7 липня 1948 року народився український письменник і журналіст Павло Федюк.
Навіть не знаю, з чого почати. Чи з нашої недільної прогулянки на початку 70-х років Кайзервальдом (Шевченківським гаєм, як його тепер називають). Львів ніжився в обіймах осені, а Павло розповідав мені, вчорашньому школяреві, про злочини енкавеесників у перші дні війни у Коломиї, Надвірній, Станіславі... Я це чув уперше, бо про таке тоді боялися навіть заїкатися.
Чи з нашої спільної першої студентської практики у багатотиражній газеті в шахтарському Червонограді, де Павло замало не втопився під час нашої вилазки на береги Західного Бугу. Адже нікому не сказав, що не вміє плавати. А можливо, почати з поїздки того ж літа сімдесят першого року на Павлову малу батьківщину у прикарпатське село Рунгури, де молодь традиційно бавилася у ніч на Івана Купала у місцині, яку в народі назвали Білі Криниці. Тоді нам Павло нагадав: «При сході сонця обов’язково сполосніть обличчя джерельною водою, і ви ніколи не втратите зір. Так у нас люди кажуть». Не знаю, чи всім це допомогло, але нашого однокурсника Василя Гайдучка так дівчата облили джерелицею, що вже у Львові довелося міняти студентський квиток на дублікат — усі записи змило водою. Але і той у нього швидко відібрали — Василя вигнали зі Львівського університету за його добірку віршів, де не було навіть натяку на антирадянщину, у самвидавному часописі «Скриня».
Але ні, почну з найнеприємнішого, можна сказати — з найганебнішого. Навесні сімдесят третього року ритм студентського життя у Львові сколихнули комсомольські збори, на яких обговорювали моральне обличчя майбутнього журналіста Петра Федюка. Збори з таким порядком денним відбувалися не тільки на факультеті журналістики — університет активно «зачищали» від інакомислячих. Були такі, які пішли по етапу, як, скажімо, Степан Сапеляк із сусіднього філологічного факультету. Здебільшого виганяли з університету. З факультету іноземних мов, з історичного... А далі — служба в армії, робота сторожем або в ліпшому разі — шофером і постійне перебування під недремним оком КДБ. Така людина ставала ізгоєм у тодішньому суспільстві. Так вчинили і з Павлом.
Про журналістську роботу не могло бути й мови. Залишилося заготовляти деревину у приуральських лісах. Там ледве не загинув — перекинулась та загорілась вантажівка, в кабіні якої їхав і Павло.
Із прозою Павла Федюка український читач зустрівся лише в часи горбачовської перебудови, коли славної пам’яті Євген Гуцало попри цензурні перепони зумів благословити у світ скромну книжечку новел неблагонадійного автора «Нічна зозуля». Потім, уже в незалежні часи, вийшло ще кілька книжок «рунгурського опришка» мізерними тиражами. Одна з них, збірка новел «Самотня зірниця», визнана кращою прозовою книжкою в Україні 1993 року й отримала престижну премію «Благовіст». Уже після трагічної смерті письменника в 2007 році двома виданнями побачили світ вибрані твори П. Федюка.
Доволі розмаїта жанрова палітра Павлової творчості. Він написав кілька повістей, зокрема повість-комедію «Львівська прописка» з колоритним героєм Міськом Чокулядкою і «Різдво в реанімації», де маємо чимало фрагментів із життя самого автора, шанобливо ставився до драми (п’єси «У ніч перед стратою», «Нефертіті — цариця світла й любові», «Дон Жуан і Мавка»), нерідко звертався до публіцистики. Саме він відтворив трагедію рідного села, яке в сорок четвертому році спалили дотла мадярські гонведи.
Письменник мав кілька шлюбних чи точніше — законних жінок, а ось із поезією — улюбленою жінкою — так і не розійшовся упродовж усього страдницького життя. «Вечір позад хатою коней поприв’язував // А на стежині смерть сиділа на воринні // Та й грала на дримбі», — то з поетичного жмутку П. Федюка. За життя він навіть встиг видати книжку віршів «Серед гір і в садах».
Та найулюбленіша Павлова творча стихія — це новелістика, де найяскравіше виявився його талант, де він витворює неймовірні психологічні візерунки характерів, де буквально розкошує у слові. «Павло Федюк художньо досліджує прошарок душі гуцула в момент її збентеження, правду кажучи, в синдромі страху. Тут авторська фантазія дивовижна: поруч живуть і діють відьми і мольфари, а навколо — гори і полонини, дерева і звірі. У передсмертні хвилини герої не втрачають гідності, але їхня гідність — суто людська, а не громадянська. Видається, їхнього життя не чатують ні Карпати, ні край, ні Україна, — а людина покинута сам на сам зі страшними демонічними силами: чи то хижими вовкулаками, а чи кровожерними садистами-енкаведистами... В естетичному відтворенні закутої душі Павло Федюк — майстер першої проби, рівного йому не бачу в сучасній українській прозі», — зауважив письменник-дисидент Михайло Осадчий у вступному слові до книжки «Самотня зірниця».
