І. «Хай вчаться на моїх помилках»

У журналістській практиці буває всяке. А от такого сюрпризу, як піднесли мені на Травневі свята, — за чотири десятиліття газетярських буднів ще не мав. Зателефонував знайомий і переказав, що зі мною хоче зустрітися і розповісти свою історію колишній механізатор. Про нього я писав десь на початку 1980-х... І ось на набережній в Ужгороді подає руку невисокий бадьорий чоловік років шістдесяти, міцної статури, модно вдягнутий. І одразу ж гордовито представляє хлопчика: «Син. П’ять років. Уже читає і пише. А гроші рахує, як бухгалтер!..»
У затишній кав’ярні під тінню розлогих лип кава по-віденськи має особливий смак. І враз Іван виймає з прозорого файла пожовклу, але акуратно складену друковану сторінку. Обласна газета «Молодь Закарпаття», травень 1983-го. Репортаж про сівбу кукурудзи в одному з колгоспів-мільйонерів Мукачівського району. Автори — ми з фотокореспондентом Олексієм Поповим. У центрі на знімку разом із чотирма юнаками Іван. «Минуло рівно 35 весен! Який то був веселий час! — аж вигукує Йван. — Не знаю, що б віддав, аби повернути ті роки! Але...» Й аж просльозився.
Слово поза слово, і оповідь Іванова вилилася в такий собі гостросюжетний житейський опис — хоч роман твори. Він хотів, аби я знову написав про нього. Але правдиво — так, як усе й було; щоб його походеньки стали пересторогою для молодих-жонатих і тих, хто прагне одружитися...
— Гадаєш, нинішні юнаки прислухаються?
— Котрий має розум — поміркує і навчиться на моїх помилках, — твердить Іван.
— Але ти ж іще нічого й не розповів!
— Записуй, — погладив по голівці малого, який смирно сидів і слухав, інколи граючись телефоном. — Я кажу чисту правду — аби’м із цього місця не встав! Клянуся...

ІІ. У тестя за пазухою

Не передаватиму з усіма подробицями ту довгу й відверту оповідь Івана. Викладу суть. І збережу основні наголоси цього «майстра на всі руки» і «авантюрного афериста-пристосуванця» (сам себе так називає). І, мабуть, хоче цією публікацією в «Голосі України» комусь довести: нічого, що було в житті, не соромиться. А, може, розкаюється?.. Та то вже його справа...
Отже, влітку 1983-го веселий і балакучий Іван, якому щойно виповнилося 25, одружується на дочці заступника голови колгоспу.
— Тесть був заможний, впливовий, орденоносець, — згадує Іван. — На весілля подарував нам «Жигуля»-шістку. Ще й другий поверх будинку тесть із тещею віддали нам. Ніяких тобі турбот. Холодильник повний, на столі завжди гарячі страви. Уже восени я вступив заочно в технікум. Що заробляли (дружина — вчителька, я — механізатор), то все — на книжку, в ощадкасу. Путівки за кордон через райком комсомолу — регулярно. Живи й веселися.
У його дружини ще підростав молодший брат. Учився хлопець дуже добре і вступив згодом у медичний інститут. Потім у Києві одружився. Все господарство залишилося Іванові з дружиною. Тільки-но в молодої пари народилася перша дочка, батьки перейшли жити в літню простору кухню.
— Нам ніхто не заважав, навпаки — «старі» ще більше турбувалися, — згадує. — Коли можна було до Югославії, потім Чехії, Польщі їздити — усе нам привозили. Без копійки!.. Мені казали, що народився я в чепаку, тобто в сорочці. Коли я святкував 30 років — з’явилася на світ друга дочка. Діти любили й нас, і діда з бабою. Все було добре. Але колгосп розпадався, заробити ставало важче.
Щоб бути «біля дому», Іван влаштувався водієм у пожежну частину. Там добу відчергував, а три — вдома. Спочатку разом із тестем взявся вирощувати кукурудзу. Тривало то недовго, бо ціни на зерно не покривали навіть витрат, адже закупівельник восени відмінусовував із кожного кілограма качанів чималий процент на вологість: мовляв, зерно недоспіле, несухе, некондиційне...
Потім поїхав працювати у Прагу. Штукатурив, утепляв фасади, клав плитку. Таки навчився більш-менш майструвати. А оскільки видався найкмітливішим і найстаршим у тій бригаді, то його попросили допомагати майстрові, котрий мурував каміни у заможних пражан. За два сезони добре освоїв те ремесло. Врешті-решт узявся сам ставити каміни. Однієї зими порадував уже старіючого тестя своїм умінням і вимурував камін у літній кухні: «Аби вам, діду з бабою, було тепло у морозні ночі, бо газ дорогий».
Незчувся Йван, як повиростали доньки. Повиходили заміж. Живуть обидві окремо. «Котрий зять прийде у прийми до хати, де дві пари старих — дідо-баба і я з дружиною?..»

