З її долі можна було б написати роман із карколомним сюжетом. Перешкоди, страх, постріли, неодноразова загроза життю... Сукні й підбори вона давно змінила на камуфляж та чоботи, а замість сумочки носить автомат. Катерина МЕЛЬНИК мала б оберігати сімейний затишок, а натомість допомагає бійцям і захищає країну від непроханих зайд.
Катерина Мельник разом з автором матеріалу.
Педагогічна освіта передбачала для Катерини майбутнє біля дошки з малюками, але шкільну буденність молода жінка проміняла на військову службу. Певно, далися взнаки гени. Адже її батько і брат були військовими. Пані Катерині подобалася робота діловода у військовій частині, хоча вона й не ходила на полігони, не брала до рук зброю. Та все змінилося в жовтні 2013 року, коли частину розформували, а їй запропонували нове місце служби у Криму.
Після довгих вагань Катерина погодилася. Рішення далося непросто, та й на новому місці довго не могла освоїтися: тут її зустріли непривітно й повісили ярлик «бандерівка». Зовсім чужа, без підтримки близьких, Катя зустрілася віч-на-віч з війною. Постійні мітинги й незрозумілі заклики активістів збивали з пантелику, а чужі прапори щоразу ятрили серце. Крим враз захопила Росія. Військових лякали розстрілом у разі повернення на Батьківщину. Різні думки не давали спокою, але без сумніву, хоч би що сталося, вона мала повернутися в Україну. Було страшно... Чутки про розстріли поширювалися, і ніхто не міг бути впевнений у своїй безпеці, бо не знав, що там відбувається.
Лише третина військових перейшла кордон і відчула під ногами рідну землю: інші зрадили присязі й залишилися в Криму. Вінницькі волонтери довезли стомлених військових до Запоріжжя. Там теж уже пробуджувалися голоси так званої Запорізької Народної Республіки, та, на щастя, після приїзду українських військових вони швидко змовкли. А на сході почалася війна...
Із перших її днів більшість знайомих пані Катерини поїхали захищати рідну землю, і вона рвалася допомагати своїм друзям: брала лікарняні, відпустки, щоб поїхати до хлопців на передову. Діставалася туди, де не бували інші волонтери — занадто небезпечно. Але молоду дівчину з повною машиною продуктів для захисників не лякали залпи ворожої артилерії. Катерина за власні кошти купувала все необхідне — від харчів до амуніції — й вирушала в найгарячіші точки АТО. Вона почувалася на передовій у своїй тарілці, якось навіть Новий рік святкувала на блокпості.
У 2016-му, закінчивши курси військового психолога, вона вперше поїхала в АТО офіційно. Як офіцер відділення роботи з особовим складом 406-ї окремої артилерійської бригади. Спершу бійці поставилися до психолога дуже скептично. Але Катерина вміє вигадати щось креативне...
Уявіть бригаду, де кілька десятків чоловіків сперечаються за право... ліпити вареники. І не так для того, щоб приготувати цю українську страву, як заради спілкування з новим членом бригади. Кожен чоловік вважав обов’язком допомогти жінці. Вареників наліпили на ціле військо. Та головне — в процесі приготування Катя в дружній веселій атмосфері легко відкривала для себе бійців і за кілька годин стала для кожного рідною душею. Вона розуміла, що насамперед повинна бути для захисників другом — тією людиною, яка б утішила в нелегку годину, якій хотілося б розповісти про свої тривоги. Катерина Мельник розуміла: багато з військових уперше тримали зброю в руках, уперше стріляли в людину, а це дуже складно психологічно. І коли душа бійця боліла, Катя, як швидка душевна допомога, заспокоювала його найефективнішими ліками — розрадою й порадою. Головне — робити це так, щоб чоловік і сам не помітив, що потребував допомоги.
Тут, серед бліндажів та барикад, війна відчувається зовсім по-іншому, ніж із м’якого дивана; тут зовсім інші події, ніж на екранах телевізорів. Наче дві різні війни. Але вона одна. І вона кожного дня вбиває людей. Так не повинно бути. І наші захисники роблять усе для того, щоб події на сході скоріше перетворилися на історію. Болісну, криваву, але історію. А Катерина оберігає тих, хто захищає нас.
Жінка вважає своїм обов’язком бути там, де вирішується доля рідної землі, заради майбутнього України й любої донечки. Дванадцятирічна Аня — радість і щастя цієї мужньої жінки. Дівчинка живе з бабусею та дідусем і важко переносить розлуку з мамою. Коли мама з’являється вдома — це справжнє свято, яке, на жаль, трапляється рідко. Дівчинка надсилає бійцям листи, цукерки і долучає до волонтерського руху весь свій клас.
«Дуже сумую за донечкою... А моїх батьків вважаю справжніми героями!» — каже пані Катерина. Вона та її брат Роман майже не бувають удома, і їхні батьки повністю прийняли вибір своїх дітей захищати Батьківщину, але постійно тривожаться, засинають і прокидаються разом із новинами.
Катерина Мельник пожертвувала сім’єю, комфортом, спокійним мирним життям, бо вважає своїм обов’язком захистити рідну землю. Жінка впевнена: кожна людина — творець маленької України у своєму серці, а всі разом ми — велика сильна нація, майбутнє якої залежить тільки від нас.
Тетяна УДОДОВА
(переможець Міжнародного фестивалю
«Прес-весна на Дніпрових схилах»).
Фото надано автором.
Лисичанськ Луганської області.
