Нещодавно «Сім’я» розповіла про народну майстриню Катерину Толстоп’ятенко. Так ось: саме в її вишиванці красувалася наречена — нещодавня студентка кореянка Ейрі на своєму весіллі з українцем Костянтином Перцовським (співробітником «Самсунгу»). Його відзначали в Індонезії, на острові Балі, в Санурі. Під час святкування молодята покрасувалися в трьох варіантах одягу — офіційному, національному корейському та українському.
Урочиста церемонія.
Наречені милуються вишиванкою та рушником.
Традиції та креатив
Весільні ритуали в різних частинах Індонезії та навіть самого Балі істотно різняться. Але глибинна суть їх нагадує й давньоукраїнську традицію: жінка переходить від своїх батьків до іншого роду. Працюють балійки зазвичай удома (якщо це не сімейний бізнес).
Для іноземних гостей прийнятний будь-який сценарій весілля. Приваблюють можливість приїхати без візи, отримати чудовий, при тому досить доступний сервіс із відпочинком на тепло-ласкавому океанському узбережжі. Наші молодята влаштували одразу оригінальне весілля, романтичну подорож і незабутню зустріч рідних та друзів із різних куточків планети. Щоправда, землетрус неподалік від Балі змінив деякі плани.
Державна реєстрація шлюбу відбулася заздалегідь. А церемонію з обміном обручками під квітковою аркою на березі океану (її провела офіційна особа в національному індонезійському вбранні) вдалося зробити особливою та емоційною. Креативні тексти англійською для всіх написав сам наречений. До почту увійшли по п’ятеро друзів та подруг.
Балійці вручили пам’ятний сертифікат. Букет нареченої прилетів точнісінько до рук тієї її подруги, котра на нього особливо чекала. Квіткове оформлення — то окрема пісня. Пара пройшла доріжкою з пелюстків білих троянд, а гості осипали їх червоними пелюстками. Молода місцева співачка під живу музику виконала ліричну пісню. У всьому відчувалися привітність, повага до старших.
З мечем... на торт
Вечір-знайомство гостей десятка національностей, саме весілля та прощальний сніданок дотепно вів брат нареченого. Давали напуття новій родині, грали, брали участь у веселих конкурсах тощо. Після вишукано-хвилюючого першого танцю нового подружжя молодь запалювали танці різних народів. Тон задавали родина айтішників із Харкова та брат нареченої — ветеринар із Сіетла. Звісно, лунали й українські пісні, музика. Страви (здебільшого балійської кухні), напої можна було замовляти, самим обирати на шведському столі ресторану. Шарму додала національна сервіровка. Молодята разом розрізали індонезійським мечем великий торт, з гумором почастували ним один одного. Екваторіальне небо над пальмами прикрасилося феєрверком.
Усі гості одержали від молодих пакунки зі славетною місцевою кавою та актуальні антикомарині флакони. А винуватці свята отримали чимало цікавих подарунків, серед яких — вишиванка, рушник, твори українських та балійських майстрів і навіть теплі в’язані речі від бабусі нареченого. А гроші молодятам можна було перерахувати через іменний сайт на певні «проекти». Головний з них, зрозуміло, діти! Можливо, коли настане строк, знову згадаються балійські традиції. Зокрема, чоловік зобов’язаний виконувати всі бажання вагітної дружини. За численними ритуалами індонезійців стоїть їх мудре та зворушливе ставлення до родинного життя задля того, щоб воно було гармонійним.
І подорожі, й пригоди
Родинні традиції тут починаються з домашніх олтарів, храмів, прикрашених саронгами (традиційний одяг) статуй богів зі, схоже, щоденними композиціями-подарунками, які повсюди впадають в око. Їх виготовлення — справа всієї родини. Дізналися, що не менше задобрюють тут і злих духів. Бачили ворота будинків, особливо рясно прикрашені тканиною, бамбуком, квітами. То ознаки весілля, народження дитини або ж кремації небіжчика.
Зранку дороги заповнюють скутери (кажуть, їх освячують), й за спиною чоловіка нерідко сидить жінка. Деякі продавщиці фруктів носять товар у кошиках на голові. Місцеві народні майстри часто працюють з камінням та деревом, плетінням біля своїх крамниць, галерей, передаючи вміння та хист дітям. З дітьми ходить чимало чоловіків.
Цим островом добре подорожувати сім’ями. Малюкам до вподоби плескатися на мілководді (тим більш при відливах) в Санурі. Скільки задоволення дарує мавп’ячий заповідник-«джунглі»! Всі завмирають перед красою вулканів, водоспадів, а у храмі на воді, надівши саронги, стають під струмені цілющого джерела. Цікаві знання відкриваються на кавових та рисових плантаціях сімейних ферм. Над рисовими терасами протягнуті канати, й дружини та діти переживають за хоробрих голів сімейств, котрі, закріпившись карабінами, пролітають високо над землею. А що робити іншим? Просто погойдатися над прірвою на гойдалці.
Назад до Києва летіли через Доху — столицю Катару. Інтервал між рейсами був більше 12 годин, й у таких випадках тут надають безплатний готель. На безлюдних вулицях — шалена спека, тому неозорий східний ринок та чарівні музеї відвідали вже ввечері. На одній із виставок молоді жінки в закритому чорному одязі зібралися біля своєї бабусі в інвалідному візку. Всі жваво обговорювали... авангардну картину. Сучасність тут сусідить зі старовиною.
Згодом ми втрьох стали чи не єдиними пасажирами якоїсь посудини, яка повезла на той бік Перської затоки (до музею арабської поштової марки). Катар — багата, добре облаштована країна. Але крім нас у ті хвилини було нікому врятувати двох арабів, водний скутер яких перевернувся в темряві за кілометр від берега з хмарочосами. Почувши крики потерпілих (які погано плавали), змінили курс, і брат нареченого миттєво став рушійною силою рятувальної команди. Екіпажу з двох худорлявих бангладешців без нього було не впоратися...
Отакий несподіваний фінал нашої подорожі. Адже весілля — воно якраз про продовження життя.
Семен ПЕРЦОВСЬКИЙ,
заслужений журналіст України.
Фото автора.
