Скрупульозний і відповідальний, чим би не займався, намагаюся робити це якісно — так себе характеризує народний депутат України сьомого і восьмого скликань, інженер-фізик за освітою Олександр ШЕВЧЕНКО. «У мене шестеро дітей, а сьома дитина — «Буковель», — багатозначно зауважує він. Гірськолижний курорт — справа його життя. І найулюбленіше місце, де він відпочиває душею і тілом. Він родом з Коломиї. Часто ходить у гори, любить збирати гриби та ягоди. І от парадокс: не став би Олександр Леонідович на лижі — не було б «Буковелю»! На початку 2000 року почав кататися, а вже за півроку було засновано фірму, яка й розпочала будівництво курорту. До слова, для усмішки на фото тут промовляють не «сир», а «лижі».
Олександр Шевченко у родинному колі.
Торік на популярному конкурсі «Міні-міс світу» 9-річна Ксеня Шевченко отримала титул «Міні-міс Європа». Ліворуч — Христина.
З дружиною Тетяною.
Фото із сімейного альбому О. Шевченка.
— Про ваше політичне життя відомо багато, а от сімейне залишається для більшості таємницею. Розкажете?
— Вдома на мене чекає любляча дружина і діти. З Танею зустрілися у Франківську в 2000 році. Одразу відчув, що дівчина хороша. Вона — біолог і дуже розумна. Але наші сімейні узи скріплює не кількість інтелекту, а, напевне, розуміння одне одного. Зійшлися з Божою поміччю, притерлися один до одного, зараз дуже комфортно. У 2014 році повінчалися у соборі святої Софії, зведеному у Римі за ініціативи Йосифа Сліпого (предстоятеля Української греко-католицької церкви, який після 18 років радянських таборів був звільнений за клопотанням Папи Римського Івана ХХІІІ та президента США Джона Кеннеді та оселився у Ватикані. — Авт.). Поталанило: ми зупинилися у готелі «Вілла Террата», у якому свого часу жив Йосиф Сліпий. До вінчання готувалися усвідомлено, неодноразово сповідувалися і причащалися. Адже в мене це другий шлюб.
— Шестеро дітей: переважають хлопчики чи дівчатка?
— Три на три. Старшій Насті — 24 роки, далі Христина, Олександр, Станіслав, Ксеня і наймолодшому Олексію — 7 років. Всі свята проводжу разом із дітьми, немає в мене преференцій — всіх люблю. Ходжу до церкви часто, діти рідше. Я їм кажу: «Все, що у тебе є, то дав Бог, що ти зробиш для інших — для Бога зробиш». Молюсь за них і чекаю, щоб самі прийшли до усвідомленої віри. Я ж теж раніше приходив на службу Божу, не вкладаючи у те сенс: спина болить, до сповіді рідко приступав, для годиться освячував. Коли кажуть, вірю в Бога і живу правильно, і при цьому до сповіді та причастя рідко стають, то ця віра без реальних дій.
— Чи навчаються ваші діти за кордоном?
— Дві старші доньки Настя і Христина навчалися за кордоном. У 2010 році, коли Янукович прийшов до влади і порушили купу кримінальних справ проти мене і «Буковелю», то були побоювання за дітей, особливо дівчат (їм було 14 і 15 років). Відправив їх у найбезпечнішу країну Швейцарію здобувати фах у ресторанно-готельному бізнесі. Дівчата працювали на відомих курортах світу. Але у них ніколи не було бажання жити за кордоном. Старша донька вже має чоловіка з Канади, але живе в Україні, працює в Одесі. Друга — продовжує навчання. Цього року син Олександр також став студентом. Він здав екстерном на відмінно 10-й і 11-й клас та вступив до Київського національного університету. І якщо Сашко обрав технічну науку, то наймолодша донечка Ксенія — дуже творча особистість, вона співає, танцює, вивчає мистецтво. Мої діти — не мажори. Не уявляю відпустки без них, час, проведений з ними, — то найліпший відпочинок.
— Чого боїтеся?
— Кожна людина чогось боїться. Страх втратити віру — це найбільший, як на мене, страх. Бог подарував мені віру у 20 років, саме в цьому віці мене охрестили, а мого батька — в 50. Після того змінювалися морально і фізично... Добре пам’ятаю, що бабуся щодня молилася. Тоді жив разом із нею у кімнаті. Кажу їй: «Бабуся, Бога ж нема». А вона: «Прийде час, зрозумієш». Щодня намагалася заробити якусь копійчину, продавала на базарі власноруч пошиті чепчики, залишила мені 800 рублів на ощадкнижці, які потім були «успішно» девальвовані.
