Столиця України може й готова стати глобальним містом. Над грамотним плануванням просторового розвитку Києва вже працюють найкращі фахівці містобудування, які об’єдналися навколо фонду сприяння перспективному розвитку Києва імені президента Конфедерації будівельників України Володимира Поляченка. Що чекає на Київ, з якими проблемами може стикнутися міська влада і як фонд допоможе вирішувати питання в найближчій перспективі розповів в ексклюзивному інтерв’ю доктор архітектури, професор, народний архітектор України, завідувач кафедри міського будівництва і архітектури, президент фонду, голова наукової ради фонду сприяння перспективному розвитку міста Києва імені Володимира Поляченка Микола Мефодійович Дьомін.

ІЗ ДОСЬЄ

Микола Мефодійович Дьомін — відомий український архітектор, народний архітектор України, доктор архітектури, професор, завідувач кафедри міського будівництва Київського національного університету будівництва і архітектури.
Лауреат державної премії України в галузі архітектури, Премії Ради Міністрів СРСР, професор міжнародної Академії архітектури.
Народився в Києві в сім’ї архітектора-реставратора М. М. Дьоміна. Закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. Працював архітектором в Інституті містобудування Академії архітектури УРСР. Закінчив аспірантуру. Десять років працював начальником Управління Генерального плану Київпроекту, згодом директором Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури та містобудування. З 1988 року очолює вже зазначену кафедру. Керівник Творчої Архітектурної Майстерні «ТАМ М. М. Дьомін». Член містобудівної ради при головному архітекторові Києва.
Співавтор і науковий керівник Генеральних планів Києва 1986 року, 2002 року, проекту Генерального плану Києва до 2025 року.
Автор багатьох книг та статей.

— Якою була потреба в створенні фонду, зважаючи на те, що розвитком Києва займається міськрада, КМДА, міський голова, інститут Генерального плану й інші органи управління?
— Дійсно, зараз багато громадських і негромадських організацій, які займаються питаннями міста. Кожен, хто називає себе урбаністом, розмірковує на тему міста. Але що за цим стоїть, і які дії, крім слів, — не зрозуміло. Мені дуже сумно, коли я чую непрофесійні дискусії. Так бути не повинно. У Києві, як і багатьох інших містах, які розбудовуються на пострадянському просторі, будують майже стільки само, як і за радянської влади. До 1991 року — 1,200 млн кв. метрів, а останніми роками — 1,500 млн кв. метрів житла. Це — для прикладу — 22—25 тисяч квартир на рік! За нашими мірками — це багато, а за європейськими — це половина того, що будують у Європі на 1000 мешканців. Але парадокс у тому, що ми будуємо будинки й руйнуємо місто. Ми будуємо добротні й гарні будинки, але не в тих місцях, де це можливо. А місто — це збалансований механізм. У нього є функціональні елементи: житлові спальні райони (Троєщина, Південна Дарниця), виробничі райони, центр міста — це такий собі конторський центр, де в основному заклади не-
промислові й невиробничі. І от ці зв’язки між місцями проживання й роботи — повністю розбалансовані. Тому транспортна система, яка була розрахована на певне розміщення функціональних зон, сьогодні перемішалася. І, на мій превеликий жаль, ця тенденція триває. Забудовуються житлом промислові території. Території — підкреслюю! — які потрібні для розвитку виробництва. З другого боку, виробництво не розвивається, воно впало. От ці промислові території, які частково приватизовані, не використовуються. І в підсумку виходить так, що підприємства можна трансформувати або знищити.
Але території, які повинні бути виділені, щоб концентрувати людей для роботи, повинні залишатися. Чому? Тому що на цих територіях повинні бути розміщені місця прикладання праці іншого профілю. І тоді ці зв’язки між місцями проживання й роботи будуть упорядкованішими. Ба більше, буде легше вибудувати транспортну інфраструктуру.
— Одне із завдань фонду — розробка «Концепції перспективного розвитку Києва, київської агломерації, Генерального плану міста до 2040 року». Яка мета концепції? Чому фонд займається стратегією й розвитком міста? Яке зараз його основне завдання?
— Київ посідає унікальне геополітичне й географічне місце. Це геометричний центр Європи. За географічною масою — це 3—3,5 млн осіб, з перспективою зростання — до 4—5 млн. Це як населення європейських міст — Відня, Парижа, Лондона. Але от за масою концентрації населення Київ входить до п’ятірки чи десятки. І на цій території Східної частини Європи в Києва практично немає конкурентів. Ви здивуєтеся, але Варшава, Будапешт, Відень не в змозі конкурувати з Києвом саме за місцем розташування. І це столицю України багато до чого зобов’язує. По-перше, розбудовувати інфраструктуру й функціональні структури. Те, що дає змогу реально й повноцінно виконувати функції глобального міста. Київ за декількома міжнародними класифікаціями входить до реєстру глобальних міст.
