Ні жорстка економія, ні допомога батьків із села не дали можливості молодій родині інтелігентів із Вінниці зводити кінці з кінцями. Після десяти років поневірянь по чужих квартирах Іван залишив посаду інженера, Ольга — вчительки — і подалися вони на заробітки в Польщу. Що змінилося відтоді?

На знімку: Іван і Ольга на заробітках у Польщі навесні 2018-го.

Із подружжям СЛУБСЬКИХ (на знімку) вперше зустрілися три роки тому. «Отримую півтори тисячі гривень, але я — щаслива!» — з оптимізмом говорила тоді пані Ольга, вчителька однієї з приміських шкіл Вінниці. Її чоловік Іван погоджувався з дружиною. Він працював інженером, заробляв на той час чотири тисячі. Місячний бюджет молодої сім’ї з чотирьох осіб (двоє дорослих і двоє дітей) становив 5,5 тисячі. Незважаючи на те, що з цієї суми три тисячі сплачували за наймане житло, вони справді почувалися щасливими. Це читалося на їхніх обличчях.

«Смішна» зарплата

«Не треба зациклюватися на малих зарплатах і скажених цінах, — говорила тоді пані Ольга. — Бо інакше доведеться йти до психіатра».
У них була традиція. Коли приносили зароблене, складали на одну купку і... сміялися. З того, як «багато» платять випускникам технічного університету та педагогічного вишу. Обоє навчалися у Вінниці. Пригадую, Ольга казала тоді, що сміх корисніший за журбу. Наголошувала, що вони з Іваном жодного разу не скандалили через брак грошей. Раділи іншому багатству — двом діткам і щирій любові одне до одного. Хоча ситуація в них тоді була складна.
Особливо сутужно почувалися, коли хворіли діти. У борг у знайомих грошей не брали. Їхали до батьків і в них просили допомоги. Старший син Дмитро починаючи з другого класу три роки займався з репетитором англійською. Та коли вартість занять піднялася, від цього довелося відмовитися. Наступною відмовою стала спортивна секція східних єдиноборств, де тренувався протягом чотирьох років. Батьки кажуть, дуже дорогий спортивний одяг. Тому Дмитрик знайшов безплатну секцію з велоспорту.
Левову частку заробленого витрачали на винаймання житла. Економили на чому могли. До кращих часів відкладали поїздки на море. Добре, що в обох батьки мешкають у селі. Літо син проводив у них. Донька, якій на той час було три рочки, залишалася з мамою й татом у місті. З села мали багато харчів. Батьки утримували худобу, порали город. М’ясо і вироби з нього, молочні продукти, картоплю передавали з дому. Ольга говорила тоді, що без такої підтримки вони не мали б змоги залишатися у місті. Одяг купували хіба що дітям. Чоловік на роботу і з роботи ходив пішки — економив на транспорті. 
Нині Слубські на заробітках у Польщі. З фінансами стало трохи краще, але...

Мама працює по 12 годин

Минулий навчальний рік Ольга у школі вже не працювала. Розрахувалася. Нині жінка у Польщі. Про це дізнався від батька Івана — Володимира Слубського: він проживає у Ямпільському районі, займається гончарством.
— Спочатку поїхав Іван, — каже пан Володимир. — Розвідав, де яка є робота. Трохи там освоївся. А тоді вже й Ольга подалася до нього. Попервах невістка плакала гіркими слізьми. Чому? Бо двоє дітей залишилися вдома. Малі сумували за мамою й татом тут, а ті журилися і плакали там. Кожна розмова по телефону батьків із дітьми закінчувалася словами: «Мамо й тату, коли ви вже приїдете?» Від такого хіба не заплачеш?
У Польщі Іван починав, як і багато українців, на будівництві. Різноробом. Заробітчани не мали жодного захисту. Якби раптом не заплатили, не довів би свою правоту. Бувало, обіцяли одну суму, а платили менше. Заробляв приблизно 800 доларів на місяць. Одночасно шукав роботу, де можна б працювати разом із дружиною. На будівництві для неї нічого підходящого не знаходилося. Влаштувався на завод. Там заробіток менший. Але була можливість отримувати більше, працюючи не одну зміну, а довше. Дружина працює по 12 годин...
«Заробітчани всі на пташиних правах, — розповідає чоловік. — Не дай Бог, щось станеться, ніхто не захистить. У зовсім інших умовах ті, хто отримав громадянство або має офіційний дозвіл на проживання».

Поруч із дітьми

Доглядала дітей мати Ольги. Вона проживає у Козятинському районі. Дмитрик перейшов навчатися у сільську школу. Хлопець старанний, слухняний. У бабусі з ним нема проблем. Навпаки, він став їй добрим помічником.
— Ура! Тато приїхав! — так зустріли батька діти, коли той переступив поріг, повернувшись із Польщі. Мало не задушили в обіймах.
— А ти ще поїдеш, тату? — від відповіді на запитання малі аж застрибали від радості: після двох років по заробітках батько вирішив, що працюватиме вдома!
У розмові з журналістом Іван Слубський пояснив, чому повернувся.
— Хтось із батьків має бути з дітьми, — каже співрозмовник. — До того ж, у Польщі мені не цікаво. Восени Ольга приїде. Тоді й думатимемо, як бути далі. Або знову хтось поїде, або залишимося в селі. На квартиру в такий спосіб все одно не вдасться заробити. А це наше чи не найбільше бажання — мати власний куток.
Іван разом із дітьми мешкає в батьків Ольги. Влаштувався на роботу в одну з фірм. Колись у селі працював цукровий завод. Від нього лишилася труба і приміщення. Обладнання вивезли, а будівлі здають в оренду. Там знайшов роботу. Має ще підробіток дистанційно. Виконує замовлення для однієї компанії. Платять небагато, але в селі зачепитися за будь-яку роботу — велика удача.

Брат заробив на квартиру 

В Івана Слубського, випускника Вінницького техуніверситету, спеціальність — інженер промислового і цивільного будівництва. Кажуть, професія інженера нині не «хлібна», на квартиру нею не заробиш. Хоча робота чоловікові подобається. Працював би за фахом із задоволенням.
— Молодший син теж учився в цьому університеті, — розповідає батько хлопців Володимир Слубський. — Він ІТ-спеціаліст. Роботу знайшов за фахом. Не знаю, скільки платять, але, мабуть, непогано. Бо вже має квартиру. Заробив на неї своїм трудом. Виш закінчували один, а заробітки — різні.

Віктор СКРИПНИК.
Фото зі сторінки Слубського у Фейсбуці.

Вінницька область.