Один з найбільш шанованих тижневиків Німеччини «Цайт» вийшов днями із заголовком «Початок кінця німецької канцлерші». Схоже висловилися і чимало інших ЗМІ країни. «Революція», «кінець світу», «сутінки Меркель» (за аналогією з назвою відомої опери Ріхарда Вагнера «Сутінки богів») — ось тільки деякі з описів того, що сталося.
Тож що все-таки трапилося? Що змусило політиків і журналістів удатися до таких панічних дефініцій? Начебто нічого особливого. Просто головою фракції Християнсько-демократичного союзу (ХДС)/Християнсько-соціального союзу (ХСС) у Бундестагу обрано не ту людину, за яку виступала Меркель, а зовсім іншу, для неї небажану.
Тут слід нагадати, що ХДС/ХСС — це партія, що править країною у коаліції з Соціал-демократичною партією Німеччини (СДПН), і її головою з 2000 року, тобто вже 18 років, є канцлер Ангела Меркель. До речі, за тривалістю перебування на посаді керівника уряду Меркель теж уже майже наблизилася до рекорду свого попередника і політичного батька Гельмута Коля, який протримався на цьому посту 16 років. Треба сказати, що протягом усього періоду свого правління Ангела Меркель упевнено проводила свій корабель через бурі й негаразди, спритно маневруючи серед ворогів і не менш небезпечних друзів. Жодного волюнтаризму в своїх лавах вона не допускала, і її побажання виконувалися беззаперечно.
Меркель була й залишається неперевершеним майстром політичної інтриги, значно випереджаючи чоловіків-політиків різного віку зі свого оточення. Достатньо згадати, як елегантно вона позбавлялася конкурентів. Останнім її маневром було почесне «видалення» з нещодавніх передвиборних перегонів соціал-демократа й міністра закордонних справ Франка-Вальтера Штайнмаєра, який цілком міг стати адекватною альтернативою Меркель на посаді канцлера, але був обраний федеральним президентом Німеччини.
Однак цей хід не врятував Меркель від поганого результату виборів і тих труднощів із формуванням правлячої коаліції, що випливають з нього. Знадобилися п’ять місяців і титанічні зусилля для того, щоб все-таки підписати коаліційну угоду із соціал-демократами й затвердити новий уряд. При цьому СДПН буквально вирвала в Меркель ключове міністерство фінансів, а міністерство внутрішніх справ довелося віддати «заклятому союзнику», голові братнього ХСС, колишньому прем’єр-міністру Баварії Хорсту Зеехоферу.
Його призначення стало причиною багатьох пізніших проблем, пов’язаних із біженцями. У червні цього року, вже на посаді міністра внутрішніх справ, він наказав підлеглим йому прикордонникам не впускати до країни нелегальних мігрантів, всупереч домовленостям з Меркель, що стало причиною першої урядової кризи, котра ледь не закінчилася розвалом коаліції і новими виборами.
А потім, наприкінці серпня, сталися заворушення у східнонімецькому Хемніці, коли праві популісти вивели кілька тисяч осіб на демонстрацію протесту проти вбивства німця двома мігрантами із Сирії та Афганістану. Хвиля демонстрацій як на підтримку правих популістів, так і проти них прокотилася Німеччиною. Реакція громадськості була миттєвою. Соціологічні опитування показали, що правопопулістська партія «Альтернатива для Німеччини» вийшла на друге місце за симпатіями виборців і майже зрівнялася з ХДС, який, навпаки, продовжує втрачати підтримку.
На цьому тлі глава Федерального відомства із захисту конституції, тобто служби безпеки країни, Ханс-Георг Маасен, переглянувши відеозаписи правих протестів у Хемніці, публічно висловив сумнів у тому, що вони були спрямовані проти мігрантів. Це, в свою чергу, спричинило невдоволення громадськості самим Маасеном. Як результат — його було усунуто з посади, але переведено на почесніше місце держсекретаря у федеральному міністерстві внутрішніх справ. Це знову спричинило урядову кризу, яку вдалося подолати лише 23 вересня після остаточного звільнення Маасена і публічних вибачень Меркель.
А нині рутинне переобрання голови фракції ХДС/ХСС у Бундестазі, яке не викликало жодних труднощів протягом останніх 13 років, перетворилося на свого роду путч проти канцлера. Багато років фракцію очолював найближчий соратник Меркель Фолькер Каудер, жодних конкурентів йому на виборах не було. І ось зовсім невідомий широкому загалу Ральф Брінкхаус, заступник Каудера, висунув себе, не сподіваючись на успіх, але розраховуючи в такий спосіб заявити про свої амбіції на майбутнє. Перед голосуванням йому давали не більше 30 відсотків, обрання Каудера не викликало сумнівів. Але з 259 голосів членів фракції 125 було несподівано віддано саме за Ральфа Брінкхауса. Спостерігачі зазначають, що він є абсолютно нейтральною фігурою, яка не належить ані до противників, ані до союзників Меркель. Можна, звичайно, оцінювати необрання Каудера як прояв протесту інших членів фракції проти хибної політики її керівництва останнім часом.
Але це не лише протест. Партії ХДС/ХСС завжди вважалися основою політичної стабільності Німеччини, її рушієм і консолідуючою силою. Їм були невластиві жодні хитання, захоплення різними ідеями та дискусіями. Партія завжди дотримувалася правила, що його розробив Курт Біденкопф, колишній прем’єр-міністр федеральної землі Саксонія. Свого часу він заявив, що партійних мрійників потрібно займати написанням партійних програм, щоб вони не накоїли справ у практичній політиці.
Цього правила незмінно дотримувалися і Конрад Аденауер, і Гельмут Коль, і Ангела Меркель. Але схоже, що такій стратегії настав кінець, і в партії назріла необхідність визначитися з подальшою політикою, яка дозволяла б адекватно й ефективно реагувати на проблеми сучасності, будь то нелегальна міграція, старіння населення чи нестача кваліфікованих фахівців.
А для цього необхідно було влаштувати путч проти найвпливовішої жінки світу, якою донедавна була канцлер Меркель. Непокора в елементарному партійному питанні показала партійному керівництву, рядовим членам партії і широкій громадськості, що можна жити й по-іншому, без твердої руки німецької «залізної леді». До речі, політична кар’єра британської «залізної леді» також обірвалося через процедурну дрібницю, коли 1990 року головою Консервативної партії було обрано не її, а Майкла Хезелтайна. Після цього Маргарет Тетчер була змушена піти у відставку з посади прем’єр-міністра Великої Британії.
Чи матиме повстання в Бундестазі ефект доміно, коли одна перекинута кісточка завалює усю бездоганно вибудувану фігуру, покаже час. Ангелі Меркель досі вдавалося «вирулювати» зі складних ситуацій, вона — «геній виживання», як кажуть німці. Але в будь-якому випадку партійний ландшафт у Німеччині змінився, і колишнього одноосібного і прагматичного правління вже не буде.
Директор Інституту Німеччини,
заслужений журналіст України.
