Укр | Рус
візит Голови Верховної Ради України А.В.Парубія до Литовської Республіки для участі у роботі 9-ї сесії Міжпарламентської асамблеї Сейму Литовської Республіки, Сейму і Сенату Республіки Польща та Верховної Ради України Участь Голови Верховної Ради України А.Парубія у відкритті 9-ї сесії Міжпарламентської асамблеї Сейму Литовської Республіки, Сейму і Сенату Республіки Польща та Верховної Ради України Лінійний прискорювач запрацював 453 жителям Луганщини призначено щеплення проти сказу Президент доручив регіональній владі підготувати плани перспективного розвитку територій на 2019-2021 роки Військові комісаріати реформуються на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Полтавський суд переніс на 23 листопада розгляд трьох апеляцій на закриття справи проти мера Харкова Геннадія Кернеса і двох його охоронців, яких звинувачують у викраденні і тортурах активістів Євромайдану Кошти місцевих бюджетів мають працювати на покращення життя людей у громаді, а не зберігатися на депозитах - Президент Голова Верховної Ради України А.В.Парубій в рамках візиту до Литовської Республіки разом зі Спікером Сейму Литовської Республіки Вікторасом Пранцкєтісом, Маршалеком Сенату Республіки Польща Станіславом Карчевським зустрівся з членами Президії Міжпарламентської асамблеї Сейму Литовської Республіки, Сейму і Сенату Республіки Польща та Верховної Ради України Ви справжній символ нової України - Президент привітав з днем народження Ігоря Гордійчука Діалог на рівні дипломатів щодо місії ООН для Донбасу йде постійно, однак коли зустрінуться глави зовнішньополітичних відомств країн «нормандського формату», в Берліні поки не знають Децентралізація має стати незворотною - Президент У 2020 році місцеві вибори мають відбутись вже за умови покриття всієї території України об’єднаними громадами - Президент Розпочався візит Голови Верховної Ради України А.В.Парубія до Литовської Республіки для участі у роботі 9-ї сесії Міжпарламентської асамблеї Брифінг Міноборони України щодо обстановки в районі проведення операції Об’єднаних сил
Загрузка...
На головну
12.09.2018

Історія виткана з відчайдушної сміливості і віри

Наталя ЯРЕМЕНКО

В Україні триває війна не на одному фронті. І за душі людські, і за віру також. Російська церква, яка — ні для кого не секрет — давно є філією ФСБ, продовжує не лише благословляти «духовних чад» на війну з Україною, а й будувати храми з військовими елементами. Мало того, вдаватися до цинічних маніпуляцій, щоб побудувати спільну «духовну» імперію з Україною. Але перше, що розвіює міфи про «схожість», — це факти, якими оперують уже самі росіяни: «я сам православний, але не розумію, чому руська православна церква виступає проти того, щоб УПЦ стала самостійною», «треба врахувати, що Україна — самостійна країна і на сьогодні вона перебуває у ворожих відносинах з Росією», «перше видання Біблії українською мовою вийшло в 1561 році (Острозька Біблія), а перший переклад на російську мову — в 1876-му. Витоки духовності — з України», «УПЦ приречена на самостійність, як і Україна. І бути проти цього — все одно що йти проти вітру». Амінь.

Антивоєнні пікети в Санкт-Петербурзі.

Фото з архіву «Солідарності Санкт-Петербурга».

Олена ЛУК’ЯНОВА (з Москви, живе в Юрмалі, доктор юридичних наук, професор):
— Дорогі наші прекрасні сусіди! Миру й добра вам! Страшні часи обов’язково закінчаться. У вас усе вийде. А ми дуже старатимемося, щоб на вашому східному кордоні була мирна демократична країна. Це важко, але це неминуче. Рано чи пізно ми до цього прийдемо. Слава Україні!

Владислав ПОСТНІКОВ (Єкатеринбург, директор в Уральськом авторському товаристві):
— Бажаю українцям на всій території країни миру і злагоди, а також успіхів у побудові сильної, багатої, по-справжньому незалежної держави!

