Людина-епоха, творець, який «вічно житиме у Всесвіті і слові», великий життєлюб, який «мав силу таланту», був дотепним і саркастичним, понад усе любив кіно, оперу, живопис, — таким постає зі спогадів друзів поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч Іван Драч (на знімку), вечір пам’яті якого відбувся у столичному Будинку кіно.


Відкриваючи захід, голова Спілки кінематографістів Сергій Тримбач нагадав, що Іван Драч народився 17 жовтня далекого 1936 року у селі Теліжинці на Київщині. Назву села, звідки, як писав сам поет, його найголовніші етичні корені — «від двох бабусь — баби Корупчихи (ота, що пекла пироги з калиною) і баби Майорки», які були втіленням добра, непоказного, тихого, скромного, він дав одній із своїх збірок. Його поетичні книги «Протуберанці серця», «До джерел», «Корінь і корона», «Київське небо», «Сонячний фенікс», «Шабля і хустина», «Храм сонця» й інші швидко завоювали серця читачів і були перекладені багатьма мовами: російською, білоруською, польською, чеською, німецькою, азербайджанською.
— Іван Драч сказав нове слово у літературі та в кіно, — зазначає літератор і дипломат Дмитро Павличко. — У перших його віршах я відчув великого поета. І сам як поет я формувався у колі Драча, Вінграновського, Івана Дзюби.
Із теліжинського дитинства — не тільки етичні й моральні корені митця, а й його любов до кінематографа. І хоч кіно у сільському клубі, переобладнаному з церкви, показували просто на стіні, бо не було екрана, сільські хлопчаки, серед яких і майбутній митець, передивлялися усі фільми, що привозили сюди кіньми, одного з яких звали Чарлі, іншого Чаплін. Слово «кіномеханік» у сільської молоді звучало по-особливому, а той, хто показував кіно, був дуже шанованою людиною. Коли Іван Драч уже навчався в університеті імені Тараса Шевченка, то його, учасника літературної студії, залучили до написання сценарію для науково-популярного фільму про альма-матер. З того сценарію і почався шлях Івана Драча в кінематограф. Пізніше, як пригадує Сергій Тримбач, поет казав: «Ноги несли мене самі на кіностудію Довженка», де він якийсь час працював і написав сценарії, які стали класикою українського кіно.
— Якби не було Івана Драча, не було б фільмів «Камінний хрест», «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», — наголошує Сергій Тримбач.
Він пригадує, що в останні роки митець активно відвідував Будинок кіно і часто казав: «Я б, напевно, помер, аби не було кіно». І додає:
— У четвертому ряду було його постійне місце. Тепер воно іменне, на ньому буде меморіальний знак.
Уже маючи проблеми із здоров’ям, Іван Драч не поривав з кінематографом. Директор Інституту літератури НАНУ Микола Жулинський пригадує, що митець упродовж тривалого часу працював у рукописному фонді, збирав матеріали, за якими, зокрема, хотів поставити фільм «Сталін, Довженко і баби». Слово «баби» у цій назві не випадкове, так митець назвав жінок, які оточували Довженка у його московському житті. Втім, втілити задумане не вдалося. Коли хвороба наступала, Іван Драч філософськи віджартовувався: «Тепер я не можу піти у кіно. Я надивився, находився, начитався, нехай приходить карга. Я її не боюся».
На вечорі багато говорилося і про громадську діяльність поета. У 1989 році разом із В’ячеславом Чорноволом й іншими українськими дисидентами він створює Народний рух України, який об’єднав численні демократичні угруповання. Депутат кількох скликань Іван Заєць називає НРУ першою революцією під синьо-жовтими прапорами, що передувала Революції на граніті, помаранчевому майдану та Євромайдану. Згодом поета тричі обирали депутатом Верховної Ради.
Та хоч би які посади обіймав Іван Драч, він залишався чесним і сміливим, справжнім патріотом України. Філософом, який залишив нам такі сентенції: «Бог все поставить на місце, а ти йому все ж поможи», «Є відчуття, що Росія ніколи не дасть нам відчути себе переможцями. Тому нам треба бути постійно при зброї і давати по зубах кожному, хто напрошується в гості без запрошення», «Від Майдану до Майдану — від початку незалежності до помаранчевої революції, потім до Революції Гідності — йде розвиток духовності суспільства». А ще Іван Драч казав: «Я абсолютний оптиміст. Вірю у свій народ. Інакше навіщо жити на білому світі?»
Своїми спогадами про «Людину Відродження» поділилися поет, журналіст Петро Перебийніс, прозаїк і публіцист Володимир Шовкошитний, актриси Раїса Недашківська і Лариса Кадочникова, фольклорист Валерія Левківська, народні артистки Леся Горова і Світлана Мирвода. Голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський повідомив, що секретаріат НСПУ прийняв рішення створити комітет із вивчення творчої спадщини Івана Драча. На вечорі пролунали пропозиції заснувати премію «Золотий цап» імені Івана Драча, а в його рідному селі назвати вулицю іменем Поета і встановити там його пам’ятник.

Фото з Фейсбуку.