На сьогоднішній день головні вороги путінської Росії — греки і турки. І український Томос. Всесвітній Патріархат відновив справедливість і фактично дарував українцям незалежність від російської православної церкви. Тобто від спецпроекту імперії, яка «издревле звездилася пятерней, сложенной щепотью». Україна тепер сама благословлятиме благодатний вогонь і своє майбутнє. А головні вороги Росії — тільки в Кремлі. Україна вже програна Москвою й РПЦ. Цілком і беззастережно. І на віки! Амінь.

Антивійськові пікети в Костромі.

Фото з архіву Ольги НАЗАРЕНКО.

Тетяна САНДЛЄР (із Москви, з 2015 року живе в США, психолог):
— Я народилася й 41 рік прожила в Москві, а останні 3,5 року живу із чоловіком і дітьми поблизу Вашингтона. Незважаючи на те, що в мені немає української крові, а навпіл російська і єврейська, я з великою ніжністю ставлюся до української культури, мови й від душі бажаю Україні якомога швидше остаточно відірватися від «совка» і розбудовуватися повноцінно й незалежно. Розумію, наскільки більше ви б досягли вже, якби не розв’язана  російською владою війна на сході України. Хочу, щоб ви знали, що є чимало росіян, які адекватно оцінюють ситуацію й не підтримують імперські замашки. Я сама в 2014 році брала участь у березневому й вересневому багатотисячних маршах миру в Москві на підтримку незалежної України. На жаль, здогадуюся, що у вас багато протилежних прикладів перед очима. Але ви, звичайно, розумієте, що міць пропаганди робить свою брудну справу.
Навіть тут, у Штатах, можу спостерігати, як відзначаються українські свята й важливі дати, як проводяться фестивалі й концерти, яке піднесення національного духу й самоповаги! Дуже хочу, щоб усі громадяни України (росіяни, українці, кримські татари), хто опинився в полоні за політичними мотивами, швидше були визволені із в’язниць і слідчих ізоляторів.
З перших днів затримок, а потім винесення жахливих несправедливих вироків переживаю за Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Володимира Балуха, Миколу Карпюка, Станіслава Клиха... Вірю, що ці вірні сини України, як і десятки інших політв’язнів, зможуть повернутися до своїх родин і почнуть відновлювати дуже підірване здоров’я.
Нехай весь світ змусить РФ припинити війну й нехай кількість позитивних перетворень і подій, що об’єднують громадян, України зростатиме!
СЛАВА УКРАЇНІ!!!
 

Віталій РОЗЕНШАЙН (уродженець Києва, але після війни й до від’їзду в еміграцію 46 років прожив у Волгограді, інженербудівельник, американський пенсіонер із Брукліна):
— Український дід.
Свого російського діда Василя з боку батька дружина не застала в живих — через місяць після весілля його призвали і в першому ж бою Першої світової він загинув, так і не побачивши свого сина, котрий народився після його загибелі. А от із материного боку свого українського діда Василя вона запам’ятала добре. У другий післявоєнний рік її на літо привезли зі Сталінграда показати дідові, котрий повернувся із фронту, у степове заволзьке село, більшість жителів якого були українці, що в якийсь період своєї історії осіли в межиріччі Дону і Волги. Дід — чорнобровий красень-велетень — був сільським ковалем, один на три села. Був він безкінечно добрий і дивовижно сильний, як і належить бути ковалеві. Дружина його, кощава Параска, запам’яталася внучці злим обличчям і ябедництвом: «Ганка, а Байкя знову їла немиту вишню», — навушничала вона доньці на непосиду внучку — дідову улюбленицю. Маленьке внуччине серденько завмирало від захвату, коли возом повертаючись із косовиці, дід своїми могутніми руками закидав її на самий верх величезного стогу свіжого сіна. Усю війну пройшов дід без поранень, а помер у мирний час молодим, згорів одразу, рятуючи колгоспне добро. Морозним лютневим днем повертався він через Хопер з лісу із дровами на санях і кінь провалився в ополонку. Дід стрибнув в ополонку, розпріг коня й на плечах виніс його із крижаної купелі — в післявоєнному колгоспі кожен кінь на обліку був. Тої ж ночі зліг у гарячці й, не приходячи до тями, через день помер.
...Тихим вечором дивимося із дружиною новини. Диктор сухо: під час обстрілу з російської сторони українська сторона зазнала втрат. Чую, дружина схлипує й крізь сльози: «Один дід убиває мого другого діда».

