З пекла потрапила до раю — саме так можна описати зміну місця проживання 58-річної Людмили Личаної. Родом вона з Луганщини, із селища Красний Кут. Залишила малу батьківщину, переїхавши на закарпатську Міжгірщину, майже на початку неоголошеної війни на сході України.
Людмила Личана з чотирирічною племінницею Ганнусею.
Фото Віталії ЛИЧАНОЇ.
Щоправда, зеленоока Міжгірщина знайома їй з дитинства. Точно не пам’ятає: на шостому чи на сьомому році життя вперше з родиною приїхала у чарівний гірський край. Майже щороку навідувалася сюди, бо Карпати подобаються всім. І, звичайно, традиційні подорожі зі сходу на захід держави диктувалися тим, що тут мають близьких родичів.
«Хоч і одразу виїхала, але встигла побачити, що таке війна», — зізнається жінка. На свої очі бачила вибухи снарядів, і стала свідком смертей від їх розривів. Як не важко було, але довелося залишити на непідконтрольній території все нажите майно, квартиру і два будинки. Лише в одному проживає дочка Алла, решта — пустує.
Спочатку Людмила Вікторівна оселилася у селі Запереділля, що поблизу райцентру. Там мешкала у тітки. Потім прихисток надала сім’я Луцівих з Міжгір’я. Господиня Ольга, за фахом педіатр, — двоюрідна сестра переселенки. У трикімнатній квартирі трьом не тісно. Як і її чоловік Роман, який працює викладачем у медичному коледжі, Ольга добра і гостинна. Спочатку колишня луганчанка працювала адміністратором турбази «Горянка» у селі Студений, а коли вона перестала діяти, то влаштувалася на іншу — «Кам’янку», розташовану на Синевирському перевалі. Цього разу — кухарем. Нове робоче місце їй особливо подобається. Найперше неперевершеною красою природи. База відпочинку на вершині їй нагадує славнозвісне «Ластівчине гніздо», щоправда, на тлі «зеленого моря» — лісового масиву. Вона із задоволенням часто мандрує мальовничими куточками району й області.
«Тут мені ще ніхто жодного поганого слова не сказав, — ділиться Людмила Вікторівна. — Тутешні люди — добрі й привітні».
Вдячна за підтримку голові райради Василю Щуру, а також учасникам бойових дій в Афганістані, депутату райради Івану Суботі і начальнику державної виконавчої служби району Олександру Білинцю. На її долю випало стати очевидцем двох збройних протистоянь.
У закарпатській глибинці пані Людмилі подобається. Однак її захоплення інколи змінюється тривогою, коли вона згадує рідний край. Переживає за долю доньки. Там є ті, хто нахабно їй докоряє: «Твоя мати бандерівка». Алла трудиться бухгалтером у фермера, але коштів — катма. Мати через знайому з Харкова передає дочці то гроші, то посилки з продуктами.
«У Красному Куті перед війною відкрили нову шахту, можна було працевлаштуватися і добре заробляти, — каже Людмила Вікторівна. — Та вона вже не діє».
Наостанок сказала, що Роман Луців пообіцяв підвезти її у Запереділля — у будинку, де вона раніше проживала, зробили ремонт. Можна лише догадуватися, чи надовго Людмила Личана закинула якір у «зеленому океані» Міжгірщини.
Міжгір’я
Закарпатської області.