— Що таке глобальні міста?
— Глобальні міста або global-cities, це важливі елементи світової економічної системи. Вони пов’язані між собою, це урбанізовані точки на земній поверхні, де зосереджено не тільки населення (а на планеті приблизно 500 агломерацій), а й сконцентровані міжнародні зв’язки. Це комунікації, транспортні центри, хаби, які дають змогу здійснювати міжнародні перевезення, це фінансові міжнародні центри, штаб-квартири міжнародних організацій (на прикладі Брюсселя, Нью-Йорка (ООН), Женеви). У глобальних містах розташовані штаб-квартири великих міжнародних компаній. Крім того, це потужні телекомунікаційні центри, інформаційні виробництва, центри науки. Як правило, усе перераховане вище зосереджено тільки в найбільших містах. Ще це й центри, де можуть проходити міжнародні спортивні змагання. Це місця концентрації світової культури — музеї, бібліотеки. До речі, буквально в 2—3 містах сконцентровано бібліотечний фонд. Взагалі можна довго говорити про параметри, які дають змогу місту виконувати міжнародні функції, тобто бути глобал-сіті. І от ми підійшли до місії фонду, який ставить собі за мету вивчення цього питання, створення моделей такого міста, яке б повноцінно виконувало роль міжнародного центру. Зараз ми працюємо над цими моделями, а далі — почнемо аналізувати. Ми працюємо з міським головою Віталієм Кличком. У керівництва Києва є розуміння цього питання, і одним із завдань воно ставить перед собою визначення перспектив збільшення Києва. Просто так — без фахівців, які мають знання й досвід, — визначати ці перспективи не просто складно, а неможливо!
— А якою буде нова місія Києва на шляху до глобалізації. З якими проблемами може зіткнутися міська влада і як фонд допоможе вирішувати ці питання? На що в першу чергу слід звернути увагу?
— Влада насамперед має усвідомити й відповідальність, і роль. І передусім повинна бути розроблена концепція глобального міста. Ми маємо визначити структуру й параметри міста. Це те, що фонд намагається зробити. Стратегія розвитку міста — це мета перетворення Києва на глобал-сіті. Але не просто за назвою, для галочки або реєстру. А для того, щоб місто повноцінно функціонувало. Наприклад, щоб аеропорт приймав 100 млн пасажирів на рік. У генеральному плані, крім Борисполя й Жулян, у нас планується аеропорт ще в Радовичах. Цей повітряний порт буде потужнішим, ніж в Борисполі, де кліматичні умови погані, тому що поруч заплава Дніпра. Тепер про роль влади. Влада повинна усвідомлювати, що Київ — це не просто столиця держави, це — столиця сві-то-ва! Міська влада теж має усвідомлювати ДЕ вона живе й ЧИМ їй займатися. Починаючи з першого дня повноважень. В основу передвиборної кампанії й програми повинна бути закладена ця «глобальна» мета. Кожен киянин має почути, повірити, побачити, що влада не просто будує майданчики. А працює на «глобальну» перспективу вже завтрашнього дня. Кожного киянина й міста загалом. Країни й світу. Тобто повинна бути глобальна мета, яка має формулюватися так: ми повинні відповідати місцю, яке нам дано природою, Богом, Андрієм Первозваним. Ми не вперше порушуємо це питання. Воно було розглянуте в низці наукових установ окремими фахівцями, які аналізували географію й визначили унікальне значення цього місця. А тепер ми повинні визначити параметри, які відповідають цьому місцю з точки зору глобалізації й процесів урбанізації. Це господарські, фінансові, інформаційні зв’язки. І Київ має працювати в цій системі. Він розглядається не просто як столиця України. Роль у світовому масштабі — величезна. Не новина, що ця роль завжди виходила за межі Києва. За князівських часів Київ уже був глобал-сіті, одним з найбільших міст і за Ярослава, і за Володимира. А за населенням, і за значенням він був одним з найбільших європейських міст. Ще кілька століть тому Київ за одними оцінками — це 50 тисяч населення, за іншими — 100. Тоді в Європі такі міста можна було по пальцях перерахувати. Але! Глобальні міста в історії змінюються. Спочатку були, наприклад, європейські, потім Нью-Йорк, Токіо, потім Лондон. Ми не беремо за модель ці міста, вони — класу А++, ми хотіли із класу Б просто переїхати в клас А.
