Таки символічно, що Василь СТЕЦЮНИЧ народився тоді, коли відзначається День автомобіліста і дорожника. Адже він не лише тривалий час сидів за кермом різних марок машин, а й керував колективом автотранспортників — одним із провідних у районі. У такому поважному віці є що згадати ветеранові праці.
На знімку: Василь Петрович з дружиною Марією Макарівною (ліворуч) та друзями на святі на Синевирському перевалі.
Фото з домашнього альбому В. Стецюнича.
Родом із нелегкого дитинства
Виростав у простій сім’ї в селі Лозянському. Тяжким було дитинство. Особливо для батьків. За приходу радянської влади родину розкуркулили — забрали у суспільну власність коня, землю, млин, який спорудили з мозолями і який був у великій пригоді громаді. Гоніння тривали, адже батьки вперто не хотіли записуватися до колгоспу та ще й тато Петро Михайлович, який вчителював у початковій школі, був дяком у церкві. Сатрапи вкоротили йому віку — прожив лише 55 років. Нелегко було виходити в люди за таких обставин. Після закінчення восьмирічки Василь починав з лісоруба. Потім — трирічна строкова служба в армії в Азербайджані. Тоді не мав і гадки, що здобуте в армії посвідчення водія стане своєрідним трампліном у подальшій кар’єрі.
Після демобілізації влаштувався у райцентрі у вантажному автопарку: спочатку слюсарем, потім довірили кермо самоскида, автобуса (десять років курсував за маршрутом Міжгір’я — Львів). Освіти бракувало, тож закінчив вечірню школу. А коли заочно «підкувався» у науці у Стрийському технікумі механізації та електрифікації сільського господарства, то призначили начальником пасажирської колони.
Пояснення під дулом пістолета
Як партія сказала, так і треба було діяти — працьовитого дипломованого спеціаліста за рішенням бюро райкому рекомендували звільненим секретарем парткому в райцентрівському колгоспі «Радянська Верховина», а згодом відрядили заступником директора заводу «Електрон» у Міжгір’ї. Якось секретар райкому партії викликав на килим і сказав, що їдуть в АТП-06032. Дорогою з’ясувалося, що Василь Петрович — уже директор автопідприємства. Новому колективу віддав півтора десятка літ. За його керівництва автопарк став потужним: у штатному розписі числилося аж 450 працівників, парк повсякчас поповнювався новою технікою: було 80 автобусів і 60 вантажівок. Ритмічно перевозили пасажирів у різні куточки району і далеко за його межі, а ще сприяли розвитку глибинки. Серед об’єктів були районний Будинок культури, виробничі приміщення різних організацій, дороги...
Не уникали й оказій. За дефіциту пального для транспорту в той час особисто подався аж у Башкирію на нафтопереробний завод. Звісно, не з пустими руками — тоді чиновники ласі були до садових розбірних будиночків-кругляків. Дістав, що з-під землі, 600 тонн бензину, половину солярки та ще 120 тонн мастила. Довелося знову «могоричувати» начальство залізниці у Стрию, аби два електровози через тунельні перевали таку кількість транспортували до Волівця. І це ще не всі перешкоди. А в сусідньому селищі чехи споруджували компресорну станцію, в них випрохав п’ять «Татр» із великою місткістю цистерн за шість ящиків шипучого вина... А керівництво району за фонограмою вже встигло розпорядитися «добром» (АТП виділили всього десять тонн). А тут іще Василя Стецюнича зазиває до себе в кабінет кадебіст. Із шухляди витягнув навіть пістолет, коли візитер навідріз відмовився пояснити, звідки дістав пальне. Зі сльозами на очах поскаржився на несправедливість у райком партії. Невдовзі той офіцер з району зник.
...Які лише не пережив випробування та куди службова доля його не закидала! Довелося відчути й гіркий дим аварії у зоні Чорнобильської АЕС...
Перед виходом на пенсію завідував відділом інформаційно-аналітичної роботи райдержадміністрації. А вже будучи на заслуженому відпочинку, сів за кермо КамАЗа, працюючи у сина-підприємця Сергія.
Познайомила дорога
Та найбільша гордість ювіляра — його сім’я. З дружиною Марією Макарівною, яка, на жаль, дев’ять років тому відійшла у вічність, прожили 46 літ. Познайомилися випадково: щасливою обставиною знову стала дорога і шоферська діяльність Василя Петровича. У молодості курсував і на Ужгород. Якось підібрав у Волівці з вокзалу дівчину, яка добиралася потягом з рідної Житомирщини за направленням на роботу. Розгублена, вона не знала, де те Міжгір’я. Молодому легіню-водію одразу впала в око миловида пасажирка, і він вирішив завоювати її серце. Згодом одружилися. Марія все трудове життя віддала провізорській роботі в селищній аптеці. Виростили двох синів — нині відомого у районі бізнесмена Сергія та юриста Василя, який в райдержадміністрації завідує юрвідділом.
Дідусь Василь втішається онучками: Вікторія — за фахом юрист, Наталія пішла стежиною бабусі — закінчила фармацевтичний виш і працює у аптеці в батька-підприємця. Великої радості додає правнук-першокласник Юрій. Дідусь Василь, котрий закінчив Львівський сільгоспінститут за спеціальністю «інженер-механік», сподівається, що й правнук стане інженером...
Василь Петрович також має багато друзів-цімборів, що свідчить про повагу до нього. Його — як душу компанії — частенько обирають тамадою, бо має небачене почуття гумору, вміє дотепно (навіть експромтом) скласти вірша. До речі, на святах проводів тваринників на полонину на Синевирському перевалі саме він виконував роль старости масових урочистостей.
Із нагоди 80-річчя ювілярові, котрий зберіг молодість душі та дотепний жарт, бажаємо ще багато літ прожити у щасті й здоров’ї!
Міжгір’я
Закарпатської області.
