Бандурове Гайворонського району — крайнє село західної околиці Кіровоградщини, але околицею у соціально-економічному розумінні його називати не можна. Сільська рада, котра служить півторатисячній громаді, й агрофірма «Лан», що обробляє навколишні землі, настільки ж одностайні у своїй діяльності, наскільки одностайні в своїх думках про майбутнє Бандурового батько і син Опаленки. Один — директор згаданого підприємства, другий — голова сільської ради.
Нова церква Святої Покрови в центрі села.
Співпраця не нова, а результат тішить
Такий тандем, за умови, що його учасники дбають про село, а не лише про бізнес, може бути успішною формулою, запорукою не лише виживання, а й процвітання території. Бо доля сіл, прив’язаних до ручного бюджетного управління з центру, нам відома: сьогодні дали копійку на три ліхтарі і метр асфальту, завтра не дали — і хоч продавай ліхтарі, аби було за що викосити бур’ян перед ФАПом. Тут зовсім інша ситуація.
Недаремно там побував
Петро Сергійович Цвіліховський, землевпорядник Бандурівської сільської ради, пройшов АТО. До того ж у ті важки часи, коли призовники і добровольці потрапляли на фронт беззбройними, без касок. Він вийшов цілим з Ізваринського котла не для того, щоб нині кривити душею, розповідаючи про мирний плин часу в рідному Бандуровому.
«Село живе добре, — каже чоловік. — Краще від багатьох інших. Землі в села для господарювання вистачає: сім тисяч п’ятсот гектарів — загальної площі, чотири тисячі вісімсот — орної. І бажання жити краще в людей також не бракує. А коли бачиш тут позитивні зміни, розумієш: недаремно там був! У моїй сім’ї нещодавно народилася третя дитина, син. З села ніколи не виїду. Та й побратими, учасники АТО, теж — дванадцять осіб отримали по два гектари землі. Господарюють...»
Під наглядом Святої Покрови
Олександр Опаленко, котрий, до речі, неодноразово з подарунками з поля та комори провідував на Донбасі 79-ту бригаду та інші підрозділи, хвалиться новою церквою в центрі села. Велична! Стоїть навпроти доглянутого меморіального комплексу з пам’ятником визволителям Другої світової, на місці старого храму, зберігши від його стін... дві цеглини середини XIX століття. Носить ім’я Святої Покрови. У капличці біля церкви — пам’ятник-ікона Пресвятій Богородиці. Кажуть, майстрів для розпису стін і склепіння Анатолій Опаленко (батько сільського голови) шукав по всій Україні. Фрагменти люстри виготовлялися за межами Бандурового, а тут лише збиралися докупи. Мають власну історію мальовані образи нового храму. Наприклад, ікону Святого Пантелеймона привезли з Західної України в день православного свята і вже тут, за словами Олександра Опаленка, вона почала мироточити...
Парафіяни радіють від того, що тепер збираються не в старому приміщенні, що після новосілля до церкви стало ходити більше молоді. Що на службу приїздять навіть із Гайворона, Хащуватого... «Своїй» капличці, у
ФАПі, тішиться і фельдшер Ніна Павлівна Замятіна, котра працює на цій посаді 42 роки.
Це гарна моральна підтримка для хворих і добра західна традиція, — вважає жінка. — Я дуже задоволена співпрацею і з «Ланом», і з сільською радою. Сьогодні понад тисяча потенційних відвідувачів ФАПу мають завдяки спонсорам гарячу воду, добротний ремонт у кабінетах, кардіограф...
Невдовзі й дитячий садок, який повністю на балансі сільської ради і в якому нині триває ремонт, порадує своїм оновленим станом 70 місцевих дітлахів. Запланувало майбутнє для дошкільного закладу і нових «клієнтів» — у Бандуровому підростає десять немовлят віком до року, а ще семеро вагітних обіцяють покращати демографію села і України найближчим часом. Отже, життя триває!
Підготували журналісти Олег Шверненко і власкор «Голосу України» Петро Мельник.
Фото Івана Корзуна.
