Віталій КОРЖ: «Нам завжди цікаво удвох»
Сьогодні відомий державний і громадський діяч, народний депутат України IV, V, VI скликань Віталій Терентійович КОРЖ відзначає особливий ювілей. 80 років — це не просто роман, а багатотомна енциклопедія життя. А поруч іще одна урочиста дата — золоте 50-ліття подружнього щастя Віталія Терентійовича з дружиною Любов’ю Василівною. Отже, маємо слушну нагоду для цікавої розмови з видатним подружжям.
Рецепти молодості
— Віталію Терентійовичу, ви вже пережили середньостатистичного українця за віком і тривалістю подружнього життя. Як це вдалося?
В. Т.: Я над цим ніколи не замислювався. Просто жив і, дякуючи Богу, дожив до такого поважного віку.
— А який внесок у ваше довголіття зробила Любов Василівна?
В. Т.: Це однозначно: вирішальний і всеохоплюючий!
— Як ви сприймаєте свій вік? Чи нарікаєте на долю?
В. Т.: Не відчуваю свого віку і на долю нарікати не маю підстав. Адже доля — це Вища, Абсолютна Справедливість, а старість — це нинішній плин мого життя, яким я дуже задоволений.
Л. В.: А я сприймаю свій вік філософськи. З одного боку, відчуваю себе молодою і гарною, якою пам’ятаю себе, а з другого — вже дошкуляють хвороби, бракує сил і настрій перемінний... Утім, багато з того, що хотілось, вдалося здійснити. Тож, вочевидь, доля була прихильна до мене. Але якби довелось починати з початку, то внесла б деякі корективи у молоді роки: трохи стримала б енергію, якої забагато витрачала на громадську роботу з ранку до вечора.
— Чим полюбляєте займатись нині?
Л. В.: Занять і обов’язків вистачає завжди. Не вистачає часу. Та найбільше подобається гратися з онуками у сюжетні ігри. Цікаво спостерігати, як вони починають усвідомлювати себе у цьому житті.
В. Т.: Мене завжди цікавило самовдосконалення. Зараз особливо приємно удвох читати книжки вголос, а потім обговорювати прочитане. Це відчутно збагачує інтелект.
— Що вважаєте перевагами свого віку?
Л. В.: Величезний досвід. Я багато чого навчилась і з задоволенням передала б це моїм невісткам, племінницям, онучці.
В. Т.: Так, досвід і знання — це великі наші переваги. Але вони, буває, створюють і перешкоди між поколіннями. Бо дивлячись на них, ми вже бачимо, що буде з ними далі, а вони — ще ні.
— Які місця посідають у вашій ієрархії цінностей робота, дружина, діти, друзі, гроші, здоров’я, спокій душі?
В. Т.: Кожна складова однаково потрібна. Важливо гармонійно поєднувати їх у щоденності.
Л. В.: Для мене найважливішим завжди було виховання дітей, бо це практичне творення майбутнього. Тому педагогіка — і сімейна, і шкільна, і суспільна — повинна бути у центрі уваги на всіх рівнях.
— Віталію Терентійовичу, на стінах вашого кабінету — десятки державних, релігійних, професійних, громадських та інших нагород. Яке з досягнень наповнює найбільшою гордістю?
В. Т.: Найбільше наповнює злагода в родині. І не лише з Любов’ю Василівною, а й із синами, з усіма нашими рідними.
— А що вам, Любове Василівно, дає підстави для радості?
Л. В.: Онуки, діти, чоловік, спокій душевний і те, що я є на цьому світі.
— Як опановуєте себе у хвилини розчарувань і труднощів?
Л. В.: Мій чоловік допомагає долати всі перешкоди. Він завжди врівноважений, у доброму гуморі, ніколи не лається, не кричить, нікого не ображає. І я звертаюсь до нього, розповідаю про мої переживання, жаліюся, а він вислуховує, заспокоює, обіймає — і все повертається до норми. Адже Божа благодать саме у цьому — у поєднанні слабкості жінки і сили чоловіка.
— А що найбільше дошкуляє: хвороби, власні вади чи недоліки інших?
Л. В.: Як правило, якраз недоліки інших людей заважають і збурюють найбільше: некомпетентність, байдужість, необов’язковість, неорганізованість. Зокрема у сфері послуг і під час спілкування з чиновниками. Я до кожного завдання чи проблеми підходжу системно, намагаюсь уникати помилок. Не люблю багатослів’я: для мене найкраща відповідь — «так» або «ні». Цього вимагаю й від інших.
Не з першого погляду, але назавжди
— Пане Віталію, ваш стаж праці перевищив 57 років! Які були найважливіші етапи трудового шляху?
