Укр | Рус
візит Голови Верховної Ради України А.В.Парубія до Литовської Республіки для участі у роботі 9-ї сесії Міжпарламентської асамблеї Сейму Литовської Республіки, Сейму і Сенату Республіки Польща та Верховної Ради України Участь Голови Верховної Ради України А.Парубія у відкритті 9-ї сесії Міжпарламентської асамблеї Сейму Литовської Республіки, Сейму і Сенату Республіки Польща та Верховної Ради України Лінійний прискорювач запрацював 453 жителям Луганщини призначено щеплення проти сказу Президент доручив регіональній владі підготувати плани перспективного розвитку територій на 2019-2021 роки Військові комісаріати реформуються на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Полтавський суд переніс на 23 листопада розгляд трьох апеляцій на закриття справи проти мера Харкова Геннадія Кернеса і двох його охоронців, яких звинувачують у викраденні і тортурах активістів Євромайдану Кошти місцевих бюджетів мають працювати на покращення життя людей у громаді, а не зберігатися на депозитах - Президент Голова Верховної Ради України А.В.Парубій в рамках візиту до Литовської Республіки разом зі Спікером Сейму Литовської Республіки Вікторасом Пранцкєтісом, Маршалеком Сенату Республіки Польща Станіславом Карчевським зустрівся з членами Президії Міжпарламентської асамблеї Сейму Литовської Республіки, Сейму і Сенату Республіки Польща та Верховної Ради України Ви справжній символ нової України - Президент привітав з днем народження Ігоря Гордійчука Діалог на рівні дипломатів щодо місії ООН для Донбасу йде постійно, однак коли зустрінуться глави зовнішньополітичних відомств країн «нормандського формату», в Берліні поки не знають Децентралізація має стати незворотною - Президент У 2020 році місцеві вибори мають відбутись вже за умови покриття всієї території України об’єднаними громадами - Президент Розпочався візит Голови Верховної Ради України А.В.Парубія до Литовської Республіки для участі у роботі 9-ї сесії Міжпарламентської асамблеї Брифінг Міноборони України щодо обстановки в районі проведення операції Об’єднаних сил
Загрузка...
На головну
15.09.2018

Українська церква і московські міфи

Світлана ЧОРНА.

ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133,140, 144, 149, 154, 161, 166 за 2017 рІк ТА в № 168 за 2018 рІк.

Усі українські монастирі проводили, як писав митрополит Іларіон, «жваву культурну працю й завжди мали на своєму утриманні школи та друкарні» 

У Києві від часів святих Нестора та Феодосія Печерського велися літописи, писалися і переписувалися книжки. Тож у Києво-Печерській лаврі, піднесенню могутності якої сприяло те, що київські митрополити, гетьмани й козацька старшина передавали в її володіння свої землі, інші статки та бібліотеки, була багатюща збірка рукописів і друкованих видань. На думку науковців, книжковий фонд Київської середньовічної держави налічував десь 130—140 тисяч рукописних томів. Частина їх зберігалася в лаврі, де Студійський устав, набір правил та вказівок, що визначає порядок служб та регламентує використання богослужбових книг, введений у 1070 році Феодосієм Печерським, вимагав від ченців постійного підвищення богословської освіти. У монастирі з’являється посада книгохранителя. Про лаврську бібліотеку та читання книжок у келіях і під час монастирської трапези писав у своїх мандрівних нотатках архідиякон Павло Алепський, що в 1653 році супроводжував під час подорожі в Москву через Україну свого батька, антіохійського патріарха Макарія. Зупинившись на кілька днів у Києво-Печерській лаврі, він писав: «Тут є прекрасне приміщення для книгосховища, де знаходяться надзвичайно дорогі книги». Про лаврську бібліотеку згадував і автор «Історії Русів: «У ній зберігалися великі тисячі книг рукописних і різних дорогоцінних манускриптів, писаних на різних мовах, і багато між ними є таких, які і вченим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки і документи, що до історії правління слов’янських племен і царів до їх законів та устрою стосувались». Ці книжки не були мертвим капіталом — їх читали, переписували, за ними навчалися в академіях. Той-таки Павло Алепський дивувався надзвичайно поширеній грамотності в Україні, де навіть жінки в церкві читали з молитовників, а в бурсах вчили безпритульних дітей грамоті.

