У житті кожної жінки є справжня любов. Любов на все життя. Не обов’язково взаємна, здійснена чи здійсненна. Але така, об яку, як об кухлик із гарячим чаєм, можна погріти задубілі од морозу пальці.
Любов, без якої жінка не мріє, не творить, не живе, а лежить на дивані й роздивляється тріщини на стелі. Лежить і роздивляється роками, хоча фізично при тому ходить на роботу, вчить із дітьми уроки і варить чоловіку борщ. Любов, без якої жінка буксує на життєвих поворотах і сходить із найпростіших дистанцій.
Ця любов — не любов до чоловіка. Не до дітей любов. Не до батьків. Не до Батьківщини, мови, справедливості, рівноправ’я, тварин, планети загалом і людства зокрема.
Це любов жінки до самої себе. Такої, як вона є. Із усім цим сивим корінням кіс, яке постійно доводиться підфарбовувати, і зайвими сантиметрами, що не втискаються в старі джинси. Любов зі зморшками, негараздами й відчуттям меншовартості, що час від часу огортає пекучою хвилею.
Якщо жінка не має любові до себе, їй болить усе: чужа молодість, чужі коханки і її власні жіночі дні.
Коли у житті її є любов, вона просто живе. Малює картини, пише вірші, шиє бісером, ліпить вареники, варить борщ, ростить дітей, очолює фабрики, заводи чи міжнародні корпорації, говорить вільно сімома мовами, здійснює наукові відкриття, летить у космос чи наводить лад на землі. Не так і важливо, що вона робить. Важливо, що в ній є вогонь. Живий і справжній. Чарівніший від Вифлеємського. Її особистий вогонь. Здатний за будь-яких холодів уберегти серце від криги...
Любіть себе. Бо це не егоїзм. А ключик до щастя.
Аліна АКУЛЕНКО,
журналістка, авторка книжки «Побачити свої зірки в калюжі», координаторка і ведуча акції «Радіодиктант національної єдності».
