовкмачили в голови, що ми якісь не такі люди, з рогами на голові.
Одного разу почула, що в місті працює театр. Дівчині захотілося потрапити на виставу. Було дуже урочисто! Вже не пригадує, що показували. Зате запам’яталися глядачі. «Поруч зі мною сидів французький солдат», — згадує пані Надія.
Зі старшим лейтенантом Вороніним познайомилася в офіцерській їдальні, де тоді дали роботу пані Надії. Розписали їх у частині, де служив Воронін (військові підрозділи мали право видавати такі документи). Командир привітав, вручив свідоцтво про одруження.
— Чи сильно любили? — перепитує пані Надія. — А так сильно, що через кожні півтора-два роки народжувалися діти. На жаль, перші з них не вижили.
— Діти мають бути поруч з батьками, — ділиться думками внучка Олена, пригортаючись до бабусі. — Можна і треба їхати на навчання, на службу, але потім обов’язково повертатися до батьків. Відчувати їх, допомагати... Як це у нас. Думаю, що наші спільні щоденні радощі і турботи — це те, що теж продовжує життя бабусі й дідуся.
Пройшла війну, але чомусь не фронтовичка...
Їхнє свідоцтво про одруження — єдиний документ, що підтверджує перебування Вороніних у Берліні у 1945-му. Документи пані Надії вкрали. А також медаль «За оборону Сталінграда». У 1948 році вони повернулися в тодішній Союз. Михайло продовжував службу. За ним із гарнізону в гарнізон переїжджала дружина. Про відновлення документів учасника війни якось не думалося. З часом цим питанням перейнялася внучка Олена.
— Куди я тільки не зверталася, — каже вона. — Спочатку до військкомату, з якого призивали бабусю, там порадили написати до Центрального архіву в Москву. Вимагають одне — вказати частину, в якій служила бабуся. А вона не пам’ятає. Коли згадую про медаль, просять номер. А де його взяти? Потрібні не пільги. Їх отримує дідусь. Важлива справедливість.
Віктор СКРИПНИК.
Фото автора.
Вінниця.