Наталія ШАВШУКОВА (Москва, співзасновник Школи місцевого самоврядування):
— У боротьбі ти знайдеш право своє Осінь 1991 року. «Прощальним вогнем догоряє епоха».
Майже безболісним здавалося звільнення від радянської імперії. Яка близька й безмежна була свобода, як легко дихалося, як зненацька й стрімко звалився колос на глиняних ногах.
Буквально протягом пари місяців після нашого великого Серпня все було скінчено — тихо опустився прапор СРСР над Кремлем і піднявся триколор — тоді символ надії й нового життя.
Як шкода того серпня, як давно це було!
Думали, досить правильно написати закони, досить закласти в основний закон загальні слова, запозичені в Заходу, і все налагодиться. Російська конституція прекрасна — усе в ній є: і про права, і про свободи. І українська не гірша, але цікавіша: «демократична, правова, соціальна держава....», «право на самовизначення...», «відповідальність перед Богом....», «територія цілісна й недоторканна....», «право визначати конституційний лад... належить народу...», «політичне життя... ґрунтується на принципах багатоманітності...», «цензура заборонена», «всі люди вільні й рівні у своїй гідності й правах...» — і при цьому слова про «збереження генофонду» і «меншин». Змішання термінів початку XX століття з цитатами із XVIII.
Не бачили суперечностей, не відчували небезпек, не розуміли відповідальності. Усі слова видавалися, напевно, логічними й самоочевидними. Суперечність між живим і різноманітним та уніфікацією — як можна її не помітити?
Тоді здалося: і ми, і ви, і всі візьмемо у світу все найкраще й прогресивне, змішаємо в потрібній пропорції й заживемо у мирі та щасті.
Ми всі були наївні. Хоча, ні, не ми — колишні функціонери КПРС, яким раптом пощастило стати лідерами нових самостійних держав. Чи можемо ми їм дорікати, вчорашнім секретарям обкомів? Що вони могли знати і розуміти?
Насправді свободи не буває без боротьби, незалежність не дається просто так. Кожне слово Конституції повинно бути прожите, інакше вона залишається набором слів.
Там, на тому самому благословенному Заході, кожне слово, кожна буква Конституції, Декларації, Білля вистраждані, прожиті, за кожним формулюванням у найкращому разі — години й години дебатів у парламенті, памфлети, статті, полум’яні промови, виграні або програні вибори, багатотисячні демонстрації, голосні відставки, в найгіршому — роки війн: громадянських, за незалежність, окупаційних, на своїй території, на чужій; політичні вбивства; періоди реставрації режиму.
Ми всі думали: у нас минеться — інші часи. Ага, розбіглися!
Наші виховані на марксі-енгельсі правителі вважали, що історія сама по собі рухається в бік прогресу й процвітання, потім вони також свято повірили в невидиму руку ринку, потім — у неминучість авторитаризму як перехідної стадії до чогось великого і світлого.
Це тепер стало зрозуміло — права не дають, права беруть. Думка доволі стара, але слушна. У Росії тепер кожен знає як мінімум статтю 31 Конституції — про свободу зборів — саме тому, що вистраждана, вистояна вона на мітингах.
Ніхто не може дати комусь волю або незалежність просто так. Не можна приписати собі слова чужої конституції як не можна одній людині привласнити особистість іншої. Не можна навчитися кататися на лижах, просто купивши лижі й вирядившись у відповідний костюм. Так і Конституцію треба прожити, навчитися нею користуватися.
Як хочеться обіпертися на традиції, послатися на заповіти предків — так найлегше обґрунтувати порядок речей.
Набагато важче визнати суперечності, вибудувати діалог, зрозуміти, що немає ніяких об’єктивних історичних сил і більше того — страшно сказати, можливо, ми всі зараз не відтворюємо старе, а створюємо нове?
Насправді ми тут і зараз заново створюємо наші держави, вибудовуємо правила, проживаємо свої конституції.
Те, що відбувається тут і зараз, — важливіше історії. Немає жодної обумовленості, немає зумовленості, а є люди, які вийшли на Майдан і зробили революцію — і де об’єктивні передумови, де історичні приклади? Історія виткана з випадковостей, з волі окремих людей, з віри й солідарності, з відчайдушної сміливості й ідеалізму, зі збігів у просторі й часі.
Майдан став проживанням частини Конституції, можливо, найважливішої. У такі моменти країна стає країною, а не коли вчорашні комуністи збираються на урядовій дачі.
СРСР розвалився після трьох днів серпня силами людей, які з голими руками пішли на танки. І тоді теж не було ні історичних передумов, ні об’єктивних обставин.
Тепер ми стали розумніші й старші, і країни наші перестали бути немовлятами й безпомічними, як сліпі кошенята. І шляхи розійшлися, і хворобливе розуміння — «лише в боротьбі ти знайдеш право своє» — нарешті, приходить. І кров тепер між нами, і провина, і біль. І тільки наш світлий наївний серпень сяє в пітьмі, як маяк.

