Народний депутат Наталія Веселова нещодавно відвідала низку населених пунктів поблизу лінії розмежування у Донецькій області. Зокрема: Авдіївку, Опитне, Травневе, Піски, Південне, Водяне. У прифронтовій зоні Наталія Веселова побувала не вперше, але цього разу мета поїздки — моніторинг застосування закону «Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій і Луганській областях», який ще називають законом про реінтеграцію Донбасу.

 

Народний депутат Наталія Веселова (в центрі) спілкується з мешканцями Опитного. 

 

— Під час ухвалення закону до нього було чимало зауважень від депутатів та правозахисників. Проте не всі зауваження були враховані...
— Так. Особисто я подавала 20 поправок. Усі вони були відхилені. Ця поїздка підтвердила, що у мешканців прифронтових територій виникають проблеми саме соціально-гуманітарного характеру. Також є питання у взаємодії з військовими.
Під час підготовки законопроекту правозахисники зауважували, що військовим надається забагато необмежених повноважень, які нічим не регулюються. А отже, можливі зловживання.
Перше, що ми побачили під час поїздки, — неможливо розпізнати, представники якого підрозділу стоять на блокпосту. Раніше такого не було.
У законі про реінтеграцію передбачено, що людина, яка проживає у прифронтовій зоні, може вільно проїжджати і відвідувати своє помешкання. Єдиний документ потрібний для цього — паспорт із місцем прописки. На практиці цього немає. Люди з Пісок, які виїхали і живуть у селі поряд, щоб мати змогу навідуватись до своїх домівок, не можуть цього зробити. Хоча, водночас, десять мешканців Пісок, які не покидали село, можуть вільно пересуватися через блокпост.
Ще один приклад, село Чигарі (Південне). Раніше воно було у сірій зоні, але з дев’ятого травня його зайняли українські військові. Наші хлопці, не знаючи місцевості та ставлення мешканців до української армії, про всяк випадок заборонили людям виходити на вулицю. Люди, які чотири роки прожили у сірій зоні і могли хоч якось пересуватися, тепер не можуть покинути власний будинок. Формально населений пункт знаходиться у підпорядкуванні Торецької військово-цивільної адміністрації (ВЦА), яка здійснює владні повноваження на цій території, але фактично питаннями координації, евакуації людей в критичний момент ніхто не займався. Після численних дзвінків стривожених мешканців на мій телефон, я порушила цю тему на рівні Міноборони. В результаті у Торецьку було призначено координаційну нараду. Участь у ній взяли представники Об’єднаних сил, Торецької та обласної ВЦА, ОБСЄ, Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ), Гуманітарної місії «Проліска». Прийшли на нараду і місцеві мешканці. Нарешті високе представництво почуло про проблеми простих людей. Але, щоб це відбулося, знадобилося втручання народного депутата. Попри те, що у нас є Міністерство окупованих територій, яке мало би моніторити ситуацію. Є виконавча влада, яка, принаймні, координаційні наради могла б проводити і оперативно розв’язувати проблеми.

— Які основні проблеми порушували місцеві жителі?
— Одне з питань, яке потребує вирішення, — це покинуті домівки, які займають військовослужбовці. Вони користуються електроенергією, водопостачанням, а потім власник отримує рахунок за спожиті комунпослуги. Є навіть судові тяжби з цього питання. Адже людина по факту не проживає у своєму будинку, а комунальні рахунки має сплачувати. Чому так відбувається? Проблеми оплати комунальних послуг військовослужбовцями, що розміщуються у приватних будинках, повинні бути врегульовані на рівні центральних органів влади. До того ж далеко не в усіх населених пунктах є представництва місцевої влади, які б, наприклад, склали акт про руйнування або зафіксували факт непроживання людини у своєму будинку.
Про ці проблеми ви не почуєте сидячи у Києві. Але ці питання потрібно вирішувати. Бо коли ми очікуємо від людей патріотизму та лояльності до української влади, потрібно їм допомагати або хоча б не створювати додаткових проблем.
Наприклад, в Опитному, Пісках, Водяному та Сєверному ВЦА відсутня. У самих лише Пісках дві тисячі зруйнованих будинків, скласти акт нікому, тож міжнародні організації не можуть надати допомогу людям!

— Як на порушені проблеми відреагували учасники координаційної наради?
— Присутність народних депутатів та представників міжнародних організацій не дала змогу сказати, що все добре. Хоча за 15 хвилин до початку наради прес-служба 24-ї бригади написала, що проблем немає. Міністерство тимчасово окупованих територій розповсюдило цю інформацію, хоча на нараді комбриг був вимушений визнати: проблеми справді є, і пообіцяв їх владнати. Лише потім у міністерстві сказали, що відвідають Чигирі.

— Можливо, аби розв’язати ці проблеми, потрібні зміни до законодавства?
— Я вже зареєструвала окремі законопроекти, які стосуються певних сфер життєдіяльності на тій території. Але, на жаль, такі законопроекти важко проходять у сесійній залі. Проблема у тому, що внутрішньо переміщені особи та мешканці окупованих територій не розглядаються політичними силами як електорат під час виборів, хоча вони були б готові підтримати партію, яка вирішить ці питання. Це ж вам не гречку роздати. Тут працювати треба.

