Ганя в своєму селі була першою красунею. Каштанова коса віночком навколо голови, біле личко, великі блакитні очі... та ще й розумна — гарно вчилася в школі, на гітарі грала. На випускному святі як заспівала під гітару «Нащо мені чорні брови, нащо карі очі», то матері плакали, а хлопці аж мліли...
Це була післявоєнна пора. Батьки, незаможні селяни, випровадили Ганю навчатися в обласному центрі на медсестру. Місто тільки зводилося з руїн, особливих розкошів студенти медучилища не знали. Ганя ходила на лекції в штапельній спідничині та білій блузочці, мала ще жакетика і хустину тернову в квіти. Залицяльники так і липли до вродливої дівчини, а надто один, військовий. Та Ганя так соромилася, що втікала від Олександра. А він чекав її біля училища, передавав подарунки. Якось таки перепинив їй стежку до тітчиної хати, де дівчина жила, поки вчилася.
— Виходь за мене заміж, Ганю, — сказав парубок. — Мене — я ж військовий — посилають в інше місто. Їдьмо зі мною. Я буду тебе шанувати й любити...
А Ганя на місці застигла, ні словечка з вуст, лише червоніє, мов ружа. Не сказала «так» і не відмовила рішуче. Назавтра Олександр поїхав нести службу в далекий край, і більше вони не бачилися...
Проминули роки журавлями. Ганна Степанівна вже бабусею стала. Жила в хаті своїх батьків сама — доньки заміжні в місті мешкали. Жінці на восьмий десяток літа звернули. Чоловіка Антона поховала. На пенсію вийшла, але селяни до колишньої фельдшерки навідувалися частенько. Хто просив тиск поміряти, хто укола зробити... Не сумувала Ганна Степанівна. Нерідко молодість згадувала, своє навчання в місті...
Одного погожого осіннього дня на веранді яблука різала. Висушить у печі — взимку узвар гарний буде. Раптом побачила, що до її воріт під’їжджає автомобіль — темно-синя іномарка. «Хто ж то такий приїхав?» — звелася на ноги, обтріпнула фартушину. До дверей уже прямували двоє чоловіків, які вийшли з авто. Один, сивий, стрункий, з військовою виправкою, простував попереду. Другий, молодший, когось Ганні невловимо нагадав.
— Чи є господиня вдома? — запитав старший. — Доброго дня! Це ви — Ганна Чижевська?
— Я! — а серце затріпотіло в грудях, мов пташина. — Олександре? Це ти?
— Впізнала мене, Ганнусю! — зрадів сивий чоловік із такими молодими карими очима. — А я ось із сином Іваном у сусіднє село до рідні приїхав. Про тебе у людей розпитав і вирішив навідатися в гості. Не проженеш?
— Ні, ні, сідайте, дорогі мої. Я вас молочком свіженьким пригощу. І яблуками, — заметушилася Ганна.
Розговорилися, згадали свою юність, повоєнні часи, розпитали одне одного про життя-буття. Олександр сказав, що вже кілька років як удівець. Дослужився до генеральського звання. Тепер на пенсії. Живе в сусідній країні, у мегаполісі. Має квартиру простору і все в ній, що треба...
— Може, ти, Ганно, тепер зі мною поїдеш? Не бійся, я тебе не зобиджу... Бачу, ти тут не розкошуєш. Я тебе не можу забути ніяк...
Ганна заніміла. Як у юності. Не знала, що й казати. Довго мовчала. Потім промовила тихо:
— Ні, Сашку, пізно вже мені зриватися кудись. На чужині засохну, мов квітка без води.
Олександр поцілував їй руку, натруджену, засмаглу. Рука Ганнина пахла яблуками.
— Прощай, моя красуне, — сказав і пішов до автомашини не озираючись. За ним і син попростував, кивнувши Ганні.
...Коли в суботу приїхала дочка Ліда з міста і Ганна Степанівна розповіла їй про ці відвідини, та запитала:
— Скажи, мамо, а ти не шкодуєш, що не поїхала з ним?
— Пізно вже, пізно, доню... Пішли в садок збирати яблука, бо пропадуть.
Житомир.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