Микола ВОРОНЦОВ (живе у Великій Британії, юрист):
— Моя мама народилася в Конотопі, навчалася в школі українською мовою, за національністю вона росіянка. Усе дитинство провів у Конотопі, у друзів мами, вона вийшла заміж за військового й стала жити в Москві. У мене лише чудові дитячі спогади, ніхто мене не називав москалем та іншими дурними словами, та і я не чув і ніколи не казав хохол або хохляндія — навіть не-
зрозуміло, звідки це взялося! Тільки хворий на голову Опер Контори катів і людожерів міг напасти на Суверенну, Рідну, Християнську країну?!?!?
У школі в підручниках читав про Київську Русь. Іншої держави не знаю і знати не хочу. Час чекістському гадюшнику попроситися до складу Київської Русі!
В Україні народ більш бойовий й можливі зміни на краще, а в Росії — чекістський морок! Удачі вам, українці!

Павло ШАЙКІН (Москва, дизайнер):
— У мене немає погляду на події на сході України, мені просто дуже боляче й погано, коли думаю про це. Мені дуже соромно, коли думаю про те, що наробила путінська Росія, і водночас дуже радий за українців, що вони не піддалися й змогли організувати опір. І щиро сподіваюся, що українці зможуть повернути контроль над територіями. Водночас чудово усвідомлюю, що в Росії мої слова зустрінуть з обуренням, а може, навіть і переслідуванням.
Я був у Києві на Різдво. І побачив місяць таким, як його описав Гоголь. І побачив, як усе місто гуляло. Мене захопило це відчуття свята. На моє запитання, мені відповідали, що Київ — це місто гулянь. Я пам’ятаю, як вихідними в Києві перекривали Хрещатик і народ ходив по центру. Я не бачив міліції! Люди гуляли, раділи і їм не заважали! І от у це відчуття свята путінська Росія вбила кілок війни! Я ж пам’ятаю хлопців, з якими гуляв, — вони ж призивного віку, вони напевне поїхали на Донбас. Можливо, дехто загинув, поранений, скалічений. Пам’ятаю, що дехто з них навіть проводжав нашу компанію на вокзалі (щоб у Москві ми проводжали випадкових знайомих на вокзалі?!). Що з ними? Тепер навіть імен усіх не пам’ятаю, а телефони залишилися в київській сімці, яка давно не робоча. На той момент навіть не припускав, що може статися таке, що буду переживати за них.

Дмитро СПІРІН (Москва, рок-музикант, лідер гурту «Тараканы»):
— Ми записали україномовну версію пісні «Вулиця свободи» у лютому-березні 2014 року як промо для нашого, на той момент майбутнього, українського туру. У такий спосіб ми хотіли передати музичний привіт нашим українським братам, які приблизно в той само момент боролися за свободу на Майдані.
Потім Крим, який був анексований з порушенням міжнародних норм, законів, договорів, у тому числі між Росією й Україною. Велика роль Росії в організації, підготовці й проведенні цього референдуму? Це запитання, відповідь на яке можуть дати й самі ці жителі, які, напевно, ще пам’ятають відключення українських теле- і радіоканалів і заміну їх російськими (і все це ще до референдуму), поява на території Криму так званих «зелених чоловічків».
За ці чотири роки нам у моральному плані стало трохи складніше спілкуватися з українською аудиторією. Не так уже й просто виходити на сцену перед людьми, які знають, що ти приїхав із країни, чиє керівництво дозволяє собі ось такі фортелі щодо територіальної цілісності їх держави. І хоча ми не відчуваємо ніякої своєї особистої відповідальності за те, що творять нинішні правителі Росії, проте особисто мені не по собі. Дякую нашим українським фенам, що не звинувачують у чомусь нас. Навпаки, їхній ентузіазм щодо наших концертів просто фантастичний.