— Отже, ваша родина була не із заможних. Хто найбільше вплинув на вас?
— Мама — вчитель географії, тато — слюсар локомотива в ремонтному депо в Коломиї, тепловози лагодив. Історія залишила в нашому роду кривавий слід: прадідів по бабусиній лінії розстріляли наприкінці 1930-х років. Діда, жорсткого у своїх висловлюваннях про радянську владу, у 1944-му засудили на 25 років, відсидів 12, реабілітували у 1956-му. До слова, меблі вдома зроблені його руками. Будучи дальтоніком, він ще й малював! Пензлі з фарбою подавала йому бабуся — а він запам’ятовував, що саме якого кольору має бути. Я у свої 16 років прочитав його листи і заприсягнувся бути борцем з комуністичним ладом. Ще до розвалу СРСР, у 1989 році, будучи студентом університету, ризикуючи, розповсюджував листівки, возив їх до Москви. Пам’ятаю, з яким захопленням ми зустріли першу «Червону руту» (український фестиваль з 1989 року)!
— Ви маєте гучне прізвище, чи відчуваєте відповідальність? Часом не родич Кобзареві?
— У школі вчителька української мови називала мене Тарасиком. Моя відповідальність — не спаплюжити це прізвище, яке ще й стало фундаментом політичної кар’єри. Важко досліджувати свій родовід, коли багатьох предків поклали під кулями. Вважаю, що кожен свідомий українець — це родич Шевченка, Франка, Лесі Українки, Василя Шкляра, яким Бог дав натхнення.
— Яку чесноту вважаєте найважливішою?
— Благодійність, яка вимірюється лептою. У кожного своя лепта, і це не тільки роздача грошей. Якщо Шевченко дав мільйон, це не означає, що і ви повинні. Якщо у вас є гривня і даєте комусь не просто відчіпного, а хочете щиро допомогти, щоб людина відійшла від негативу, то отримаєте щось від Бога. Іноді добре слово, щира молитва за ближнього цінніші за мільйони. А якщо всі думатимемо позитивно, то у нас суспільство підніматиметься.
— Яка формула вашого успіху?
— Ще у 2008 році я збагнув, що в «Буковелі» працівники мають заробляти не менш як 500 доларів, щоб не тікали в інші краї. Так депресивне село Поляниця стало найбагатшим в Україні. Успішна не та людина, яка багато заробляє, а та, яка може щось дати іншим... А ще для себе я збагнув таку істину. Наближаєшся до Бога — отримуєш дари. Помолюсь щиро — і проблеми зникають.
— Що вас надихає? І як перезавантажуєтеся?
— Емоційний вибух відчуваю, коли отримую конкретне досягнення результату. Важко зупинитися, коли чогось досягаю. Після роботи ночами сиджу в Інтернеті, пишу, читаю. Добре розслабляє бокс, особливо тайський. Люблю побити грушу. Хто спортом займається, той потужно розвивається. Людина, яка хоче підтримувати в тонусі розумові здібності, має щодня віджиматися, присідати, розтягуватися...
— Ви полюбляєте стиль без краватки чи у вас образ «свій хлопець»? (на зустрічі з журналістами — у спортивному костюмі, на футболці фото Усика).
— Я не люблю, коли зашморг на шиї. Людина має бути свобідна. В Інтернеті бачив відеоролик з двома чоловіками: один стоїть у шортах, майці, неголений, а другий — у краватці, весь ідеальний. Питається: хто з них менеджер, а хто власник? Зрозуміло... Вільна людина не може бути штучною лялькою, ходити постійно ідеальною, відповідати дрес-коду. Я почуваюся вільним. Треба завжди залишатися собою.
— Дякую за натхненну бесіду!
Розмову вела Людмила ОПАНАСЕНКО.
P.S. Інтерв’ю взято під час медіа-фестивалю «Буковель натхнення», що відбувся за підтримки Благодійного фонду Олександра Шевченка. На ньому підбивали підсумки Всеукраїнського конкурсу «Поспішай творити добро» і відзначали журналістів, які розповідали про людей, чиї справи примножують добро і суспільне благо...
До слова, в цей час до «Буковелю» прибули на оздоровлення сім’ї з дітьми, хворими на ДЦП, а також 150 волонтерів із фронту та бійців АТО. На думку О. Шевченка, без відпочинку і надійного тилу не буде ефективного захисту. Тому народний депутат постійно допомагає тим, кому необхідна підтримка.
Івано-Франківська область.