— Що для цього слід зробити?
— Дуже багато чого. Крім того, що ми зобов’язані відтворити умови тут, для того, щоб залучити й капітал, і населення. Тому що один з чинників оцінки глобального міста — це наявність... маленьких міст (районів). Наприклад, у Нью-Йорку — це Чайна-таун, італійське село. Місто має насичуватися іноземним колоритом і контингентом, тим самим залучати міжнародні компанії та організації. Для цього — повторюся! — повинна бути розвинута інфраструктура. Воно має бути привабливим, чистим, прекрасним. А умови ми повинні створювати за допомогою архітектури. Створити середовище, яке має бути надзвичайно привабливим. Так як свого часу був Відень. А от Київ, до речі, завжди був приємним для життя містом. У 50—60-х роках минулого століття, ми, молоде покоління, були до сліз закохані в місто! Це було дійсно найкраще місце, яке стрімко розбудовувалося. Після війни було півмільйона населення, а в 1950-х уже відновилося довоєнне населення. Один мільйон! Київ почав збільшуватися по 50—60 тисяч на рік і дуже швидко набирати масу. Саме завдяки своїй привабливості. У Київ хотіли всі! Тут була величезна кількість іноземних студентів. Пам’ятаю, КІБІ жартома називали «китайський інженерно-будівельний інститут», гуртожитки на бульварі Шевченка були заселені самими китайцями. До речі, усі наші студенти, які приїхали з багатьох країн, чудово влаштовані. У Києві вони отримували дуже гарну кваліфікацію й путівку в життя. Ще один момент! У столиці обов’язково має бути приваблива вишівська сфера. І не треба тиснути на цю галузь з усіх боків, навпаки — треба піднімати. Але поки що ставлення держави до тієї гігантської спадщини, яку вона отримала від радянського періоду, залишає бажати кращого. Влада повинна бути відповідальна, і усвідомлювати завдання. І далі треба, користуючись авторитетом і обов’язками, створювати умови. Жодної влади — ані міської, ані державної — не вистачить, щоб упоратися з такими амбітними планами. І якщо ми не залучимо міжнародний капітал і організації, ми з мертвої точки не зрушимо.
— Перед вами як містобудівником стоять колосальні завдання щодо розвитку міста. На що передусім слід звернути увагу?
— Нам треба підвищувати рівень забезпечення житлом. У нас 21 кв. метр по Києву на особу. Це мало. Дуже! У Європі удвічі-втричі більше. Тобто на нас чекають великі обсяги житлового будівництва. Нам потрібно ретельно подумати, де розбудовувати виробничі території — у Києві чи в приміській зоні, і які? Це завдання не містобудівне, а державне. Потрібно визначити напрямки зростання економічного потенціалу й розвитку економіки, інвестиційні програми. Зрозуміло, що в столиці трактори і якісь преси не випускатимуть. Немає сенсу. У Києві може бути інтелектуальний центр із використанням кваліфікації й концентрації населення. Але для початку розроблено концепцію — що треба, за якими напрямками працювати. Хто бере участь у цій справі — держава, місцева влада, міжнародні партнери? Ба більше, має бути природне прагнення все це робити в Києві, де є об’єктивні умови.
Влада повинна створювати соціально-політичний і інвестиційний клімат. А ми — містобудівний.
— А які є перспективні райони й які проекти для будівництва ви бачите?
— Це Південна Дарниця. Залишилися невеликі території у Святошинському районі. У Генеральному плані 1986 року ми вважали, що в межах Києва може розміститися 60 млн кв. метрів житла, але в той час, коли ми проектували, було приблизно 30. Ми наближаємося до цієї цифри. Зараз у нас, наприклад, 58 млн кв. метрів житла. 1986-го в нас була передбачена територія для розвитку вздовж Дніпра. Це район Вишгорода, Підгірці, Нові Петрівці. Там приблизно 1 млн кв. метрів. Але в районі Димера майданчик закрився після аварії на Чорнобильській АЕС. Зараз ми теж займаємося Чорнобильською зоною, вона зменшується. Київ — це місто біля річки. І йти кудись у степ немає сенсу. Київ пов’язаний із Дніпром, це не суцільна, а лінійна структура. Київ — місто-парк і треба цим теж користуватися. Ідея лінійного міста завдовжки 130—150 км — дуже хороша. Адміністративні кордони не доведеться переносити.
