Брестська бухта, або море Іруаз, в усі часи вважалася серед моряків пропащим місцем. Підступні течії Атлантики, що розвертають судна під час відливу, сильні зимові шторми і скелясті стрімчаки загубили чимало суден. Але так, напевно, і має бути на краю світу. Тут, біля найзахіднішого краю провінції Бретань, ще до нашої ери плавили залізо і будували човни прадавні кельти. А в середні віки гартували характер французькі рибалки. Нині тут, у місті Брест, базується військовий флот Франції. І насамперед мандрівникові, який прибув на узбережжя уперше, впадає в око величезне число човнів і щогл. У цих місцях вони те саме що велосипед у Данії. Тут дітей вчать ходити по землі і на човні під вітрилом одночасно. До того ж не на надувних чи пластикових коритцях, а справжніх дерев’яних маленьких суднах. Тут цінують сміливців і романтиків. І тому екіпаж українського човна «Анна Ярославна» французи прийняли як рідню. (У номері «Голосу України» за 1 серпня ми вже розповідали нашим читачам про старт експедиції й плани одеської команди ентузіастів-реконструкторів слов’янського човна «Анна Ярославна»).
Більше тижня знадобилося екіпажу, щоб відремонтувати судно після довгої зимівлі в суворих умовах бретонського клімату. Міняли дошки, шпаклювали, стругали, фарбували... Спочатку вшістьох. Причому одна з шести — тендітна жінка, викладач одеського політехнічного університету Іра Івченко, намагалася працювати нарівні з усіма (на знімку).
«Ну а потім, — розповідає Ірина, — до нас почали приходити в гості представники місцевої української діаспори. Марія, Лариса, Алла з чоловіком і сином, Андре. Прийшли, та так і залишилися. Чоловіки одразу підключилися до ремонту. Жінки постачали нас продуктами. Причому готували й привозили так багато, що ми з’їдати не встигали. А потім стали кликати в гості. Відчувається, що не вистачає спілкування. І пригод. От ми з нашим човном і стали такою пригодою».
З кожним днем «Анна Ярославна» обростала шанувальниками. І з числа українців, і з місцевих французів. Стали з’їжджатися ветерани минулих історичних походів. Виниклий наприкінці 80-х років в Одесі рух аматорів історичного мореплавання згуртував тоді чимало молодих людей. Студенти, художники, учені, моряки, журналісти, медики. Усіх їх здружили на багато років походи на побудованій власноруч репліці давньогрецької галери «Івлія». Пройшовши на веслах і під вітрилом навколо всієї Європи, без грошей, сучасної навігації й часом навіть без їжі, переживши разом шторми, ці люди давно перетворився на згуртовану команду. Багато хто з них осів у Франції. І тепер, довідавшись, що «Анну Ярославну» спускають на воду в Бресті, вони примчали на поміч. Допомагали, годували виловленими тут же устрицями, розповідали байки про французьке життя. Так, вийшовши з Одеси в дуже урізаному складі, екіпаж човна поповнився новими членами. І став уже міжнародним.
«Але найцікавіше було, коли ми спускали наш човен на воду після ремонту, — розповідає капітан Сергій Рябоконь. — Самотужки. Адже грошей на кран немає. А човен хоч і не дуже великий, але все-таки 4 тонни ваги. Спочатку штовхали вп’ятьох. Потім на допомогу прийшли чоловіки наших українських подруг. Штовхаємо, а він не рухається. Запрягли машину. Штовхаємо, але все марно. Приїхали ще двоє наших друзів, теж упряглися. Загалом, як у тій казці «Ріпка». Французи в яхт-клубі дивилися-дивилися на наші зусилля. Потім узяли кран, під’їхали й перенесли на воду. Просто так, по дружбі. От усім миром і впоралися», — розповідає капітан.
А наступного дня французи запросили український екіпаж на фестиваль «Інтерселтік» у місто Лор’ян (на знімку).
Це найбільше в Європі свято кельтської історії та культури відбувається тут щорічно. І з’їжджаються на нього нащадки прадавніх кельтів (або ті, хто такими себе вважає) не тільки з різних міст і країн, а й континентів. Щороку призначають головне місто або регіон. Цього разу провідна роль на святі випала Уельсу. Парад-дефіле у важких багатошарових національних костюмах, волинки й барабани, національні танці й страви. Додайте сюди літню спеку та відкритий простір площ міста, через які рухається процесія.
«Їхнє ставлення до національного коріння, своєї культури й організованість дійства мене просто вразили, — розповідає корабельний тесля «Анни Ярославни» і за сумісництвом скульптор Ігор Івченко. — Нічого схожого в нас я не бачив. Кожне місто, кожне село в регіоні надсилає своїх представників із програмою. Усе місто заставлене сценами, на яких виступають професійні і аматорські колективи. Люди різного віку в стародавніх бабусиних вбраннях ходять серед юрби, жартують, п’ють пиво. Але щойно лунає сигнал, одразу шикуються й починають грати, співати, танцювати. Наче це не фермери, а солдати. І просто зараз вони готові йти у бій за свою культуру».
Команда човна «Анна Ярославна» теж вирушає. Не в бій, а в подорож. Спочатку містами Брестської бухти. Щоб у країні, де вміють шанувати історію предків, знали та пам’ятали й нашу Анну Ярославну, дочку київського князя Ярослава Мудрого, яка стала королевою Франції. І тих французів, завдяки зусиллям яких з’явилося місто Одеса.
ДАЛІ БУДЕ.
