Учасник АТО Вадим Мазніченко повернувся з російсько-української війни без руки і ноги. Важкопоранений боєць не тільки знайшов себе після фронту у мирному житті. Він своєю мужністю і стійкістю показує приклад бойовим побратимам ніколи не пасувати перед труднощами, стояти до кінця у боротьбі за повноцінне життя після війни.
Учасник АТО Вадим Мазніченко з коханою Яною.
Фото з власного архіву Вадима МАЗНІЧЕНКА.
Двадцятивосьмирічний Вадим Мазніченко, колишній десантник 79-ї аеромобільної бригади, у 2014-му збирався побратися зі своєю коханою Яною. Уродженець Миколаївщини приїхав до дівчини у Корсунь-Шевченківський район, влаштувався на роботу й разом з нареченою готувався до весілля. Коли оголосили про початок АТО, й додому прийшла повістка з військкомату — Вадим ні на хвилину не сумнівався у своєму рішенні йти захищати Батьківщину. У складі Черкаського 14-го батальйону влітку того ж чотирнадцятого, Вадим потрапляє на Донеччину під Волноваху. Ворог у перші місяці протистояння скаженів мінометними, танковими, кулеметними обстрілами. В один із таких днів, 30 вересня, під Старогнатівкою, бійця Мазніченка тяжко поранило осколками великокаліберної міни.
— Міна вибухнула поруч зі мною, — пригадує Вадим. — Головний удар прийшовся на ноги, осколки пішли по мені знизу догори. — Спочатку був шок. Болю не відчував. Потім у голові промайнула думка, що щось не так з ногою, коли не зміг піднятися. Відчув, що й права рука не реагує на сигнали мозку. Глянув на неї — суцільна рвана рана. Встиг покликати на допомогу і знепритомнів...
Сім днів боєць перебував у комі. Прийшов до тями в Одеському військовому госпіталі. Зрозумів, що ні руку, ні ногу врятувати не вдалося.
Згодом усі три місяці, поки перебував у шпиталях, поруч з ним завжди була Яна. Це додавало сил, допомагало переносити важкі операції, нестерпні болі. Коханій казав: «Обіцяю, поведу тебе під вінець не на візку, а на двох ногах...»
І сказане здійснилося. За програмою НАТО Вадима Мазніченка та ще 23 поранених воїнів АТО було відібрано для проходження реабілітації та протезування у США.
— У величезному, як з чотири аеропорти «Бориспіль», медичному центрі у Вашингтоні, — розповідає атовець, — я провів одинадцять місяців. Мене не лише поставили на ноги, а й показали, як можна жити з протезами: займатися спортом, улюбленою справою, громадською роботою. Там я брав участь у змаганнях на лижах, сноуборді, на каяках. Пробіг десятикілометровий марафон, який проводиться у США для колишніх морських піхотинців. Ставлення до ветеранів у США і у нас дуже відрізняється, — продовжує співрозмовник. — І не тільки якістю лікування військовослужбовців та високим сервісом.
Як й обіцяв коханій, на весільний рушник він її вів, твердо ступаючи по землі. Одружилися закохані в Одесі — місті, де пораненому Вадиму допомагало чимало волонтерів, котрі стали справжніми друзями для молодого подружжя. Драматична і, водночас, романтична історія Яни Лисенко та Вадима Мазніченка зворушила багатьох людей.
— Тепер ми з Яною мешкаємо у Черкасах. Я вступив до національного університету імені Богдана Хмельницького, вивчаю право. Продовжую займатися спортом. Брав участь у проектах «Сила нації», «Переможці», «Ігри нескорених». Такі змагання дають натхнення. Переконують й самих атовців, й оточуючих у тому, що вони — повноправні члени суспільства. Дуже хотів би відкрити у місті реабілітаційний центр для поранених воїнів, колишніх військовослужбовців. Мені боляче дивитися, як учорашні мужні бійці не можуть реалізувати себе після АТО, занепали духом, заглядають у чарку.
Сьогодні Вадим Мазніченко готується до нових спортивних змагань. Тренується, спілкується зі своїми однодумцями-тезками. Разом з побратимами Вадимом Довгоруком, Вадимом Свириденком добивається від влади виділення коштів на спортивні протези для травмованих учасників АТО.
— Це найкраща реабілітація для колишніх бійців, — переконаний Мазніченко. — Та, на жаль, багато хлопців, котрі горять бажанням брати участь у «Іграх нескорених», не можуть здійснити свою мрію. Чому? В Україні немає спеціалізованих спортивних протезів, а імпортні коштують дуже дорого. Через міждержавні фонди ми шукаємо вихід із цього становища, турбуємо й своїх можновладців. Адже хотілося б, щоб військовослужбовці України перемагали на міжнародних турнірах, показували приклад незламності, сили духу і патріотизму.
Віриться, що колишній десантник, кавалер ордена «За мужність» Вадим Мазніченко разом зі своїми бойовими побратимами візьме й цю висоту. Такий у нього характер — все, за що він береться у житті, доводити до логічного завершення. До переможного фіналу.