Є чудові території для розвитку управлінських функцій. Треба з Києва, із центру міста, виселяти всіх на Теличку. Але не в промрайон. Там є чудова зона на березі Дніпра, де проходить хорда — міський зв’язок між аеропортами, відразу залізниця, метрополітен і Південний міст. Тобто це казкове місце для розвитку ділового містечка. Але є прагнення забудувати його житлом. І стримати цей «нездоровий» натиск складно. От почали забудовувати Рибальський острів, а це транзитна зона, через неї проходить уся Оболонь і Троєщина. Це злочин. Житло не можна будувати — і це вам скаже будь-який фахівець, бо це навантаження на центр. Треба передбачати житло таке, яке б потребувало великих територій і мало людей. Там могли б бути конгрес-холи, які для глобал-сіті дуже важливі. Картинні галереї, міжнародні центри, які не потребують такої концентрації людей.
— Часто чую про необхідність винесення за межі центру державних установ і інших об’єктів. Що ви думаєте із цього приводу?
— Нехай стоять. Не треба заморочуватися. Чому? Тому що життя саме фільтрує. Через 10 років буде зовсім інша картина світу. Будуть інші заклади, не буде контор у підвалах. Сумно, але приватна власність занапастила містобудування в Києві й у всьому світі. Тому капіталісти нам завжди заздрили, що немає приватної власності на землю. Але ми прямуємо чомусь до цього. Але треба створювати такі умови, щоб сидіти на Хрещатику було не тільки не престижно, а й неможливо.
— А як далі зберігатиметься й розвиватиметься історико-культурна спадщина Києва?
— Її треба зберегти. Але, на жаль, є люди, які руйнують ці пам’ятки під різними приводами.
Вони — під охороною Міністерства культури. Тобто всі узгодження — через них. Як ці узгодження відбуваються? Я як колишній член науково-методичної ради можу розповісти. Але не сьогодні.
— Миколо Мефодійовичу, хто входить до вашого фонду і за якими основними напрямками працюватимете?
— Фонд організований нещодавно. І зараз ми працюємо над структурою й радою. Ми хочемо не просто зібрати великих учених, людей знаючих, небайдужих, які люблять Київ і готові ділитися своїми знаннями й досвідом. Ми хочемо структурувати по проблемах, тобто рада має бути компетентною щодо таких питань: містобудування (сюди повинні входити фахівці, які глибоко розуміють проблеми урбанізації загалом і конкретного місця), економіка (фахівці вузького профілю й зі світової економіки). Ми повинні забезпечити функції міжнародного центру. Тому та містоутворювальна база, яка сьогодні є в Києві, повинна змінюватися. У складі ради фонду мають бути люди, які на цьому дуже добре розуміються. Або розумітимуться, коли займуться цією справою. Ще повинні бути люди, які займаються транспортними проблемами, але не організацією вуличного руху або будівництвом метро. Проблема транспорту — це проблема комунікацій за допомогою засобів повітряного транспорту для переміщення людей, вантажів і, що дуже важливо, — переміщення інформації. Тобто повинні бути створені потужні комунікаційні системи, могутні медіахолдинги, які працюватимуть на увесь світ і мають бути в глобальній мережі.
Є й питання, пов’язані з розвитком людини. Йосип Бродський казав: для того, щоб будувати будинок, потрібен нормальний будівельний матеріал — цегла. А якщо ми будуємо державу — а вона складається з людей — треба починати з вироблення «цеглин». Якість будь-якої держави пов’язана з людським матеріалом. І завдання держави — перетворення людей з населення на громадянське суспільство, людей, які розуміють і усвідомлюють свою роль і призначення як двигунів світового прогресу. Таку свідомість треба виховувати! І фонд ставить перед собою таке завдання. У тому числі із залученням засобів масової інформації.
—  Чи є у вас якісь напрацювання на законодавчому полі. Можливо, зараз час для прийняття Будівельного кодексу?
— Депутати нам не мають допомагати, а мають виконувати. Я б дуже хотів, щоб кияни перейнялися нашими шляхетними ідеями. Я — ідеаліст. Коли ідеями володіють маси, вони стають рушійною силою. За останні 70 років ми це добре відчули.
