10 жовтня 1894 р. народився Віктор Петров (він же Домонтович і Бер) — Доктор Парадокс, автор хитрих романів, інтелектуальних провокацій, український письменник, історик і... шпигун... Людина неймовірного таланту й загадкової долі, він жив із задоволенням і займався чим хотів. Віктор Петров зізнався, що псевдонім «В. Домонтович» знайшов у литовській мові, означає він «той, хто багато каламутить». Ним він підписував тільки свої художні твори. А псевдо «В. Бер» ставив на наукових розвідках.
Віктор Петров вважав себе киянином, хоч народився в Катеринославі в сім’ї архієрея, а дитинство його минуло в Одесі. У 1913 році закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918-му — зі срібною медаллю історико-філологічний факультет Київського університету. Невисокий, рухливий, у окулярах, гостроязикий, завжди усміхнений, затятий сперечальник, який любив добре поїсти і випити, але був геть байдужим до зовнішності (у нього часто ґудзики були різних кольорів, нерівно пришиті) — таким запам’ятали його друзі. Віктора залишили на кафедрі університету як професорського стипендіата. Готуючись до захисту професорського звання, познайомився з редактором журналу «Книгар» Миколою Зеровим.
Наступного року, коли більшовики за наказом Леніна влаштували штучний голод у містах і розпочали знищення інтелігенції, неокласиків урятувала Баришівка. У 1923 році Петров був там директором школи, Зеров — викладачем.
30 вересня, у день народження Софії Зерової, Петров закохався у іменинницю. «Це було того знаменного дня, коли впала коробка цукерок», — згадував він. Кохання опалило обох, але старша за Петрова на 4 роки Софія (хоч у мемуарах її часто називають «стервою») не могла кинути чоловіка. Спочатку не хотіла осиротити єдиного сина, потім, коли помер її син Котик, переживала за Зерова.
Після повернення до Києва з’ясувалося, що університети — це «буржуазна відрижка», і їх реорганізували в ІНО (інститути народної освіти). В. Петров викладав у ІНО, а для заробітку — в приватній гімназії Ремезова російську мову та в учительській семінарії українську мову та літературу. У цей же час молодий науковець очолив Етнографічну комісію УАН. Він досліджував козацькі землі, пороги, які мав поглинути упокорений Дніпро, долаючи на човні шлях Дніпропетровськ — Хортиця. У 1930 році отримав ступінь доктора за дослідження про Пантелеймона Куліша. Від етнографії В. Петров перейшов до археології, захопився вивченням окремих епох, манер, людських думок, що привело його до белетристики.
У 1928 р. В. Петров народився як письменник (не для дітей!) під псевдонімом В. Домонтович і видав довершений екстравагантний любовний роман «Дівчина з ведмедиком». Так до п’ятірного грона неокласиків-поетів долучився прозаїк. Наступного року світ побачили перші в історії української літератури романізовані біографії «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша». Його проза — розвага та насолода для літературного гурмана, твори для читача майбутнього, а гостросюжетні, анекдотичні тексти — з подвійним дном. Герої дивовижні: Панько Куліш — «національний пророк без нації, ідеолог без громадянства, піонер із сокирою важкою». Марко Вовчок — «мовчуще божество, яке бажало належати тільки собі».
Із 1931 р. не публікувався. Петров відчув дихання «репресансу»: він мав запрошення до Праги на з’їзд філологів, але його не пустили. Він тихо, обережно, самотньо жив собі у квартирі на Малій Підвальній, 14 (поруч із НКВС), відвідував Зерових, де створив трикутник кохання. Коли арештували й посадили Зерова, Віктор Платонович підтримував Софію. Уявіть, як йому було, коли «добродії» шепотіли, що саме Петров доніс на суперника. Упродовж 33 років коханці ніжно листувалися. «Життя багато разів розламувалось і шматки розсипалися, але завжди й у розпорошених шматках життя була цілість, і при всіх змінах одне лишалось незмінним у моєму житті, — це було моє почуття кохання до тебе», — писав Петров Софії.
У час глухого мовчання лід зневіри та відчаю скував серце: Юрій Клен емігрував до Німеччини, Максим Рильський після арешту перебував у внутрішній еміграції, решта неокласиків — розстріляні.
Урятував Ленінград. У січні 1941 р. — директор інституту фольклористики. Харків 1942-го — В. Петров у формі унтер-офіцера розмовляв німецькою, працював у журналі «Український засів». Видав роман «Без ґрунту», де є чудові сторінки про Д. Яворницького. З 1942 року побував у Севастополі, Кременчуці, у Києві співпрацював із Олегом Ольжичем. Олег високо цінував літературний та науковий талант Петрова, який був знайомий ще з його батьком Олександром Олесем.
У 1943-му Віктор очолив кафедру етнографії Українського наукового інституту у Львові. Наступні два роки — в Берліні, Баварії. Він знав добрий десяток мов, мав гострий розум розвідника, його інтелектуальний потенціал захоплював сучасників. Віктор Петров ходив у німецькій формі, його готували на посаду прем’єр-міністра України. Був професором Богословсько-педагогічної академії УАПЦ, продеканом філософського університету в Мюнхені, членом правління МУР. Його розвідка про тотальне знищення інтелігенції «Українські культурні діячі Української РСР 1920—1949 рр.» поклала початок вивченню процесу. Вийшла повість В. Домонтовича «Доктор Серафікус» (1948). І на цьому кульмінаційному моменті творчість В. Домонтовича обірвалася.
18 квітня 1949 р. на католицький Великдень письменник о 18:30 вийшов із будинку № 12 на Файлітштрасе, де редагував щомісячний журнал літератури, мистецтва та критики «Арка» — і зник. Газети діаспори писали про загадкове зникнення, про загибель мученика Віктора Петрова. Одні говорили про радянських людоловів, інші — про американську акцію «Ohio» проти радянських розвідників у Західній Німеччині... Але в 1955 р. в Москві була видана книга Олександра Монгайта «Археологія в СРСР», де в іменному покажчику археологів був і В. Петров. Так учений для українців діаспори з мучеників потрапив до розряду іуд.
Із 1956 року Петров працював у Києві в Інституті археології; автор двох монографій: «Скіфи: мова і етнос», «Етногенез слов’ян». Квартири не мав. І тільки у 1956-му Софія Федорівна отримала звістку: «В п’ятницю, 8 липня, приблизно о 10-й ранку я стукатиму в двері, як належить, чотири рази». До смерті Петрова лишалося рівно 13 років.
62-літній Віктор Платонович Петров і 66-літня Софія Федорівна Зерова-Лобода одружились. Чим не Аліна й Костомаров? Вона прожила 95 років, на столі мала портрет молодого Зерова і старого Петрова — масивного, огрядного, у окулярах, респектабельного та впевненого в собі.
У 1965 р. уряд відзначив службу полковника розвідки орденом Великої Вітчизняної війни І ст. Втративши під час війни документи про вчений ступінь, Петров був змушений заново захищати дисертацію в 1966-му. Перед членами ВАКу на захист кандидатської дисертації з філології став академік. І, небувалий випадок, рада одностайно присудила вчений ступінь доктора філологічних наук.
Помер Віктор Петров 8 липня 1969 року за письмовим столом: не встиг закінчити словник прусської мови. Похований у Києві на військовому цвинтарі.
У 1988—1989 роках у Нью-Йорку Юрій Шевельов упорядкував і видав тритомне зібрання творів В. Петрова-Домонтовича, який говорив, що кожна людина пише тільки про себе.
Ганна ЧЕРКАСЬКА.
