Прості секрети господаря

Валерій Павлович Унраін і його дружина Ольга Борисівна з улюбленою корівкою Манею. 

«Я вам ось що хочу сказати, не вірте, буцімто в селі не можна вижити без генеральської пенсії чи великих прибутків від землі, — не відразу, але погоджується відверто поговорити про «домашню економіку» простої сільської родини мешканець Лозуватки Кіровоградського району Валерій Павлович Унраін. — Колись вирішив, замість того щоб працювати на пана — навіть за десять тисяч гривень на місяць, я вестиму власне господарство»...
Були б руки...
Унікальність ситуації полягає передусім у тому, що і Валерій Павлович, і його дружина Ольга Борисівна до пенсії жили в Кропивницькому і працювали на його підприємствах, справедливо «ідентифікуючи» себе містянами. Щоправда, від більшості сусідів і колег, звиклих до асфальту, зручних магазинів, громадського транспорту... Валерій Унраін завжди відрізнявся господарським талантом, любов’ю до техніки — причому не тієї, котра «сама по собі» функціонує, щойно за неї заплатиш гроші, а тієї, котру ще треба сконструювати, власноруч зібрати. За його плечима — Харківський політехнічний інститут, але це не той випадок, коли людина набула знань в аудиторіях і тільки потім вирішила застосувати їх на практиці. Тут швидше ситуація, коли вуз доповнив навички розумінням процесів... Словом, попрацювавши на різних посадах у кількох фірмах тодішнього Кіровограда, Валерій Павлович вирішив залишити міську квартиру, перебратися в село й спробувати там стати на ноги. Фактично без стартового капіталу.
«Узагалі-то почалося з того, що дружина захотіла купити дачу, але не в кооперативі, а в селі, — ще трохи подробиць додає чоловік. — Поїхали на розвідку у Велику Северинку. А там проста хатинка коштує десять тисяч доларів. Далі — в Оситняжку. Знову не те. Дорогою назад, в місто, зупинилися отут біля клубу. А там чоловіки сидять, випивають... Я у них про хати на продаж запитав. А мені один і каже: «Бери мою за три тисячі доларів!» Було це 19 лютого 2009 року».
Власне брати там «по-хорошому» не було чого — колишню колгоспну хату роздягнули, як загулялого купчину в темному провулку. І стояла вона на той момент уже без підлоги, батарей, вікон... Тільки стіни і дах ніяк не прислужилися на відомому обмінному ринку «будматеріал-горілка». А в розхристаному дворі все село вільно пасло своїх корів, бо ганяти їх сюди було ближче.

Молоко і ще раз молоко!

Сьогодні ту хату не впізнати. Валерій Павлович зробив її однією з кращих в селі, та й перебрався з дружиною до Лозуватки остаточно. Не маючи власного паю, родина обробляє присадибні землі, а збіжжя для корівок купує в місцевих пайовиків. А ще має кролів, курей. У вільний час непосидючий господар заробляє тим, що переводить автомобілі клієнтів на газ. Але основний заробіток — молоко.
«І продаємо ми його виключно самотужки на ринках Кропивницького, — розкриває господар головний секрет свого успіху. — Бо якби мав справу з гуртовиками і здавав молоко по чотири гривні за літр — хати б не підняв, тракторця не купив би»...
«А ще до того тракторця треба було придбати косарку, «копалку», культиватора, плуга, — додає Ольга Борисівна. — То все це чоловік зібрав своїми руками. Куплена була тільки «гребка» для сіна. Я вам скажу так: якщо не лінуватися і не розкошувати, родині можна на молоці від трьох корівок прожити, ще й відкласти невеличку суму».
«А мене не перестає дивувати молодь, котра, живучи в селі, лише бідкається, — резюмує Валерій Павлович, фотографуючись із улюбленою корівкою Манею. — Люди мешкають у дідівських хатах, цвяха не забивши і лише плачуться на долю. Дахи провалюються, а вони сидять під клубом і скаржаться один одному. Ви подивіться: нові хати в селах — велика рідкість. І, мабуть, не тому, що держава нам ставить палиці в колеса і ламає мрії».

Підготували журналісти Олег Шверненко і власкор «Голосу України» Петро Мельник.
Фото Івана Корзуна.