У новелах Павла, особливо написаних у 90-х роках, пульсує стільки болю, стільки авторської гризоти за своїх героїв, стільки нічим не виправданої напасті, яка у минулому столітті лавиною впала на західноукраїнські землі, яка до цих пір так болісно озивається в нашому народі, не дає йому вільно розправити плечі. Читаєш-перечитуєш виболене автором, і серце просить валідолу. Чому печально-трагічне сприйняття нашої недавньої дійсності домінує в творчості прозаїка — на це ще має відповісти вітчизняне літературознавство.
«Я так занеміг, що не помічав навіть весняного божевілля саду, — говорить про свій стан Орест — головний герой новели «Звір з людським серцем». — Мені здавалося — я тихенько тану, неначе віск від полум’я свічки». І було від чого. Бо його єство, зігріте любов’ю, відмовляється служити чорному архангелу, сіяти посеред людей зло і ненависть. І водночас молодий гуцул добре розуміє, що демон зла йому цього не пробачить.
Так, власне, і сталося. Повелитель тьми перетворює чоловіка на вовкулаку з «людським серцем та розумом», а згодом — наперемін — на «людину з вовчими звичками і запахом». І Орест втрачає все, задля чого жив на цій землі: родинний затишок, зокрема улюблену трирічну донечку, можливість заробляти на хліб насущний на орендованому полі, людське середовище... І, зрештою, отримує в голову смертельний жакан, випущений із мисливської рушниці.
У новелах Павла Федюка, як і в житті, добро протидіє злу, але далеко не завжди виходить переможцем.
Новеліст Павло Федюк — передусім глибокий психолог і поет. Поетичною росою щедро скроплене його слово, яке переливається-висвічується діалектними барвами карпатського краю. Уже перші речення його новел заполонюють своєю загадковістю, надають творам виняткової сюжетної інтриги. «Василь запізнився на власний похорон рівно на дев’ять днів», — так розпочинається новела «Людина з того світу». І справді, поховали офіцера-афганця Розлуча саме перед Новим роком, а він на Святвечір повертається у рідне карпатське село. Та всі — і рідні, і знайомі, і навіть кохана дівчина Христинка — сахаються його, як нечистої сили, бо ще добре і земля не промерзла на його могилі. Нелегко Василеві повертатися з того світу. І лише після того, як він власноруч розкопає власну могилу і розіб’є цинкову труну, де всі побачать замість мерця мішок із камінням, страх, оторопіння, недовір’я почнуть сходити з облич його односельчан.
У новелі «Самотня зірниця» головний герой із жалем каже: «...Та й украли у князя княгиню». Так можна сказати і про самого автора, якого система жорстоко вибила з творчої колії, нахабно забрала його найдорожчу княгиню — любов до красного письменства, по суті, зробила його ізгоєм у тодішньому літературному процесі. Так зокрема сталося з багатьма талановитими людьми доби так званого соціалістичного реалізму. Назву тільки Григорія Тименка з Київщини, Петра Свенцицького з Донбасу, вже згадуваного Василя Гайдучка зі Львова, до речі, Павлового однокурсника. Всі вони могли стати першокласними письменниками. Але тодішня система тотального стеження за творчими людьми, заганяючи їх у прокрустове ложе соцреалізму, зробила все для того, щоб ми сьогодні їх практично не знали.
Поступово, але невпинно творчість П. Федюка повертається до українського читача. Хочеться це бачити і у вітчизняному літературознавстві. Адже творчий доробок «львівського опришка», і насамперед — новелістика, ще належно не вивчений і професійно не оцінений.
Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ.
ДОСЛІВНО
«Павло Федюк боровся як умів — із собою й обставинами. Та час прагматиків не толерує й найменшого прояву слабкості і не знає милосердя. Здається, останньою ниточкою, яка в’язала Павла з реальним життям, в якому він щось значив, був спілчанський часопис, який він свого часу разом з Левком Різником й заснував. Коли його звільнили з «Літературного Львова» — напевно, він особливо болісно відчув свою неприкаяність...»
Надія МОРИКВАС,
письменниця, журналіст.
