"Наше село -- Млинок Онуфріївського району -- дуже гарне. І за Союзу приємно вирізнялося своїми чистими вулицями, квітниками й садочками. І тепер -- найкраще. Такого меморіального комплексу, як у нас (на знімку), немає в жодному іншому селі Кіровоградщини. 

 

Меморіальний комплекс у Млинку.

 

Жителі Млинка славляться багатьма талантами, їхня праця була в пошані по обидва береги Дніпра... На жаль, людей у Млинку залишається дедалі менше -- старше покоління "переселяється" в кращий світ, а молодь виїздить, бо роботи тут не знайти. Півсела вже "на горі".  

...Там на горі горе туманом покрите, 
там на горі горе сльозою полите. 
Як засвітить сонце, обласкає пажить -- 
прийдуть рідні, сядуть, про життя розкажуть. 
Заквітчає гору вінками-цвітами.
Вік такий короткий: зразу тут і там ми!.. 

Напишіть про наше село, а то наче його і немає..." 

Ніна Снісар, с. Млинок, Онуфріївський район.

 

Живуть тихо і скромно

 

Мабуть, саме філософський настрій авторки цього листа змусив нас швиденько зібратися у відрядження на Придніпров'я... Справді, гарно тут -- і це не новина. А от що не перестає дивувати, так це стан доріг, які з'єднують населені пункти мальовничого дніпровського правобережжя. Вибоїни, котрі починаються ще в Павлиші, глибшають і ширшають на шляху через райцентр, а також села Попівку та Костянтинівку. Так що вся краса тутешньої природи губиться на тлі "справ рук людських", точніше -- на тлі того, до чого руки в людей давно не доходять. Якраз у Млинку дорога трохи "вирівнюється", чому місцевий сільський голова знаходить просте і логічне пояснення.

"Хто хоче, той робить, -- зауважує Віктор Титар, який працює на цій посаді вже п'ятнадцять років. -- Маємо скромний бюджет -- торік це було півтора мільйона гривень, цьогоріч -- майже два. Але ремонт доріг -- у пріоритеті. Ще  2015-го зібрали з кожного подвір'я, фермерського господарства кошти на реставрацію внутрішнього сільського дорожнього полотна. Зробили 10 кілометрів асфальту..."

Якщо від особистої ініціативи так багато залежить, то незрозуміло -- чому громадами керують люди, які не помічають занепаду своїх територій. Зокрема того, що з погіршенням стану доріг автоматично виникають проблеми з пасажирськими перевезеннями. Світловодське АТП уже дає зрозуміти: до відновлення шляхового покриття нормального автобусного сполучення тут не буде. Поки що автобуси на Кременчук через Млинок і сусідні села їздять. Наскільки часто -- то вже інше питання. Про комфорт у дорозі ані пасажири, ані перевізники навіть не говорять -- тут аби дістатися місця призначення. 

Бюджет Млинка, як і більшості сіл Кіровоградщини, наповнює земельний податок. Найбільше підприємство, СК "Україна", працює на землях колишнього колгоспу, обробляючи 2,5 тис. га. Отже, благодійники не стоять довгою шеренгою в черзі до сільради. Однак владі є чим звітувати перед виборцями. Приміром, село ще з 2013-го освітлюється від сонячних батарей, всього змонтовано 120 ліхтарів... 

Звичайно, два мільйони гривень -- дуже скромні видатки на життя сільської ради з населенням понад тисячу мешканців (разом із приписаними до Млинка Морозівкою, Петрівкою та П'ятомиколаївкою). Певне, якби перспективний план щодо об'єднання в одну територіальну громаду Куцеволівки, Млинка, Успенки та Деріївки спрацював, могла б виникнути нова успішна агломерація. Утім, у місцевих мешканців свої резони. "Не сходячи з коня" навряд чи зрозумієш, чому люди затягують із цим об'єднанням, чому не зливають разом свої економічні потенціали, трудові ресурси інші населені пункти -- Онуфріївка, Павлиш, Василівка, Попівка, Мар'ївка,  Камбурліївка та Омельник.

Насолоджуватися тихим життям скромної глибинки, звичайно, можна. Але коли в поетичних рядках місцевих жителів уже чується сумна ностальгія, прямо таки тризна не тільки за життям минулим, але й за життям узагалі, то хочеться хоч десь почути... веселий стукіт молотка.