— Що вас найбільше вразило?
— Селище Травневе. Його лише декілька місяців тому зайняла українська армія. Перше, що ми побачили, — це дорога з Новолуганського до Травневого. По ній неможливо їхати в принципі, ні велосипедом, ні машиною. Вразило і перше запитання від місцевих: «У вас хліб є?» Люди три дні не бачили хліба. Раніше їм відправляли залишки хліба наші військові. Нині у них ротація, і залишків поки що немає.
Бойовики, до яких було 300—400 метрів, почувши голоси, почали обстрілювати нас. Нам довелося сховатися за машиною. Слава Богу, до нас не долетіло. Але люди постійно живуть під обстрілами. Навіть до пункту медичної допомоги їм доводиться йти дорогою, яка прострілюється.
Саме у Травневому місцеві жителі порушили питання про затримання виплати пенсій. Справа у тому, що це село було визволене того дня, коли ухвалили зміни до розпорядження КМУ 1085, якими Травневе було віднесено до переліку населених пунктів, непідконтрольних Україні. Стався правовий колапс. Тож тепер потрібно коригувати перелік.
Нині ці люди вважаються переселенцями, і їм потрібно проходити ідентифікацію в Ощадбанку. Пенсіонерам доїхати в місто дуже важко, а соціальні працівники бояться їхати в Травневе, бо там стріляють.
До речі, крім людей похилого віку, там мешкають і родини з малими дітьми. Один із трьох хлопчиків, які там проживають, має восени йти до школи. Але куди? Є школа в сусідньому селі, але вона на окупованій території. А до Новолуганського далеко, та й доїхати нічим. Люди ставлять такі запитання, тож потрібно, щоб хтось на них відповідав.
Можливість виїхати є далеко не в кожного. Це справа держави — допомагати молодим сім’ям з дітьми виїжджати як з прифронтових територій, так і з окупованих. Мають бути програми, наприклад, соціальне житло, працевлаштування. Державних житлових програм нема, хіба одна — «Доступне житло», але й на неї кошти майже не виділяються. Решта програм реалізовуються за рахунок донорських коштів. Але всі міжнародні програми призупиняються.

— Чому?
— Війна триває вже чотири роки. А донорська допомога надається протягом двох-трьох років, поки держава адаптується до нових реалій, віднайде власні кошти для допомоги громадянам. Але, на жаль, держава у цьому питанні пасе задніх, хоча можливості, тобто кошти, є. Скажімо, є фінансова міжнародна допомога, яка лежить на рахунках того ж Мінрегіону — під «Надзвичайну кредитну програму з відновлення України», яка надається Європейським інвестиційним банком, але вона не виконується. 200 млн євро чотири роки лежать без руху, бо Мінрегіон, як розпорядник коштів, не може знайти проекти. Я неодноразово зверталась до міністерства з пропозицією змінити цільове призначення програми, спрямованої на відновлення інфраструктури, адже є нагальніші питання. За ці кошти можна було б побудувати соціальне житло, давати кредити для переселенців на будівництво або купівлю житла. Все це можна робити, якщо уряд визначить проблему житлового забезпечення переселенців як пріоритетну.
Той само МінТОТ, маючи бюджет 170 млн гривень, не реалізував жодного проекту, який би за два роки допоміг людям. МінТОТ навіть моніторингу не здійснює. МінТОТ є, але ми не бачимо його результатів. Немає реєстру зруйнованого житла, реєстру жертв. Є досвід інших країн, і його МінТОТ вивчає, але результатів і застосування міжнародного досвіду на практиці ми також поки що не бачимо.
Чесно кажучи, ця поїздка, яку організувала волонтерська Гуманітарна місія «Проліска», що співпрацює з Представництвами ООН та МКЧХ в Україні, засвідчила, що гуманітарна місія більш ефективна, ніж міністерство. У «Проліска» є 10 представництв уздовж лінії розмежування. Вони з 2014 року допомагають людям. Лише минулого року місія в рамках проекту UNHCR Ukraine — Агентство ООН у справах біженців в Україні «Підтримка та захист громад сірої зони» профінансувала 52 проекти, спрямовані на доступ мирних мешканців до базових потреб та інтеграцію переселенців в інші громади Донецької області на загальну суму понад 1 млн 700 тис. гривень.
Власне, міжнародні організації готові нам допомагати, проте уряд має сформувати пріоритетні завдання, які потрібно виконати.

— Чому це не робиться? Це небажання, байдужість чи нерозуміння проблеми?
— Усі все знають. Просто не розглядають цих людей як свій електорат. Орієнтуються на такі поняття: «проголосують» чи «не проголосують». От і все.

— Які настрої у місцевих мешканців?
— Здебільшого проукраїнські. Знаєте, незабаром — 21 липня — Торецьк святкуватиме річницю визволення від окупантів. Місто за 15 хвилин їзди від окупованої Горлівки, тому туди «прилітає» часто. Проте першу річницю у 2015 році там відзначали гучно. Був автопробіг із державними прапорами. Тоді я ще не зовсім розуміла, як на них реагуватимуть місцеві жителі. Але була приємно вражена, люди йшли назустріч і кричали: «Слава Україні!». Не було нікого, хто б негативно поставився до національної символіки. Звісно, якийсь відсоток невдоволених є, але такі є скрізь, і в Києві також.
Власне, це був перший і останній раз відзначення річниці визволення міста. Але люди прагнуть свята, тому активісти звернулися до нас із таким проханням — надсилати їм прапори з різних міст України, підписані, з побажаннями. Вони збираються зшити ці прапори і таким чином показати єдність українського народу, який підтримує прифронтові міста в такі важкі часи. Всі бажаючі долучитися до акції «Прапор для Торецька» можуть звертатися на електронну адресу: toretsk2018@gmail. com.

— Дякую за розмову.

Записала 
Олена ГОРБУНОВА.

Фото надано Гуманітарною місією «Проліска».