У видавництві «Український письменник» щойно вийшла нова книга поезій Миколи Махінчука «Балади про справжнє».
Хоча на обкладинці книжки червоніє кетяг калини, всередині ви не знайдете гламурної вишивано-калинової орнаментики, ці вірші прості й суворі, бо йдеться в них про нашу дійсність, повну драм і розчарувань, а ще — про війну, і ту, що є сьогодні, й ту, під час якої автор з’явився на світ (Микола Махінчук — 1944 року народження). Сам автор зізнається, що про цю дійсність варто писати тільки пером, не вмоченим у сироп. Махінчук віршує просто й не шукає красивих метафор, хоча іноді вони самі його щасливо знаходять, як-от у вірші «Дорогій людині навздогін»: «...Ти раптово вийшов за ворота. І не сам, а в друзів на плечах».
Чому тут так багато віршів про війну, особливо про ту, що її ще недавно називали Великою Вітчизняною? Здається, зрозуміло — на тій війні воював батько поета. А фронтовики, як ніхто, знали правду тієї війни. Знали — мовчки. Мирилися з героїчним міфом, хоч добре відали, що на тому міфі робили собі кар’єру не прості солдати, а колишні штабні писарі. А дітям фронтовиків і досі не дає спокою ця тема. Їй у «Баладах про справжнє» присвячено цілий розділ «Смак перемоги», де вміщено кілька поем із промовистими назвами «На коні чужої слави», «Театр героїки й абсурду». Тут є й явні алюзії на нашу дійсність, яка ще не стала «післявоєнною».
У передмові до книги літературний критик Микола Славинський пише: «На відміну від так званих постмодерністів, котрі оспівують лише власне розчахнуте «я», Махінчук головною темою обрав буття рідного народу з великою історією...» Добре сказано, однак цю думку варто було б уточнити: хіба тільки в наших постмодерністів розчахнуте «я»? Та, вважай, уся Україна розчахнута вздовж і впоперек, і її «велика історія» теж розчахнута, й Махінчук разом із нею, хоч він аж ніяк не постмодерніст, радше традиціоналіст з діда-прадіда. А от що справді дивовижно — так це те, що в нашій поезії і модерністи, й традиційники не тільки живуть по сусідству, а ще й їхні шляхи часом несподівано перетинаються. Добрий приклад такого перетину — поема Миколи Махінчука «Іванове щастя». Тут ідеться про такого собі Івана Лозу, він десь приблизно ровесник автора, син фронтовика, прожив розмаїте життя, і юристом хотів стати, й істориком, і ковалем був, і на БАМі працював, і в Тюмені, тричі женився (втретє — щасливо), й у Народному русі правди шукав, й на барикадах двох Майданів відзначився. Здавалось, таких епічних поем уже не пишуть. Але ж ось вона! Враження таке, що зійшлися разом Микола Махінчук, Іван Котляревський і Панас Мирний та й створили героя, одночасно схожого й на непосидючого Енея, й на наївного правдолюба Чіпку. А віршується все це у простодушному народному стилі, часом не надто літературно-вишуканому: «Іван щосили стис Галю в обіймах. / Та не пручалась, навіть навпаки, / Із радістю сприймала тії дії / Міцної чоловічої руки...». Неймовірно — але це зворушує. Таким стилем люблять бавитися саме постмодерністи — хоч далеко не всім їм вистачає для цього щирості.
