Він народився у Підмосков’ї, прожив у Росії дитинство і юність, ніщо не пов’язувало його з Україною. Але, приїхавши до нас уперше, зрозумів — це інша країна. Хоча все це був єдиний Радянський Союз. Перше, що його вразило: українці не матюкаються. Не те, що в його рідній Росії, де й син у розмові навіть із матір’ю без гидких слів не обходиться...
Щоправда, тепер ця зараза вже є і в Україні, але тоді, в 50-х роках минулого століття, у Кременчуці Анатолій Баранов (на знімку) не чув кривого слова — традиційна мораль тримала вчорашніх селян у своїх облагороджуючих рамках.
«Я родом із Серпухова, з Підмосков’я, але десять років прожив у Тамбові, у суворовському училищі, — розповідає 82-річний чернігівець Анатолій Баранов. — Коли німці були вже під Серпуховим, а батько — на фронті, то дядя Коля, який працював у приймальні міністра оборони, допоміг матері влаштувати мене в училище. Тож із першого класу я там».
Приїжджаючи на канікули додому, Анатолій бачив ровесників, які спивалися, ходили з вибитими зубами, дехто вже загримів на зону. «У мене виникла відраза, — каже мій співрозмовник. — Спочатку до Підмосков’я, адже воно було пристановищем зеків — будівників каналу Москва—Волга. Вся нечисть Росії збирається в Підмосков’ї». Власне, як він зізнається, жертвою алкоголізму став і його батько-фронтовик. Він працював один час навіть головним інженером Ташкентського ткацького комбінату імені Сталіна, але не зміг втриматися на такій відповідальній посаді саме через пиятику. Сім’я повернулася в Підмосков’я, але Анатолій уже пішов своїм військовим шляхом. Ніяк не хотів повертатися туди, де у нього виникла стійка відраза. Як виявилося згодом, це був початок відрази і до Росії — після окупації Криму.
Уже в теперішні часи, років 12 тому, племінник Анатолія Баранова знайшов його і спеціально приїхав агітувати повернутися до Росії, в Підмосков’я. Він — священик російської церкви. «Я сказав не просто «ні», а категоричне «ні», — каже Анатолій Баранов. — Я сказав, що не тільки в Підмосков’я, але взагалі до Росії не повернуся».
Після суворовського училища він закінчив школу навчання льотчиків і після Кременчука, Чугуєва опинився в Чернігові. Наше Чернігівське училище льотчиків було завжди прикладом. Але навіть Чугуїв різко відрізняється від Кременчука і Чернігова: «Що ближче до Росії — то гірше». До речі, старша донька мого співрозмовника після анексії росіянами Криму виїхала звідти у Львів на постійне проживання. Та спершу перебралася із Сімферополя у Львів внучка з чоловіком і пише батькам: «Мамо, тато, киньте ви той Крим — їдьте сюди, тут зовсім інша країна, ви це відчуєте одразу після приїзду». Так і сталося. Тепер старша дочка щороку на день народження привозить батькові вишиванку зі Львова. Анатолій Баранов гордо каже, що їх у нього вже шість.
До речі, коли я захотів його сфотографувати у вишиванці, він вдягнув таку, що на грудях ще й тризуб вишито. Я здивувався: невже такі шиють? Виявляється, отримавши в подарунок вишиванку, він спеціально пішов на фабрику «Ярославна» і попросив вишити ще й тризуб. Чесно кажучи, я б до такого не додумався.
А внук Анатолія Баранова Владислав воював в АТО, перевівшись із Феодосії у Криму. «Ми навіть зброї не мали, — переказує він слова внука. — Просто на територію частини прилетіли вертольоти, в яких були одні лише чеченці, і поставили умову: хто за Росію — в один бік, хто за Україну — в другий. Внук, який був заступником командира батальйону, вийшов першим і сказав, що за Україну. Більшість пішли за ним. Їх направили в Київ на переоформлення, і вже з Миколаєва він пішов воювати під Маріуполь».
