У 90-літньої Ганни МАРКОВИЧ (Рошко) — уроджениці піднебесного села Рекіти на Міжгірщині — п’ятеро дітей, 10 онуків і 12 правнуків.
Ганна Федорівна з синами і родичами (2008 р).
Чоловік Ганни Федорівни Петро (1946 р.).
Нині вона мешкає у своєї найстаршої дочки Марії в Ужгороді. Коли діти порозліталися з отчої хати, то й вони, батьки-пенсіонери, залишили своє нехитре газдівство родичам і знайшли добрий притулок у дочки з зятем. Петра Федоровича вже нема, а Ганна Федорівна і досі мешкає в окремій кімнаті на першому поверсі.
По-особливому тріпоче душа жінки тоді, коли в городці розквітає ружа — висока, ніжно-рожева — як царівна. Саме ця прекрасна квітка нагадує їй рідні Рекіти, звідки її коріння. Переїхавши у місто над Ужем, вона й цю красуню привезла сюди, не могла без ружі. І тепер квітка від світанку до ночі заглядає у її віконце, мов у душу — сонце...
А дзвони грають
У Рекітах у Ганнині вікна вдивлялася церква Святого Миколи Чудотворця: цей пам’ятник дерев’яної архітектури, зведений без пилки і жодного залізного гвіздка(!) у 1643 році, стояв за кількадесят метрів від хати. «Як казали старожили села, коли будували першу церкву, то в Рекітах налічувалося всього 40 хатинок», — розповідає Ганна Федорівна.
Лише сорок обійсть — і церкву забажали богомольні горяни. Відтоді її переносили двічі — люди шукали найвдаліше місце. І за те, що предки пані Ганни віддали для загального блага власну землю в центрі села, між тодішньою церковною двадцяткою і Рошками було укладено договір, згідно з яким померлих Рошків до визначеного коліна ховатимуть саме під церковними стінами. Так і було. На Ганні Федорівні це коліно саме закінчиться. Але жінка, коли прийде її година, хотіла б лягти на підужгородськім Барвінківськім цвинтарі — поруч із чоловіком Петром, з яким побралися у далекому 1946-му та прожили разом 57 літ...
Біля Рекітської церкви стоїть перебудована у 1854 році дзвіниця. Голосисті й гучні дзвони на ній мають імена: найбільший — Іван, середульший — Михайло, а найменший — Василь... Пані Ганна чудово пам’ятає ту ніч, коли селяни, серед яких був і її батько Федір Рошко, рятували це справжнє багатство села. Влада під час Другої світової війни хотіла зняти їх і переплавити на патрони, як це окупанти зробили з іншими дзвонами Верховини. Та рекітці вирішили зберегти їх за будь-яку ціну. І вночі акуратно зняли, повантажили на вози, вивезли у безпечне місце, де закопали в землю. Війна відгриміла, а найгучніші на всю округу дзвони лишилися і вірно та вдячно служать селу! І коли хтось із його уродженців відпливає за обрій — за ним дзвонять-тужать дзвони, у якому б куточку планети він не знайшов свою кончину...
Мамина сорочка
Важким було життя Ганни Федорівни: після війни все набуте батьківське майно усуспільнили «добровільно» в колгосп. Маючи на руках малих дітей, вона тяжко трудилась на пісній верховинській землі. Її чоловік Петро Федорович майже тридцять літ працював секретарем Лісковецької сільради, до якої входить і село Рекіти. Незважаючи на безгрошів’я, подружжя зробило все, аби дати дітям освіту та вирядити їх у доросле життя. Це єдина родина в селі, з якої четверо дітей позакінчували академії, університети та інститути!
Коли сини досягали повноліття, мати підносила їм незвичний подарунок — сорочку, вишиту своїми виробленими мозолистими руками. Спочатку Юрію. Потім Іванові. Відтак Володимиру. А згодом уже вручала онукам, далі — правнукам...
І ці найдорожчі подарунки її нащадки дуже цінують і бережуть, як святиню та чарівний оберіг... (До речі, про майстриню-вишивальницю Ганну Маркович Закарпатське обласне телебачення свого часу навіть відзняло передачу.)
Варто наголосити, що всі п’ятеро дітей Марковичів училися на відмінно!
Понад те: круглою відмінницею за всі свої сім класів Рекітської школи була й Ганна Федорівна! За сприятливих обставин ця мудра жінка сягнула б немалих висот у науці... Втім, її покликання гідно втілили діти й онуки. Вони чимало досягли: є серед них лікарі, інженери, підприємці, викладачі, науковець, державний службовець, письменник та навіть дипломат!
Онучка Оксана — керівник власної фірми з виготовлення одягу для артистів. Мали великі замовлення від хору імені Верьовки, ансамблю імені Вірського, Закарпатського народного хору та інших славетних художніх колективів не тільки в Україні, а й в Угорщині, Словаччині, Польщі...
Правнучка Оля закінчила Ужгородський національний університет і тепер викладає хімію аж у Боготі — столиці Колумбії! Звідти й зятя-колумбійця привела, Ектора. Оля володіє сімома мовами і наполегливо вчить чоловіка української.
Правнучок Володя у 14 років видав свою першу книжку прози «Історії Йогана Шанка». А передмову до неї написав сам голова закарпатських письменників Василь Густі. Її всю до буковки прочитала Ганна Федорівна.
Діти Марія, Юрій, Іван, Володимир, Калина; внуки Віталій, Володя, Надія, Михайло, Юлія, Юрій, Наталія, Володимир, Оксана, Марія; правнуки Оля, Володимир, Денис, Іветта, Андрій, Софія, Максим, Катерина, Максим, Микита, Іван, Єва не забувають її, часто провідують. А вона тішиться їм так, як може це робити тільки одна-єдина на світі людина — Мати. Вона ж — бабуся, прабабуся. Несказанно радіє кожному їхньому телефонному дзвінку, зустрічі й вісточці, кожному дотику, слову, усмішці.
...Стоїть-красується ружа за вікном, ловить сонце у свої долоні. З ніжністю дивиться на квітку Ганна Федорівна, милується нею — і спомини знову й знову напливають, як ранкові тумани у зелен-горах...
Уся велика і дружна родина щиро бажає ювілярці тільки одного: аби ще багато літ ця сива і мудра жінка прикрашала їхнє родинне коло, раділа світу і тій прекрасній ружі за вікном...
Андрій ДУРУНДА, Василь НИТКА.
Фото з родинного альбому.
Ужгород.