Леонід ЛЯЛІН (Москва, кандидат соціологічних наук, керівник проектів):
— «Я був у Києві до війни», — ніхто в моєму поколінні не міг уявити, що зможе сказати це. Війна — це було щось далеке. 
41-й, 45-й. Взяття Рейхстагу, Парад Перемоги. Хто міг подумати, що десь у високих московських кабінетах хтось марить взяттям Хрещатика?
Я був у Донецьку до війни. Йшов чемпіонат Європи 2012 року. Очікувалася божевільна кількість туристів, тому ціни на оренду квартир теж збожеволіли. Туристи в очікуваній кількості не приїхали. Проте божевілля цін залишилося. Але, Господи, коли я бажав якогось зла жадібним дончанам, я не мав на увазі те, 
що з ними станеться після 2014-го. На самому стадіоні, на чвертьфінальному матчі Іспанія—Франція вболівальників із Росії було набагато більше, ніж з України. І стадіон багато разів трясли крики: «Росія, Росія». За Україну теж кричали, але менше і не так злагоджено. Може, і це була ще одна крапля спокуси для дончан про більш сите життя в Росії? Зрештою, вони стали жертвою аферистів і авантюристів, місцевих і прийшлих, що з’явилися на Донбасі, тільки-но ситуація це дозволила.
Мені гірко визнавати це, але Росія — поганий сусід. Сусід гучний, нав’язливий, з неадекватними амбіціями. Який не пам’ятає свої борги, але придумує обов’язки сусідів по відношенню до себе. Який не вважає, що підписані договори вартують дорожче паперу, на якому вони надруковані.
Самі росіяни — великі плутаники. Вони не розуміють, що не роль Росії у світі зросла, а просто Росія стала більше грубіянити, тому й помітна. Вони не розуміють, що нерозумно переживати про російську мову десь за кордоном, якщо самі в Росії не можуть нею вільно розмовляти. Вони радіють, що «всі нас тепер поважають», а насправді з ними будь-яку мерзенність може вчинити простий сержант поліції. Вони не розуміють, що шкодити найближчому сусідові — це не тільки підло, а ще й невигідно. Уявлення про історію в них дивні. Наприклад, місто Севастополь. Двічі був узятий ворогом, котрий прийшов до нього за багато тисяч кілометрів. Уважається містом військової слави. Чорноморський флот. В останньому великому морському бою брав участь у 1853 році. Відтоді не раз був затоплений. Уважається здатним вирішувати реальні бойові завдання. Ну й Радянський Союз не розпався ганебно через свою цілковиту нежиттєздатність, а був зраджений. Чи то Горбачовим, чи то ще кимсь.
У таку голову легко було вкласти ідеї: спочатку, що українці постійно крадуть російський газ, а потім і що одні українці різатимуть інших через суперечки про російську мову. На Донбасі навряд чи не шкодують, що повірили казкам про майбутнє щасливе життя, які малювала їм російська пропаганда.
Самі росіяни потихеньку тверезіють і починають озиратися навколо себе. Зарплати падають, ціни зростають, збільшуються податки. Можливо, і зрозуміють росіяни згодом, що немає їм щастя від побудови «русского мира»? Що справжні вороги їх аж ніяк не в Україні. Народжений у Севастополі Аркадій Аверченко підсумував такі душевні метання, що сталися в росіянина приблизно сто років тому: «Здорового ты дурака свалял, братец ты мой!».

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.