У Запоріжжі відбулася презентація нового театрального агентства і показ вистави «Наташина мрія» київського театру «Золоті ворота».

На знімку: сцена з вистави «Наташина мрія».

Фото надано автором.

Найскладніше писати про хороші вистави. Бо вони — багатошарові, і ти завжди ризикуєш або пропустити щось важливе, або захопитися розбором деталей і «вбити» цим розтином саму сутність хорошого. А ще в такій виставі тобі самій усе настільки ясно і цікаво, що ніби й нема сенсу тлумачити побачене. Саме тому іноді я дозволяю собі мовчати про хороше. Але не цього разу. Бо йдеться не тільки про виставу, а ще й про значущу подію в культурному житті Запоріжжя: в місті почала діяти нова театральна агенція. Вона запрошуватиме до нас найкращі вистави України і Європи. Спитаєте, що тут такого? Чи в Запоріжжі не буває гастрольних вистав? Бувають. Найчастіше — антрепризні... В агенції ж Олександра Третьяченка й Олени Гранішевської принципово інший підхід. Дивувати глядача не медійними обличчями і гучними назвами, а якісними виставами найцікавіших режисерів. У найближчих планах — пластична драма Івана Уривського «Украдене щастя». А відкрили проект виставою Стаса Жиркова «Наташина мрія» за п’єсою Я. Пулінович.
Героїні історії, дві дівчинки з однаковими іменами, — типові близнюки-антагоністи. Обставинами життя, поведінкою, мовою і зовнішністю одна Наташа протилежність іншої. Але в потаємних думках, у ревнощах і бажанні любові вони дуже схожі. І мрія в обох однакова. Така дуже дівчача мрія, щоб якийсь «він» шалено закохався і все було класно. І заради цього дівчатка готові на все. Буквально. Щоправда, самі не підозрюють, на що вони здатні. Не підозрюєш цього й ти, майже до фіналу. Адже сценічний текст сплетений щільно, і ти встигаєш лише співпереживати кожній Наташі, лише захоплюватися влучністю режисерських акцентів, феєрверком акторських знахідок.
Як дотепно Ірина Ткаченко передає «звабливу» ходу закоханої Наташі, як веде свою героїню від агресивності пацанки до сповіді покинутої дитини і навпаки. А Лілія Цвєлікова? Не можна не усміхнутися, коли її «правильна дівчинка» з трепетом у голосі й тілі вимовляє ім’я коханого. Окреме задоволення — миттєві перетворення акторок на інших персонажів п’єси. Ці моменти настільки продумано і тонко втілено в пластиці й мовленні, що перед тобою постають справді живі персонажі. Наприклад, коли Ірина веде діалог Наташі і її подруги Свєтки. Або коли Лілія передає розмову двох режисерів, чи мотиваційні бесіди мами-психолога з Наташею.
Найбільш потужним стає, звісно, фінал, коли розкривається і вразливість, і жорстокість кожної із дівчат, а їхній біль пронизує саме повітря, і ти відчуваєш, як багато всього ще недосказано, як багато всього переживеш і передумаєш уже після вистави, коли в пам’яті спливатимуть окремі епізоди, фрази, зворушливий жест однієї Наташі чи особливо щемлива нота в голосі іншої... І коли думатимеш: так, писати про хороші вистави складно. Але, чорт забирай, нехай таких «складнощів» буде в мене якомога більше!

Наталія Ігнатьєва, театрознавець.

Запоріжжя.