В. Т.: Якщо коротко: сільська школа, Чернігівське залізничне училище, потім майстер з ремонту колій, Харківський інститут залізничного транспорту (заочно), інженер, науковий співробітник, кандидат економічних наук, генеральний директор солідної компанії... Захистив кандидатську дисертацію «Критерії і фактори підвищення ефективності промислового транспорту в галузі будівельних матеріалів». Кожен етап був важливою сходинкою до вершини мого цікавого і змістовного життя.
— Служба на посаді народного депутата України, певно, стала вершиною кар’єри?
В. Т.: Ні! Я надалі рухаюсь у прогресивному напрямку, а отже, моя вершина ще попереду.
— Любове Василівно, розкажіть про свій трудовий шлях.
Л. В.: Як педагог, почала працювати ще школяркою: піонервожата, секретар комсомольського осередку, потім — учитель, відмінник народної освіти, помічник народного депутата. Проте найвища моя посада — мати і дружина. На цій посаді почуваюся щасливою.
— У чому секрет вашого довгого щасливого подружжя?
Л. В.: Я й сама собі ставлю це запитання. Безперечно, на першому місці — любов, зміцнена усвідомленням відповідальності та піклуванням про членів родини. А ще — вміння знаходити вихід із проблем. На довгому шляху буває різне. Але коли вже дали одне одному слово на початку, то треба його тримати.
— Цікаво, як ви познайомились?
В. Т.: У процесі активного громадського життя (сміється)! Я був дуже завзятим комсомольцем...
Л. В.: ...А я — піонервожатою. Зустрілись у таборі «Лісова Поляна», куди Віталій, замість відпустки, прибув на посаду фізкульт-організатора. Невдовзі ми... посварилися під час підведення підсумків у патріотичній грі «Зірниця». Віталій був надто категоричний, самовпевнений і не справив на мене позитивного враження.
— Тобто кохання з першого погляду не відбулося...
Л. В.: Згодом ми познайомилися краще. Через рік, без поспіху, вивчаючи та пристосовуючись одне до одного, уклали шлюб.
В. Т.: Нам просто було цікаво удвох!
— Чого було більше: почуттів чи раціонального розсуду, як кажуть, розрахунку?
В. Т.: До розрахунків ніколи не доходило! Ми й зараз не рахуємо, хіба що комунальні платежі...
Л. В.: А я розраховувала. На те, що матиму здорових і розумних дітей, котрих зможу не лише нагодувати й одягти, а й передусім навчити правильно, гідно жити. Тож на 90% це було шанобливе й делікатне ставлення одне до одного. Хоча були ми дуже різні. Я маленька, худенька, енергійна, а він — мов скеля: високий, міцний, ставний...
«Аби втішити Бога»
— Ваш рецепт подружнього щастя?
Л. В.: Нам ніколи не нудно удвох. Посадіть нас на місяць в одній кімнаті — і там знайдемо цікаві заняття й розваги, будемо розмовляти, співати і сміятись! Якось я кілька разів забувала слово «каркаде». І ось Віталій каже: «Називай його простіше — дебаркадер або кордебалет!» Як тут не запам’ятати... (сміється)
— Що вважаєте головним для родини у 30 років, у 50, у 80?
Л. В.: У 30 років головним є відданість одне одному, чистота стосунків. У 50 — спільна праця в інтересах родини, добробуту, виховання дітей. А у 80 треба удвох жити одним життям.
В. Т.: У 30 головним є збереження гідності й взаємної довіри, у 50 — уміння жити не для себе, а для тих, хто поруч, у 80 — життя одне на двох.
— А як змінювалось уявлення про Бога?
В. Т.: Складне питання. У 30 років більше відчував увагу Бога до мене, ніж я мав до Нього. У 50 прийшло розуміння присутності Бога у моєму житті. А тепер ще й усвідомлення необхідності втішити Бога всім моїм життям.
Л. В.: Вважаю, що ми трохи втішили Бога, коли 2016 року, на Покрову, обвінчались у Володимирському соборі. Це було велике свято наших душ, і відтоді носимо особливу благодать у серцях.
— Що робите для довголіття?
Л. В.: Нічого. Але коли часом хвороба нагадує про вік, Віталій заспокоює дуже раціонально: «Подивись у паспорт — там усе написано».
В. Т.: Так, у паспорті — головний діагноз.
— Чого вчили своїх дітей, онуків? І що порадили б усім молодим із вершини досвіду?
В. Т.: Живіть по совісті. Дослухайтеся до серця. Сумлінно ставтеся до роботи, хоч би якою вона була. Ніколи не брешіть, тримайтеся правди і бережіть гідність.
Л. В.: Також не забувайте головну мету — служити Україні. Ми щасливі, що наші сини Юрій і Роман також сповнені дієвої любові до України.
— Що вважаєте найбільшим доробком?
Л. В.: Дітей і культуру родинних взаємин.
— Нехай Бог провадить у мирі вас і всю вашу родину!
Розмовляв Євген ҐОЛИБАРД.
Фото з архіву родини Коржів.