Гуманітарна агресія: як боялися нашого слова

У Московії у той само час будь-яка освіта вважалася величезним злом, тож там навіть деякі церковні ієрархи не вміли писати і читати. Російський історик проімперського спрямування Ключевський наводить настанову, яка панувала в тамтешніх краях: «Богомерзостєн перед Богом всякій, хто любіт геомєтрію, а сє душевниє грєхі учіться астрономії, елінськім кнігам». Друкаря з Данії, котрий надумав у Московії видавати книжки В. Гатона, місцевий люд втопив, а його друкарню спалив. У 1553 році було спалено і друкарню одного з першодрукарів Федоровича (історик церкви Іван Огієнко писав його прізвище як Хведорович, на московський кшталт — це Федоров; хто він був за національністю, з яких країв, достеменно не відомо). Рятуючись від переслідувань з боку вищого духовенства і фанатиків-бояр, що боялися друкованого слова, Федорович утік із Московії до Львова, де у 1574 році уклав і видрукував перший східнослов’янський посібник «Буквар» із граматикою та здійснив друге видання «Апостола». Просвітитель до самої смерті працював в Україні і жодного разу після гонінь не навідався до Москви.
А запровадити друкарський верстат на її теренах Івана Грозного спонукало не що інше, як загарбання чужих земель. Цар, завоювавши Казанське ханство, вирішив навернути «нєвєрних» у православ’я, а тут без книжок не обійтися.
Утім, навіть випуск перших книжок у Москві зовсім не означав розвитку освіти на теренах імперії. Тож коли Петро I захотів призначити московським патріархом вихідця з України, до нього прийшло ціле посольство знаті й архієреїв, котрі просили цього не робити. «Не сором нас, батюшко. Малороси — книгарі. У них навіть жінки читають», — казали вони.
У 1706 році Петро I, який воював із шведами, вперше приїхав до Києва, щоб визначити місце для нової фортеці. Будувати її вирішив на Печерську, де одразу знесли ошатні будиночки киян та вирубали їхні сади, не заплативши за те ніякої компенсації. Тоді ж цар побував і в лаврі. Його вразили монастирська бібліотека й інші цінності, що тут зберігалися, тож найвизначніші раритети він вирішив забрати в Петербург, у кунсткамеру, яку розпочав будувати. Дехто з дослідників вважає, що тоді від пограбування книго-збірню порятували патріотичні священики, а може, цареві стало не до книжок — розгоралася війна із шведами, проти нього підняв повстання Мазепа.
Проте від свого задуму пограбувати і знищити лаврську бібліотеку, де зберігалися книги, що зовсім не вписувалися в ідеологеми царя, який вкрав в України-Руси її назву й історію, Петро I не відмовився. Його агенти-монахи у ніч з 21 на 22 квітня 1718 року підпалили приміщення книгозбірні. Вогонь знищив давні літописи, унікальні документи, книжки з історії України, старо-друки, нові видання, а з ними і докази того, що українці — осібний державний народ, який жив на своїй землі з незапам’ятних часів. Що було в тій лаврській бібліотеці, які національні скарби там зберігалися, можна лише здогадуватися.
До Петра I аутодафе для українського слова влаштовував і московський правитель Олексій Михайлович.
— У 1627 році цар, заручившись підтримкою свого батька, патріарха Філарета наказав зібрати книжки українського друку із забороною їх купувати й читати — тоді в Москві було спалено «Учительное євангеліє» Транквіліона-Ставровецького, «Катехизис» Лаврентія Зизанія Тустановського та інші книги, — каже кандидат історичних наук, лауреат Шевченківської премії Раїса Іванченко. — Московський патріарх Іоаким теж боявся українського слова — він наказав з українських книжок виривати листки з текстами, що відрізнялися від московських. Схожих заборон було чимало — одні видання, як перший том Четьї-мінеї» Дмитра Ростовського, забороняли друкувати, інші, як твори Данила Заточника, спалювали. Водночас влада вимагала, погрожуючи суворою карою: якщо в когось були вдома українські книжки, приносити і здавати їх воєводі.