Анастасія ІВАНОВА (Санкт-Петербург, редактор):
— Історія моїх взаємовідносин з Україною — це історія любові. Не завжди простої, не завжди взаємної, але завжди гарячої і щирої.
Почати з того, що моя найчудовіша на світі мама примудрилася народити мене 24 серпня 1981 року. Цікаво: виходить, що я рівно на 10 років старша за українську незалежність. Коли в цей день я отримую привітання від друзів з України (слава Всесвіту, їх чимало), завжди відповідаю: «Вас так само!».
2014 рік мені страшно згадувати. Після «референдуму» у Криму колишня однокласниця привітала мене «з розширенням території Росії». Я ще подумала: навіщо з цим вітати? Чому всі так радіють? Що за привід? Ми з дітьми відпочивали в Севастополі в 2012 році й зовсім не думали про те, чий Крим — «наш» чи «не наш». Ми просто насолоджувалися м’яким південним кліматом, ласкавим морем і соковитими місцевими фруктами.
Страшний рубець на моєму серці залишив вірш Анастасії Дмитрук «Никогда мы не будем братьями», який потім було покладено на чудову музику. Я відчула, що улюблена молодша сестричка відвернулася від мене, затаїла образу, втратила до мене довіру. Але чому? Адже я продовжувала любити її так само сильно, була чесна перед нею, ніколи не бажала зла.
Трохи отямитися мені допомогли пости друзів у соціальних мережах. Тоді багато моїх знайомих зробили собі аватарки в синьо-жовтих тонах. На них був напис «Не от моего имени». Я теж поставила таку, щоб хоч трохи заспокоїти совість.
Потужний ресурс дала музика. Російський рок, а особливо панк-рок, подобався мені з дитинства. Спочатку «Агата Крісті» (ех, Вадиме), потім «Король і блазень» (ех, Князю). У 2014 році я випадково познайомилася із творчістю групи «Порнофільми». Вони заспівали «Проплачену пісню» разом із давно знайомим мені «Елізіумом». Почувши трек «Мы вам не верим», я спочатку вухам не повірила: невже можна ось так відкрито співати про ситуацію в Україні? «Мы просто люди без фамилий и лиц, нас разъединили затворами границ. Нас поделили на своих и чужих, чтобы за наш счет удобней было жить». Припустимо, цю фразу можна інтерпретувати по-різному. Але фінальний акорд не залишав сумнівів: «Победно скрасив россыпь икры, в обеденном блюде истошно кричит Крым!». І тут мене наче током ударило. Вимотуючий душу страх став потроху відступати. Я зрозуміла: хоч би що там собі думали добродії «геополітики», нас із сестрою неможливо розлучити. Як то кажуть, кров густіша за воду. Слова, написані навіть на гербовому папері, нічого не означають, якщо є любов.
Я люблю тебе, Україно! Ти найкрасивіша, найдобріша, ласкава, гостинна, щедра, привітна, співуча й мелодійна! Згодна з Анастасією Дмитрук: «Россия огромная, а Украина — великая!» Слава Україні! Героям слава!

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

 

Всі статті рубрики На головну