Серед своїх Миколу багато років знали як азартного та непосидючого, а головне — безстрашного мисливця та рибалку. Cкажімо, надворі гроза, а Микола — на ставку. Бо саме в грозу клюють особливі, трофейні екземпляри. Навкруги заметіль, ніч — хоч в око стріль, а Микола в лісі, за десять кілометрів від села, пантрує кабанчика...
А тут Микола не на жарт зацікавився лисицями. Почав влаштовувати на них засідки. І, ніде правди діти, справа пішла. Уже не одна пухнаста шкура сохла на п’яльцях, але особливо красивих не було. Тож щовечора зимової пори вирушав Микола на засідку — щоразу далі від села.Якось дійшов аж до дальніх кар’єрів, біля лиманів. Там, біля старих товстелезних верб, примітив кілька добре втоптаних лисицями стежок. А виходячи з дому, як на зло, зустрів сусіда, дядька Дмитра. Той не раз заздрісним оком поглядав на Миколині трофеї. Тож сусід повсякчас, як траплялася нагода, намагався зачепити Миколу невдалим жартом чи злісними насмішками. Цього разу, випустивши густу цівку диму і солідно кашлянувши, дядько Дмитро процідив:
— Чи не на віддалені кар’єри вирушаєш, до лиману? З наших туди ніхто не ходить. Там Мотря з сусіднього села втопилася і її собака. Гусей з ополонки діставала восени, чи що. Одне слово, дістали її... аж навесні. З того часу вона там і бродить, — смачно сплюнув дядько Дмитро і з відчуттям виконаного обов’язку пішов до теплої хати.
Микола аж наїжачився від почутого. Але не боявся нічого, тож змахнув рукою та й подався далі. Між кар’єрами знайшов затишну яму, з якої міг бачити кілька лисячих стежок одночасно. Розкидав приманку — курячі тельбухи, та й став чекати. Добряче стемніло, і погода почала змінюватися. Зненацька налетів рвучкий вітер, заскрипів натужно старими вербами, та так, що Миколі аж мурашки поза спиною побігли. Але засідка на те й засідка, щоб сидіти. Ти часом почалася справжня завірюха. Микола, засмучений невдачею, вже хотів було вирушати додому. Аж раптом крізь завивання вітру чітко почув гусяче: «Га, га, га». Аж вухам не повірив. Зразу ж згадалося сказане дядьком Дмитром про Мотрю. Волосся на голові мимоволі підняло шапку, і туди пробрався нічних зимовий холод, а з ним — страх. А Мотрині гуси наближалися. «Га, га, га...», — чулося вже зовсім близько. А потім ще й собаче: «Тяв, тяв, тяв...». Від жаху Миколу аж скоцюрбило. За жодні гроші він би не змусив себе глянути туди, звідки прямувала зараз Мотря зі своїми гусаками. Неслухняними руками ледве вхопив рушницю та й гайнув з ями в напрямку села. Єдине — зважив, що бігти треба протоптаною лисицями стежкою, так буде легше. Як пробіг кільканадцять метрів, щось потрапило під ногу та так і прилипло. Але дивитися, що там на валянку, було Миколі несила.
Кілька кілометрів до села пробіг одним махом. Уже біля крайнього обійстя впав на край солом’яної скирти, перевів подих, та мало не зареготав сам із себе та зі свого переляку. Аж раптом з яру, що біля села, знову: «Га, га, га...». Наступну зупинку Микола зробив уже перед дверима власного будинку: «Наталочко, рідненька, хутчіш відчиняй двері, бо... гуси йдуть!». Доки дружина відчиняла, від страху мало не зомлів. Таким вона його бачила вперше: блідий як сніг, волосся дибки. З криком: «Гуси йдуть, гуси йдуть!..», — чоловік метнувся у хату. Та, не оглядаючись, кинув: «Зачиняй на всі... засови».
Кілька днів Миколу майже не бачили і не чули. Це була велика дивина, адже сезон полювання закінчувався, і кожен день був важливий. Побратими заходили за Миколою, та він лише відмахувався.
На таку поведінку Миколи багато хто звернув увагу. Але дізнатися нічого не могли. Аж доки Микола не прочитав в улюбленому журналі «Охота и охотничье хазяйство»: «...коли лисиці в лютому починають паруватися, самичка закликає свого кавалера вигуками, схожими на гусяче: «Га, га, га...», — а той відповідає їй собачим: «Тяв, тяв, тяв». У цю пору полювати на них легше, адже звірі стають не такими обережними...». Від обурення чоловік аж по лобі себе ляснув, і щоб назавжди розпрощатися зі своїм страхом, зібрав за столом усіх своїх давніх друзів і про все їм розповів. І про те, як його «привид Мотрі» гнав, і про те, як курячі тельбухи, що примерзли до валянка, приманювали його слідами голодну лисицю... І про те, як гукав жінці: «Гуси йдуть!..». Довго всі сміялися. Від Миколиного страху нічого не залишилося. Лише слова: «Гуси йдуть!», — що стали для Миколи прізвиськом, та ще звичка відповідно реагувати на них, вимовлених устами коханої дружини.
Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.