Українська церква, її діячі, незважаючи на всі заборони, залишалися вірними обраному шляху і продовжували працювати на славу Божу, а не земного кесаря. Усупереч свавіллю російського царя й патріарха, в лаврській друкарні все-таки видавали книги, не схожі на московські, за що Києво-Печерська лавра в 1724 році була оштрафована на тисячу карбованців, величезну на той час суму. За таку само провину накладено штраф і на Чернігівську друкарню, яку потім перевезли до Москви.
— Заборону на українську книгу імперці запроваджували у 1693-му, 1709-му, 1720-му, 1721-му, 1725-му, 1740 році, — продовжує Раїса Іванченко. — У 1748-му за наказом Синоду Російської церкви було заборонено навчання українською в Києво-Могилянській академії та в усіх інших школах, дозволялося читати й писати лише московською мовою. Унаслідок цього зникло 866 українських шкіл.
І цей перелік безкінечний, наголошує Раїса Іванченко, його можна продовжувати і продовжувати.
Понад десять років тривали спроби відновити роботу спаленої книгозбірні. У 1732-му, після того, як було без згоди Синоду на-друковано твір Стефана Яворського «Камінь віри», всі книжки зібрали і закрили в бібліотечній кімнаті, яка стояла опечатаною. І лише у 1741 році архімандрит Тимофій Щербацький випросив дозволу її відкрити.
— Коли хтось сьогодні, дискутуючи про необхідність упровадження у всі сфери життя української мови, каже, що мова не має значення, мовляв, неважливо, хто і як розмовляє, тому варто нагадати, як у 1726 році Москва дозволила у лаврській друкарні надрукувати акафіст святій Варварі київського митрополита Іосифа Кроковського лише за умови перекладу його на російську, так, щоб правопис і наголоси точно повторювали московські, — продовжує Раїса Іванченко.
Українське слово нищилося не лише у стінах храмів, а й у школах, у побуті і не лише за Петра I. За Катерини II, про яку в поемі «Великий льох» Тарас Шевченко писав: «Тая цариця — лютий ворог України, голодна вовчиця!..», було спалено (1780) бібліотеку Києво-Могилянської академії, одного з найстаріших у Центрально-Східній Європі навчальних закладів. Пізніше комуністи влаштовують пожежі в музеї «Софія Київська», Видубецькому монастирі та музеї українського мистецтва у Львові. А в 1964 році в Києві у відділі україністики бібліотеки АН УРСР агент КДБ розклав між стелажами фосфор, що призвело до втрати унікальних книжок та періодичних видань.
Знищення лаврської бібліотеки агентами Петра I, коли з димом зникло і чимало історичних даних, що дало змогу Москві переінакшувати та переписувати на свій кшталт нашу та їхню історію, все ще залишається в полі наукових інтересів багатьох дослідників. Один із них — мистецтвознавець, член Національної спілки художників України, дійсний член Нью-Йоркської академії наук Михайло Дегтярьов — вважає, що під час пожежі 1718 року книгозбірня, яка містила й частину рукописних дорогоцінних книг із бібліотеки Ярослава Мудрого, не згоріла, а була схована у не виявленому досі підземному сховищі. На користь своєї версії наводить факт знахідки через чотири роки після пожежі всіх паперів на монастирські землеволодіння, а у 1898 році на хорах Успенського собору грошової скарбниці, яка, за доносом духовенства уряду Російської імперії, теж згоріла «без остатку».

