Чудово, що в нашому сучасному швидкісному світі є острівці спокою й любові. З таким місцем я й познайомилася багато років тому. Усе почалося з поїздки на дачу.
Коли я вперше приїхала в сад чоловіка, мені здалося, що він дуже далеко від Києва. Я — онучка священика, і перше, що запитала: а де ж тут дорога до храму? Чоловік Ігор узяв мене за руку й повів через поле й залізничну колію в село Мала Олександрівка. Тут, у самому центрі, височіла блакитна церква з банями, а навколо — море квітів. Службу вів благовидий священик середніх років. Безліч ікон з вишитими оригінальними орнаментами рушниками прикрашали стіни, вразив і різьблений іконостас. Злагоджено співав невеликий хор. Після літургії я познайомилася з жінкою-регентом. Виявилося, що це матінка Варвара Петрівна. У них із отцем Володимиром семеро дітей, жили вони поруч у церковному будинку. Потім щоліта я приходила в церкву Святої Трійці. Бачила, що люди люблять свого пастиря, що він привітний і завжди готовий допомогти парафіянам.
З роками я краще познайомилася з родиною Володимира й Варвари Тяпків, бачила, як підростають у набожному середовищі їхні діти (троє синів і чотири дочки), як вони люблять і поважають батьків, у всьому їм допомагають. Особливо в дні храмового свята. Імовірно, ця любов одне до одного й до Бога сприяє створенню особливої аури в цьому храмі, що мене завжди захоплювало.
Закінчивши середню школу, усі діти обрали професію до душі: сини Іван і Георгій пішли слідами батька й здобули вищу духовну освіту, а дочка Ангеліна стала моєю колегою — викладає англійську мову у виші. У дітей свої родини. Вони й 5 онуків не забувають рідний дім і церкву.
Дванадцять років тому пішла з життя Варвара Петрівна. Родина ще більше згуртувалася навколо отця Володимира. Він прожив із матінкою майже 48 років у любові та злагоді.
Нещодавно мені переповіли незвичайний епізод із їхньої сімейної біографії. В 1930 роки, коли в Радянському Союзі скидали хрести з церковних бань, монастирі й церкви зазнавали гонінь, одного разу в Козятині до матері маленької Варвари звернулася по допомогу черниця, яка в них мешкала певний час. Ідучи, на знак вдячності за притулок і добре ставлення, черниця подарувала господині дві обручки. Через багато років, коли Варвара виросла, переїхала в Київ, у Володимирському соборі вона зустріла свого нареченого Володимира. Перед вінчанням вони звернули увагу на гравірування: на одній з обручок було ім’я «Володимир», а на другій «Варвара». Ось такий Божий промисел!
Після смерті матері церковним хором успішно керує старший син Віктор, а Іван проводить богослужіння в храмі замість отця Володимира, що прослужив тут 58 років. У травні церква відзначила свій 100-літній ювілей. На свято з’їхалася величезна кількість парафіян із навколишніх сіл. Урочисту службу вели представники Володимирського собору. Це було справжнє свято душі! Бажаю отцю-настоятелю Володимиру, протоієрею Івану й усій благопристойній родині здоров’я й Божої благодаті на багато років на благо народу.

Антоніна КУКЛІНА.

Київська область.