...Після льотного училища Анатолій Баранов політав сім років і сам каже, що це дуже мало. Починав з Як-18, а закінчував на МІГ-15. З армії його списали медики, виявивши захворювання легень. Проте, коли був на зустрічі випускників Чернігівського вищого військового училища льотчиків, і там журналістка запитала, що б він хотів у свої, м’яко кажучи, немолоді роки, відповів: «Сісти в бомбардувальник і скинути кілька бомб на окупантів!». Журналістка була вражена, чуючи це від росіянина...
Так само вражалися на роботі, на чернігівському заводі автозапчастин — філії Горьковського (в Росії) заводу, коли він, начальник цеху, прилюдно, під час розпаду СРСР, казав: «З ким завгодно треба кооперуватися, аби тільки не з Росією!». Те саме чули від нього колеги — депутати першого демократичного зібрання Чернігівської міської ради. Тоді міська рада була величезна — 150 депутатів, третина з яких увійшли до демократичної групи «Чернігів», секретарем якої і був мій співрозмовник. Анатолій Баранов розповідає: «Ми зірвали незаконні вибори голови, коли ще не були обрані всі депутати. І взагалі, вся наша депутатська група була виразно демократична. Її очолював викладач Юрій Філіпов, а основні питання вирішувалися координаційною радою з п’яти депутатів. Як секретар депутатської групи «Чернігів», я вів усе діловодство групи. І ось на зібранні депутатів я, як росіянин, виступав проти будь-якого союзу з Росією».
Коли ж Росія окупувала Крим, Анатолій Баранов порвав усі зв’язки навіть із тими росіянами, з якими десять років провів кадетом. Зателефонував і сказав: «І ви не дзвоніть, і я не буду, і не приїду вже ніколи до вас. Бо це ваша політика «одобрямсу» Путіна привела до війни». Варто додати, що практично всі його однокласники поставали полковниками і генералами то ФСБ, то поліції. Тільки один однокласник, теж полковник, зателефонував із Челябінська і вибачився за окупацію Криму. Оце з ним і підтримує контакти Анатолій Баранов: «Ось у вересні в нього день народження — треба буде зателефонувати».
Варто додати, що ще до війни, коли на квартирі московського однокашника, генерала КГБ, розговорилися до півночі про політику, і москвичі образили Україну, Анатолій Баранов одразу викликав таксі і поїхав на вокзал. Його там шукали, але в квартиру українофоба він не повернувся. Дружбу, що почалася ще з юності, зруйнувала агресія Росії.
2014 рік росіянин Баранов зустрів на Майдані — вдягнув каску і поїхав на Революцію Гідності. Це ж було ще до війни — хочуть привітати з Новим роком із Росії і з жахом дізнаються, що їх однополчанин на Майдані. До речі, Помаранчеву революцію він також підтримував на Майдані, а з 1989 року є членом Народного руху України.
Запитую: «Як же так — ви виросли в Росії, жили в умовах тотальної радянської пропаганди, то як же ви отак по-різному з іншими росіянами, що в нас живуть, ставитеся до України?». Анатолій Баранов переконаний, що тільки росіяни, які були чи є пригодовані Росією, як його колишні колеги по роботі на філії Горьковського автозаводу, що отримували по дешевій ціні «Волги», виступають сьогодні проти України. Він щиро не розуміє, як інакше можна жити в Україні, але агітувати за Росію. Тим паче тепер, коли Росія відверто веде війну на Донбасі.
— Пане Анатолію, а яка буде подальша доля Росії?
— Мені сниться сон: Путін в Аргентині. По аналогії з чутками про Гітлера, який начебто втік в Аргентину (сміється). Принаймні до кінця свого терміну він не досидить — адже вийшла на вулиці молодь із лозунгом «Он нам не царь!». Якщо молодь вийшла — кінець цій владі скоро. Але й Росія розвалиться — я сам бачив різку відмінність між Москвою і Уралом, не кажучи вже про національні республіки. Повернення до правління КГБ уже не буде!
Василь ЧЕПУРНИЙ.
Фото автора.
Чернігів.