«Під сінню Святого Спаса винокурню!!! Побійтесь Бога, православні!!!»

Таємниця ще однієї бібліотеки Ярослава Мудрого схована у давньоруському Межигірському монастирі, на території якого в радянський час було збудовано урядові дачі, а пізніше — маєток Януковича. Краєзнавець Геннадій Ніколаєнко називає Межигір’я другим Єрусалимом.
— Прийнявши в Корсуні хрещення від Константинополя, князь Володимир повертався до Києва. Разом із ним ішли грецькі ченці-місіонери, котрі й оселилися на мальовничому березі Дніпра, межи горами, — зазначає дослідник. — Тут вони облаштовують ціле печерне місто з церквою, знаходять цілюще джерело, котре б’є й донині.
Монастир було засновано в X столітті, раніше від Києво-Печерської лаври, проте перша документальна згадка про нього датується 1523 роком, коли великий князь Сигізмунд І надав грамоту київському воєводі А. Немировичу, за якою ігумену Михайлу Щербині було дозволено відновити запустілий монастир, певно, зруйнований під час ординської навали. Та вже в 1555 році тут існувало три храми: св. Спаса, св. Миколи та св. Апостолів Петра і Павла, в 1611-му поряд із трапезною Микільською церквою будується соборна Спасо-Преображенська.
Цей храм було зведено з білої цегли, тож його називали Білий Спас, або Межигірський Спас, що разом з Успенським монастирем у Трахтемирові, на Черкащині, став тиловою базою Запорозької Січі, в якій розмістився козацький шпиталь, склади зброї та амуніції. Це була багата обитель, що мала 18 сіл і містечок на обох берегах Дніпра, численні хутори, городи, сіножаті, ставки, мідні копальні, інше майно. На утримання монастиря січовики щороку виділяли великі суми грошей. Звідси, з Межигір’я, на Січ відправляли священиків, а кожен козак за своє життя мав обов’язково побувати в монастирі, одній з найбільших святинь православного світу. Багато хто з них на старості літ чи після поранень приймав постриг і залишався тут доживати віку. Тож Межигірський Спас, історія якого пов’язана з Іваном Сірком, предком Миколи Гоголя наказним гетьманом Остапом Гоголем, Семеном Палієм, був не лише осередком освіти й духовності, а й оберігав козацькі традиції. Після знищення Січі імперська влада у 1786 році закрила монастир, а величезні його багатства конфіскувала. Наступного року, навесні, Катерина II, перебуваючи в Києві, побажала відвідати обитель, але тієї ж ночі монастир запалав. У підпалі Тарас Шевченко звинуватив царицю. У поемі «Невільник» писав:
І Межигірського Спаса вночі 
запалила
І по Дніпру у золотій галері 
гуляла,
На пожар той поглядала, 
нишком усміхалась.

Після пожежі Катерина II подарувала монастирські землі, а це 140 гектарів, Києву, магістрат якого вирішив розмістити там винокурню. Проти цього рішуче виступив київський митрополит, гнівно заявивши: «Під сінню Святого Спаса винокурню!!! Побійтесь Бога, православні!!!».
Згодом цегляні храми відновили, а в келіях розмістили фабрику фаянсових виробів. І лише наприкінці 1880-х, коли імперія готувалась відсвяткувати 900-річчя хрещення Київської Русі (історію якої вже перебрала на себе), відновила козацьку святиню — будівлі та іконостаси. Занепадати монастир став за більшовиків: у 1922-му тут був радгосп, потім керамічна школа-майстерня. У 1935 році Політбюро ЦК КПУ ухвалює рішення збудувати в Межигір’ї урядові дачі, тоді ж із бюджету на знесення храмів виділяється 300 тисяч карбованців. Та головний храм — Спасо-Преображенський — пережив ту руйнацію і Другу світову. Його знесли вже наприкінці 80-х років минулого століття, а довершив знищення святині «істинний православний» Янукович. У його славнозвісному маєтку чотириповерховий будинок стоїть саме на місці Преображенської мурованої церкви, що була розміром 30 на 40 метрів, каскад штучних озер — на місці Трапезної церкви, вертолітний майданчик — на кладовищі.
— За даними поминальної книги храму Преображення Господнього тут було поховано 688 представників духовенства: від архімандрита до ченця, — каже Геннадій Ніколаєнко.
Скільки козаків, серед яких і характерник Семен Палій, знайшли тут спочинок, достеменно невідомо. Можливо, саме душі козаків, черепи й кістки яких під час будівництва маєтку вивозили просто на смітник, вигнали Януковича не лише з маєтку, а й із країни.
...Під час будівництва урядових дач люди бачили старовинні книги. В описах монастирського майна 1777 року перелічено книги — стародруки й рукописні фоліанти. Але чи були вони з бібліотеки Ярослава Мудрого, так і залишається таємницею.

Початок XX століття. Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир (остаточно знищений наприкінці 80-х років минулого століття).

Фото з відкритих джерел.

ДАЛІ БУДЕ.

Науковий консультант — доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос.

 

Всі статті рубрики На головну