А Будівельний кодекс — це технічний документ. Ми його колись розробили — Закон про основи містобудування. Це перший закон, який підписав Президент Кравчук. Це була наша ініціативна розробка. Думали, що спочатку це буде закон, а потім обростатиме й перетворюватиметься на цивільний кодекс. А в нас навпаки вийшло. Тоді ми зібрали велику компанію, а користі жодної, тому що працювало все одно 2—3 осіб. Кодекс — це суто технічний, трохи політичний документ. А в основі має бути глобальна ідея, про яку ми говоримо — перетворення Києва на глобал-сіті. Що для цього треба? Джерела фінансування, послідовність дій у цьому напрямку. Ми повинні розуміти, що витрати гігантські, які важко навіть уявити. У глобальній перспективі розвитку міста треба усвідомлювати свою роль і відповідальність. Місцева влада має свою роботу починати під присягою й рухатися в цьому напрямку. Для цього повинні бути чіткі програми. Гарний приклад — Країна висхідного сонця. Японці жили в землянках, але п’ять років будували чудові дороги. Японія стала країною міст, а не окремих поселень. Запрацювала економіка зі страшенною силою. І от це японське диво відбулося завдяки правильному плануванню. Те саме чекає і на нас. Зараз же житло будується не тому, що воно потрібне. Воно будується не для киян. У нас приблизно 200 тисяч непроданих квартир. А ми продовжуємо їх клепати. Чому? Люди купували по 10—20 квартир, щоб перетворити папір на цеглу. І ціна нерухомості, яка впала, згодом збільшиться. І ось цей 21 кв. метр на особу — фікція. Тому що рахують порожні квартири. Будувати комерційне житло безглуздо. Це руйнує місто. Хтось наварює на цьому. Але хтось страждає, і насамперед — місто.
— Яким ви уявляєте Київ через 20 років?
— Легко. Буде місто з розгалуженою структурою. На той час під Києвом буде освоєно багато територій, де на 10—15 відсотків буде дешевшим житло. Треба рухатися на північ, освоювати території. Житлове будівництво треба забирати туди, але не будувати там «спальні». А потрібно створювати соціальну інфраструктуру, громадський простір. Потрібно розвантажувати Київ. Наприклад, центральний столичний стадіон повинен бути там. Раніше ми туди ходили, а зараз — не зайдеш. А це — громадський простір. Громадські простори повинні бути для городян передусім, як у Лондоні Гайд-парк. Приходь, стели підстилку, але свинство не влаштовуй. Нормальне життя не організуєш, якщо не буде великої ідеї, інакше — будуть знову дрібнички. А ми хочемо перетворити місто на глобальний, упорядкований, хороший центр. Але не тому, що нам спала на думку така забаганка, а тому, що зобов’язує розташування. Ми повинні відповідати місцю. Це розуміють дуже багато містобудівників і з такими нам по дорозі. Ми говоримо однією мовою й перебуваємо на одному рівні. І завдання нашого фонду — це об’єднати й дати імпульс. Віталій Кличко бере в цій справі дуже активну участь. І він підтримує ідею громадського простору. Є вже в структурі київської влади відповідне управління. І ми з начальником уже домовилися про процедури, розробки. Наприклад, буде парк «Наталка». Але це окрема історія.
— У вас є улюблені місця в Києві, які вас надихають?
— Я люблю Київ увесь, заплаву Дніпра, я виріс на річці.
Мене надихає все місто. Київ мені подарував безліч ідей, а я подарував йому життя. Взагалі все має починатися з ідеї, у яку треба вкладати душу. От як у анекдоті.
Мудрець запитує: «Що ти тут робиш?» Один відповідає: «Цеглу кладу». Другий: «А я будинок будую». А третій каже: «А я місто будую».
Отже: ми маємо не цеглу класти, а місто будувати.

Розмову вів Павло МАСТЕРУК.
Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.

 

ТИМ ЧАСОМ

Фонд сприяння перспективному розвитку міста Києва імені Володимира Поляченка є громадською організацією. Основною метою фонду є сприяння гармонійному і комплексному розвитку столиці України, Київської агломерації та міської територіальної громади, відображення її інтересів та усіх суб’єктів міста у Генеральному плані Києва на період до 2040 року. Фонд сприятиме реалізації нової місії Києва — трансформації його в потужне глобальне місто, світове місто.
Засновниками фонду стали: М. М. Дьомін — народний архітектор України, доктор архітектури, професор, завідувач кафедри міського будівництва Київського націо-нального університету будівництва і архітектури; К. В. Паливода  — Голова правління АТ АКБ «АРКАДА», доктор економічних наук, професор, заслужений економіст України; Г. С. Духовичний  — віце-президент Київської організації Національної спілки архітекторів України; 
В. І. Петренко  — президент корпорації «Укр-метротунель», кандидат технічних наук, заслужений будівельник України, почесний громадянин Києва, Герой України; К. В. Мезенцев — завідувач кафедри економічної та соціальної географії Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, доктор географічних наук, професор.
Президентом фонду, головою наукової ради фонду обрано Миколу Мефодійовича Дьоміна.
Радником фонду з питань стратегічного планування обрано В. І. Кравченка  — доктора економічних наук, професора, заслуженого економіста України.