 

Віктор Титар біля карти світу з книгою Лариси Кириченко про рідне село.

 

Думається, вчителька млинківської школи Лариса Кириченко, яка зібрала матеріали для книги про рідне село (нещодавно виданої обмеженим тиражем), хотіла б бачити своє село молодим і перспективним. Йому ж бо й так небагато -- всього 148 років.

 

Клепай залізо, доки гаряче

 

І щодо відлуння з виробничих майданчиків. На жаль, поки що по Дніпру і в ближніх "сухопутних" селах будується мало. Про туристичну привабливість цього регіону говоритимуть лише теоретично, доки вся країна не заживе краще, доки в українців не з'являться гроші на подорожі й лікування. На масовий, народний відпочинок. Якою ще економікою може здивувати село, якщо одяг шиють у містах, комбайни складають за кордоном?.. Утім, дещо вміють робити краще від інших саме сільські інженери...

Олег Найда (на знімку -- у цеху) розгорнув у П'ятомиколаївці кустарне виробництво дискових борін і культиваторів. Працює в цехах колишньої ремонтної майстерні. Завдяки йому це приміщення збереглося в робочому стані (і колгоспний ангар поряд теж не розтягли). А раніше тут виготовляла меблі фірма "Машинобудівник". Вони були зроблені із заліза і призначалися для офісів. Власник фірми, американець, тримався скільки міг, а потім згорнув бізнес. 

"Я був керуючим на тому підприємстві, -- каже Олег Анатолійович. -- А після його банкрутства вирішив започаткувати свою справу. Сам проектую механізми. Більше того, я сам і слюсар, і зварювальник, і складальник. У кращі часи в мене працювало до п'ятнадцяти осіб. Почали із замовлень для фермерів Глобинського району. Зробив підшипниковий вузол... і діло пішло. Фермерам із нашого та Олександрійського районів, з Дніпропетровської області мої вдосконалення сподобалися. Приміром, класичну борону під будь-який культиватор ми зробили вищою і подовжили. На культиваторах замінили "лапи" -- замість пружинистих поставили жорсткі. Тепер сівалка не підскакує на ріллі... А зараз, на жаль, цех не працює. Фермери через минулорічний неврожай залишилися без вільних грошей, а я -- без передоплати. Мені немає за що купувати запчастини, щоб виконати прийняті замовлення. Є ще й кадрова проблема: ті працівники, які хочуть заробити й швидко вчаться, виїздять на роботу в Польщу. Інші ж мають традиційну проблему з дисципліною -- усе через потяг до чарки. Уявіть собі такий відсів: п'ятдесят чоловік приходить на випробувальний термін -- залишаються працювати четверо чи п'ятеро. 

 

Як намальоване

 

 

Із цеховими традиціями пов'язали своє життя й Ніна Леонтіївна Снісар та її чоловік, Іван Федорович (на знімку). Закінчивши восьмирічку в Млинку, 14-річна Ніна виїхала до Дніпропетровська (Дніпра), влаштувалася на "Південмаш". Відпрацювала на заводі, котрий прославився не лише космічними технологіями, а й дав Україні Президента (колишнього директора цього заводу Леоніда Кучму), до самої пенсії. А потім повернулася в Млинок, у мамину хату. Нині Ніні Снісар 78 років, її чоловікові -- 80.
 
"Вийдеш за селом на гору, подивишся вниз, а Млинок -- як намальований, -- славить жінка свою малу батьківщину. --  За Союзу їздила від заводу на курорти -- в Карпати, Грузію, Крим. Але такої краси не бачила ніде. Тільки б у людей було легко на серці й добре на душі -- щоб радіти за себе й за село".

А далі Снісари  розповідають про відомі селянам і городянам проблеми -- погані дороги, дорогі ліки (аптека ще й далеко розташована), недешеві продукти харчування (до магазину від будинку Снісарів -- чотири кілометри, щоб купити хліб, треба чекати на автолавку з Кременчука), неякісну воду, маленькі пенсії... 

Одне втішає -- не лише горе з млинківської гори їхнім очам видно, а й красу. Котра, надіємось, буде з нами завжди.

 

Олег ШВЕРНЕНКО.

Фото Івана КОРЗУНА.