ІІІ. Із підмітайл — у кухарі

Один із зятів возив бригади будівельників до Києва — споруджували котеджне містечко. З візами до Євросоюзу тоді стало складно, тож Іван попросився з молодими до столиці. Не відмовили, але в тих конкуренція — жодного нового в свою велику комплексну бригаду взяти не схотіли: «Ділити заробіток ще на одного — значить розкидатися заробленим».
«Тому мене через силу взяли підмітайлом — прибирати за майстрами, — каже Іван. — Платили найнижчу платню. Не від виробітку, як усім, а на день. «Дідові доста, його діти не плачуть». Але ж так тривало два теплі місяці, а як настала осінь, застудило, то я їм кажу: «Хлопці, смакувало би зранку попоїсти чогось гаряченького, а на обід — щось друге з м’яском і на вечерю якогось супчику?..» Словом, став кухарем. Готував тричі на день вісімнадцятьом майстрам. Дали мені стару машину, щоб їздив за продуктами. Платили вже нормально».
І тут Іван познайомився у магазині, а часу все-таки у кухаря було достатньо у перервах між сніданком і обідом, з молодицею — працювала економкою, або ж служницею, у одного із заможних сусідів на паралельній вулиці, що виходила на рукав Дніпра. Почали разом їздити в місто. «Спершу — за продуктами, у хімчистку, на Бессарабку, — згадує Іван. — І закрутився наш, так би мовити, службовий роман...»

IV. «Службовий» роман

Тиждень за тижнем минав. Оксана посміливішала і подеколи вже почала підсобляти Іванові на кухні. Пекла солодке, ліпила пироги, смажила рибу... Хлопці були задоволені — страви щодалі ставали різноманітнішими. Але й жартували: мовляв, Іван уже квиток до станції Мукачево не купуватиме... І так сталося: пара стала жити разом. Зять довго мовчав. Але якось, коли випив, дав старому доброго словесного прочухана: «Ганьбу майте — додому не дзвоните по два тижні...»
І тут Іван показав характер: раз так, то він кидає кухню — готуйте собі самі.
Зрозуміло, що без жіночої «підказки» не обійшлося.
«А все тому, що Оксані малилося тих грошей, які я заробляв, — згадує Іван. — Підбила мене згадати свої призабуті навички — мурувати каміни. Знайшла одразу ж двох замовників. А потім я докупив інструменти й почав сам облицьовувати каміни дорогим каменем, який замовляв у Львові (там дешевше). Заробітки стали такими, що шкода було пропускати час — на сон залишалося по шість годин».
Про колишню дружину геть забув. Донькам і онукам телефонував хіба на день народження. А Оксана тим часом «добре вела бухгалтерію» — постійно вечорами «підбивала суму» і контролювала «касу». Іван так стомлювався, що відсипався цілу неділю — нікуди не їздив. Одного разу за роботу з ним розрахувалися «зеленою картою». Оксана настільки зраділа, що принесла пакунки дорогих продуктів і різні подарунки. А невдовзі прихопила карту, усі гроші — і зникла! Через якийсь час серед ночі зателефонувала з Америки. Лише тоді Іван здогадався, що то була за карта...

V. Повернення

«Залишився я — як посеред води: ні грошей, ні честі. А вона з Америки часто дзвонить і дражниться, аби ще дужче рознервувати», — аж просльозився Йван.
Бригада його не прийме, бо там більшість чоловіків хоч і молоді, але в неділю і на великі свята не працюють і ходять до церкви. Тож одного вечора Іван для сміливості напився і... зателефонував дружині. Бесіда була довга, зі сльозами, але без сварки. «Обміркуй усе ще раз. І добре обміркуй! — відповіла врешті Марія. — Як будеш цілком тверезий, то дзвони. А я тим часом маю порадитися з дітьми й онуками, тоді з батьками... Може, й відкину ганьбу...»
Іван зрозумів. Місяць іще попрацював у Києві, трохи підзаробив і суботнього вечора з Мукачева приїхав на таксі. З квітами й дарунками. Прийняла насторожено. Правда, вечерю дала. Але навіть погар вина з ним не випила. Тиша й мовчанка тривала цілу добу. Батьки, старі вже й хворі, ані слова не промовляли — ніби й не помічали його в дворі. Тесть лише нехотя руку подав і покрутив пальцем біля скроні. Та все розрядили онуки — тільки-но дізналися, прибігли. «Я розплакався, попросив у всіх пробачення, наче школяр молодших класів... І з понеділка взявся до роботи, — каже Йван. — У селі, сам знаєш, її доста кожної днини».
А далі, хоч і залишилися шрами на душі, але біля серця лід розтанув. «Незабаром у нас народився син — і я був на сьомому небі!.. Ні на що вже не звертав увагу, — зізнається Йван. — Вочевидь, чоловік у житті мусить хоча б раз здуріти і втнути таке, що його переслідуватиме до гробової дошки. Та я що зробив: нікого, не дай Боже, не вбив, не запалив?.. А так, сповітрулився — тобто втратив кебету на якийсь час. Тоді покаявся. І живу по-старому новому!»
Цей жвавий і говіркий чоловік знайшов себе вдома — майструє, доглядає за маленьким сином і хоче жити довго та по-справедливому.
«Найбільше мене радує те, що росте син, — завершує сповідь Іван. — Четверо онуків, а вони одні від сина старші, інші двоє майже однолітки, — кажуть на мене «модний дід», а син — по-нашому ніжно: «Мій нянько золоті»... Як прийнято у сусідів-швабів — старшу й поважну людину величають на «вони»...
— А дружина? — запитую.
— Змирилася!..

Василь НИТКА.
Мал. Миколи КАПУСТИ.

Закарпатська область.