Подружжя Олега і Юлії БЕГАЛІВ (на знімку) у райцентрі Маневичі знають майже всі, принаймні доросла частина населення. Він — травматолог, вона — авторитетний у регіоні сімейний лікар.

Главі родини лише 38, а він уже два роки очолює Маневицьку центральну районну лікарню. В 2004-му закінчив Буковинську державну медичну академію. Проходив інтернатуру в хірургічному відділенні Волинської обласної клінічної лікарні, у березні 2006-го — лікар-травматолог поліклінічного відділення Маневицької ЦРЛ, сьогодні — її головний лікар. Обраний депутатом обласної ради на виборчому окрузі № 29 від Волинської територіальної організації партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність». Член фракції «Солідарність», секретар постійної комісії з питань соціального захисту населення, охорони здоров’я, материнства та дитинства.
У кабінеті з Олегом Бегалем навряд чи вдалося б розлого поговорити: дзвінки, відвідувачі, море невідкладних справ. Тож, скориставшись обідньою перервою, разом з Олегом Петровичем та його дружиною Юлією Вікторівною їдемо в ліс. У Маневичах він усюди: і біля лікарні, і біля будинку, де живе сім’я Бегалів, і довкола містечка. Район не лише найбільший за територією, а й найлісистіший в області: понад половина території вкрита борами. Це справжній рай для грибників. Проте, як зізнається Олег Бегаль, він не великий шанувальник тихого полювання. А ось дві-три години побродити, послухати шелест дерев, пофотографувати природу любить. Інша річ — риболовля. Може й добу просидіти з вудочками. До свого захоплення почав прилучати і синів: старшого Олега і ще зовсім малого (першокласника) Максима. А ось дружина, хоч і підтримує захоплення чоловіка, до риболовлі ставиться байдуже.
— Ми якось, коли ремонт робили, відправили дітей до бабусі, — пригадує з усмішкою Олег Петрович. — Кажу Юлі: «Поїхали порибалимо, бо смердить фарбою». Прибули з ночівлею на озеро Засвинське. Намет поставили. Позакидав свої вудки, думаю, жінка мені допомагатиме. А вона приготувала їсти — та й спати. Вранці встав, якраз у таку пору клює. А тоді ще трохи дощик накрапав. Моя дружина вийшла, посиділа, попили каву разом, а тоді й каже: «Я, напевно, піду». Вона ж не рибалка, це не її. Доки вона спала, я такого гарного карасика до кілограма спіймав! Я це люблю. Це якась віддушина від напружених буднів. Але вони не сірі. Бувають такі «веселі»: різні емоції, позитивні і негативні, але все одно від роботи потрібно перезавантажуватись трошки. Більше полюбляю на озерах рибалити. На Стохід разів сім-вісім їздив, але щось мені там не фартить. На озерах ловлю карасів, канадського сомика. Він хоч і не великий, але дуже смачний. А якщо пощастить, то ще й окунь клюне, лящ. Є у нас озеро таке — Охнич. Там не постійно, але клюють лящі. І буває клюне такий, що аж...
Познайомилися Олег і Юлія, ще навчаючись у Буковинській державній медичній академії. Тож чим живе лікарська сім’я?
— Зранку о 8-й годині вже маємо бути на роботі, — першою розпочинає розмову Юлія Вікторівна. — Олег Петрович насамперед. До цього часу треба завести дітей у школу. А ще вдома є собака, взимку вона катає дітей на санях, коти. Раніше були й кролі.
— Мали їх більше 50, але якась хвороба до них вчепилася і буквально за тиждень не стало жодного. Відтоді не заводимо, може, на зиму попробуємо знову. Знаєте, робота — то одне, а додому приходиш, то чимось зайнятися треба. А зараз робота, як снігова лавина: все більше і більше. Встаю о пів на сьому. Каву роблю, доки жінка мені прасує сорочку. Взагалі роботу вдома не ділимо, допомагаємо один одному. На свята переважно їздимо в гості до моєї мами в Камінь-Каширський або до Юліних батьків у Чернівецьку область. Це неподалік пункту пропуску «Порубне». Там нас завжди радо зустрічають, частують шашликами та іншими смаколиками. Юліна мама навіть у відпустку намагається піти, щоб із нами більше побути. Вдома теж не вдається посвяткувати в колі сім’ї: надто багато друзів, знайомих маємо. Або приймаємо в себе, або йдемо у гості.
Чимало уваги подружжя приділяє вихованню дітей. Вони різняться не лише віком, а й характерами. Старший Олег, якому 13, більш спокійний, захоплюється футболом. Уже їздив грати за дитячі команди в Польщу і Білорусь. Менший 6-річний Максим, як каже тато, аж надто жвавий. Його вже знають не лише ровесники, а й учні, на два-три роки старші. З усіма привітається, заговорить. Любить допомагати татові. Маневичі, як і весь район, не газифіковані, тож доводиться рубати дрова. Якщо складати їх, то Максим тут як тут, бере по два-три полінця і носить. Це тішить батьків.
Та попри всі намагання відволіктися, абстрагуватися від роботи, мої співрозмовники щораз повертаються до проблем медицини. Ця тема болить їм.
— Знаєте, часто йду в лікарню і думаю, а що робитимуть мої колеги, раптом зі мною щось станеться, програю різні ситуації і бачу, як треба діяти, аби зуміти допомогти людям у критичній ситуації, — зізнається Олег Бегаль. — Завжди намагаюся поставити себе на місце наших пацієнтів. Особливо коли йдеться про учасників бойових дій на Донбасі. Вони потребують особливої уваги. Пригадую таку історію. Мали ми вакантне місце операційної сестри на час декретної відпустки. Приходить до нас жінка, проситься на роботу. Кажу: походіть два тижні, просто подивіться, якщо сподобається, то немає проблем, напишете заяву, і ми вас зарахуємо. Вона побувала буквально на двох-трьох операціях, а потім каже: «Олеже Петровичу, я не можу, у мене просто психіка всього цього не витримує». А тепер уявімо людину, яка в мирному житті не бачила крові, ран, а її відправили в зону бойових дій. А там не скажеш: я не можу, я не буду. Це вже обов’язок, і нікуди не дінешся. Психіка страждає від цього... Ми з дружиною живемо своєю роботою навіть удома. Береш відпустку, у власному будинку завжди є що робити. І якщо лишаюся на місці, тут, у Маневичах, то знаю точно, що буду кожен день на роботі. Телефонують, кидаєш усі господарські справи, миєшся — і бігом у лікарню вирішувати питання. Так само і Юля ніколи не відмовляє, коли треба допомогти людям.
На жаль, час перерви надто короткий, аби більше дізнатися про подружжя Бегалів. Але навіть із нетривалої бесіди зрозумів, що обоє — добрі батьки, справжні професіонали, компанійські та щирі люди і, безперечно, патріоти України. І сказане їм перехожими привітання «Добрий день» теж багато про що свідчить. Його на Волині адресують лише добрим людям.

Максим СОЛОНЕНКО.
Фото автора.

Волинська область.