Про свого онука Сергія Баранова-Орла (на знімку) із селища Клесів Сарненського району Рівненщини, загиблого «кіборга», розповіла його бабуся по батьку Галина Василівна:
«Батьки Сергія — Оксана й Анатолій — після одруження жили з нами. Народився внук, і трохи згодом вирішили допомогти їм звести власний будинок. Відтак із часом діти оселилися в новому помешканні, проте майже щодня внук навіщав нас, часто залишався. У нас були дуже душевні взаємини.
Навчався Сергій у Клесівській школі. Відмінником не був, але мав гарні оцінки. Ріс добрим, позитивним і справедливим. Трохи подорослішавши, зазнавав образ від однолітків. Вирішив піти на боротьбу, щоб захиститися й протистояти несправедливості. Спортивні заняття пішли на користь: одразу почав перемагати в боях, отримував нагороди. Після школи вступив в інститут у Рівному, але йому не сподобалось там, тож пішов у армію, служив у Житомирі. Там і здобув дві спеціальності: гранатометника та стрільця. За дисциплінованість і відповідальність двічі був у відпустці, дякували й батькам за виховання».
«Були безмежно щасливі, коли він повернувся з армії. Працевлаштувався в Клесові, незабаром одружився на Світлані, — продовжує Галина Василівна. — Подружжя виховувало двох діток — Софійку та Іллюшу. Сергій працював на заводі, здобув фах у гірництві в рівненському виші».
А в серпні 2014-го солдата Сергія Баранова-Орла призвали в 79-ту окрему аеромобільну бригаду сухопутних військ ЗСУ, а звідти — в ДАП снайпером.
«Увесь час із ним спілкувалися телефоном. А в момент, коли не міг розмовляти, швиденько повідомляв: «Я живий...» І потім чекали дзвінка, коли він міг уже довше поговорити. Розповів, як внаслідок обстрілів російських найманців спалахнула пожежа. Із побратимами сиділи зачинені в підвалі, наче у пастці, голодні, холодні, нічим було дихати, дим роз’їдав легені. Їм тоді пощастило вибратися з вогняного полону, щоправда, виходили звідти чорні, як смола. Після цього за декілька днів їх знову направили в аеропорт. Дехто з солдатів відмовився, поїхали в Миколаїв. Запитала в Сергія, чому він так не вчинив, сказав: «Я — не хлопчисько, аби ховатися за чиїсь спини». Хтозна, може, й був би живий, бо наступний раз став останнім. Причому він мав уже повертатися додому, навіть передав напередодні сумку з речами. Перед його смертю, десь о 23.00, зателефонувала йому, а він скоренько випалив, що все добре, пізніше зателефонує. Одразу запідозрила: щось не так. Мабуть, поранений, подумала. І була права. Потім він зателефонував і повідомив: «Я ще затримаюся, тільки не чіпайте в сумці, що передав, згорток...» Як з’ясувалося, через поранення не міг їхати додому. Але ж якби він поїхав тоді в госпіталь, як йому рекомендували побратими... А він лишився в аеропорту. Приблизно о 4-й годині ранку Сергій загинув...» — змахнула сльозу бабуся «кіборга» Галина Василівна.
«...Двоє десантників отримали смертельні поранення, коли під час виставлення секретів у районі нового термінала потрапили в засідку та вступили у вогневе протистояння з російськими бойовиками. Сергій помер від важкого поранення та втрати крові...» — зазначено в Книзі пам’яті полеглих за Україну. А ще «Указом Президента України № 915/2014 від 4 грудня 2014 р. за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високий професіоналізм і з нагоди Дня Збройних Сил України Сергій Баранов-Орел нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно)». На фасаді Клесівської школи на спомин про Сергія встановлено меморіальну дошку.
«Згодом, перебираючи речі в сумці Сергія, натрапили на той пакет, який він наказав не чіпати, поки не повернеться, а там аркуші, плакати, де на звороті поетичні рядочки, в яких він ділився своїми почуттями, переживаннями, думками... — розповідає Галина Василівна. — Були й присвячені декому особисто. А ми й не здогадувалися про його літературне хобі».
Вікторія КОЛЯДИЧ.
Фото з сімейного альбому «кіборга».
Сарни Рівненської області.
