Білими воронами здаються за жвавого дорожнього руху ретроавто у сучасному транспортному потоці. Незважаючи на солідний вік експлуатації, не списують старовинні машини і на Міжгірщині. Понад те — вважають гордістю, бо вони рідкісні та досі на ходу.
Усі знають у Міжгір’ї, що довгожителем у глибинці є «Москвич-407» «пенсійного» віку — йому 61 рік.
«Колись легковик протягом чотирьох літ іржавів під грушею», — розповідає молодший на десять років за колісного «друга» теперішній його власник Василь Гренджа (на знімку).
Належав він його батькові Степану. Добру не пропадати, вирішив міжгірець, і взявся за діло. Сам зварював потрібні деталі. Довелося міняти задні крила, бампери склепав з нержавійки, а диски прилаштував від «Мерседеса». Сидіння теж підійшли з іномарки. Про всяк випадок навіть встановив сигналізацію, бо раритетна річ легко впадає в око липкоруким. А ще про запас тримає чотири дверцята та стільки само нових крил... «Фронтова» автівка, як величає її власник за всюдихідність, стала в особливій пригоді, коли Василь Степанович показав себе ще й вмілим винахідником — змайстрував колісний автоматичний подрібнювач деревини. Такий собі автопоїзд можна побачити у лісових масивах, коли він з «Москвичем», раціоналізаторським агрегатом та ще вантажним причепом заготовляє дрова з відходів-обрізків.
Їздить на ньому і на традиційні ковальські фестивалі, які відбуваються на Івано-Франківщині чи у сусідньому Іршавському районі у знаменитій водяній кузні «Гамора». Ковальство — це основне його заняття. Глядачі однаково задивляються і на його ремесло, і на авто, просячи власника попозувати і сфотографуватися біля нього.
Лише на три роки молодший «Москвич-403», за кермом якого з молодості 64-річний Юрій Гримут (на знімку)
— земляк і родич Василя. Це експортний варіант марки. Автівку Юрій використовує не лише для грибних вояжів, а також під час косовиці на крутосхилах Синевирського перевалу.
— За машиною треба доглядати, як за дитиною, — ділиться головним секретом довголіття машини Юрій Гаврилович.
Неодноразово знаходилися покупці на старі автівки, але і Гренджа, і Гримут категорично відмовляються продавати.
Їхній ровесник-пенсіонер Олександр Дорошенко впевнено каже, що його «Запорожець» (на знімку),
якому вже три десятки років, досі їздить з вітерцем, розвиваючи швидкість понад сто кілометрів, мчить з Міжгір’я у столичні краї — рідний райцентр Іванівку. Саме від батька Олександра Яковича, учасника Другої світової війни, успадкував автомобіль. Як вручав синові, наказав: «Навчиш їздити онука Віталія». Навіть перевиконав заповіт — вже 15-літній правнук Олег здобув шоферські навики за кермом «Запорожця». Що українська автівка, то українська: бампери пофарбовані у синьо-жовті кольори, а капот — у рушникових візерунках.
Для будь-чого знадобиться мало примітний, зате екзотичний «Запорожець». Приміром, одного разу жінки, відзначаючи ювілей шкільного випуску, попрохали знятися у крутому кліпі — аж восьмеро молодиць влізло у салон, наче в казкову рукавичку. І на весіллі в ескорті молодих для веселої курйозності їздить. Під час одного з весіль трапився кумедний випадок. «А куди сват подівся?» — здивовано спитали родичі, коли під’їхав «Запорожець» і з нього повиходили всі пасажири. «Зараз буде», — спокійно відповів водій і пішов відчиняти багажник, звідки показалася пропажа. Шофер лише безпомічно розвів руками, що не всім вистачило сидячих місць. Автомобіль потрібен і біля дому — ним возять пісок, цемент, мішки з картоплею. «Безвідмовна машина», — задоволено каже Дорошенко. Хоча сумно, зізнається, що подібні марки машин навіть у глибинці стали винятковою рідкістю — хіба що під огорожами побачиш у розібраному вигляді. Тому й доводиться інколи якусь запчастину діставати аж на ринку в Києві.
Що цікаво, жодна з підтоптаних літами машин не потрапляла у ДТП. Отже, за їхнім кермом справжні шофери, а не ті нинішні, яким права купують...
Міжгір’я
Закарпатської області.
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
