Мрії здійснюються в того, хто працює щодня
Петра ГРИЦИКА (на знімку) втретє обрано депутатом Закарпатської обласної ради.
Нині він заступник голови ОДА. Очолював також Перечинську районну раду і двічі — Перечинську райдержадміністрацію. Людина в області відома. А ще Петро Васильович ревно оберігає, утверджує і розвиває закарпатські народні традиції у своїй великій родині. Про те, як це йому вдається, — у нашому інтерв’ю.
ІЗ ДОСЬЄ
П. Грицик народився влітку 1965-го в Ужгороді. Але оскільки у батьків було п’ятеро дітей, то перші сім літ Петрик жив здебільшого у селі Новоселиця Перечинського району в діда з бабою. До школи пішов у сусіднє Порошково. З восьми років — в Ужгороді. Але ті дитячі літа закарбувалися в пам’яті назавжди! Дід по батькові Михайло Максимович під час Другої світової служив у чехословацькому корпусі Людвіка Свободи. (Прадід же Максим — родом з Галичини. Лісоруб, який осів колись на Закарпатті). А діда по материній лінії в роки війни забрали в угорське військо. Потрапив у радянський полон. Був перекладачем. Помер рано.
— Петре Васильовичу, які народні традиції й звичаї запам’яталися з дитинства, до прикладу, на Різдво, на інші великі свята? Адже перша колядка, якої навчила мама або бабуся, закарбовується на все життя...
— Традиції у нас такі ж давні й шановані, як і всюди на Закарпатті. І ми їх дотримуємося — як заповідали батьки й діди, а їм — наші предки. На Святвечір на підлозі повно соломи, у кутку — розкішний сніп із жита або пшениці; а на столі — дванадцять пісних страв. Дідо, коли я ще був малим, щойно помолилися і почали вечеряти, зразу ж із кожної страви брав трохи і ніс до стайні — худобі. В таке свято все живе на обійсті мало задобритися смачною їжею. А ще баба варила узвар із буряків — неймовірна смакота. У передній кімнаті — світлиці — цей напій вистоювався у емальованих відрах, і його споживали всі гості. Тепер ним нас радує сестра.
Пригадую коляди — неперевершене дійство: одягнуті в довгі вишиванки парубки з прикрашеними палицями і з церковцею, яка символізує Віфлеємську звізду, — бетлегеми. Ведмідь, Чорт, Єврей — ціла весела театральна вистава! І тоді, й зараз вертеп дуже подобається дітям. Колядників чекали аж до півночі... Повно снігу, збираються родичі, одягнені в гуні, колядують, віншують, пригощаються, веселяться. Раніше вся наша родина збиралася в мого батька: його сестри, брати, їхні діти. Тепер уже в мене. Родичі, близькі, друзі з дітьми — повна хата гостей. Часом — до 60 чоловік (а ось на храмове свято було 35). Шануємо традиції. У нас на Святвечір і Різдво весь будинок світиться — довкола натягнуті різнокольорові діодні лампочки, у дворі прикрашена велика ялинка... Різдво — то найкраще й найвеселіше свято!.. І Великдень — чудове сімейне свято. Напередодні біля церкви цілу ніч палає велике вогнище, а в храмі моляться люди. Потім святять паски. Вдома на святковому столі — так пахне, аж дух перехоплює: писанки, домашня ковбаса, шовдарь (копчений свинячий окіст), винце, масло, сіль, сир-грудка біла й жовта (з яйцем) і духмяна мамина й бабина паска... — згадує П. Грицик. — Той веселий настрій важко передати. Приходять усі родичі — тітки, дядьки, їхні діти — і так гостинно свято триває аж три дні.
Уже три-чотири роки я з родиною свячу паску в невеличкому селі Лікіцари. У дерев’яній церкві, зведеній 1748 року. Це пам’ятка народної архітектури. Там неповторна атмосфера!..
— Кожна сім’я успадковує певні родинні реліквії... А що таке дороге серцю дісталося вам?
— Від діда по материній лінії — шкіряна куртка, яку він приніс із війни. Я її десь 15-річним добряче почистив щіткою, пом’якшив задубілу шкіру олією і кремом. І вона стала як нова. Один відомий ужгородський майстер мені перешив, і я хизувався нею — радів, як мала дитина! Вона ще й досі у племінника... А загалом реліквії дісталися скоріше духовні, ніж майнові чи матеріальні. Добрі спогади, давні пісні й казки, які оповідали одна й друга бабця. Фотознімки дідусів і бабусь — я усім родичам виробив великі портрети... Ще передалося вболівання за рідню, обов’язок прийти на допомогу. І праця кожної днини.
У Грициків усі чоловіки віддавна або трудилися в лісі, або будували. Кожному синові й доньці зводили хати. Так робив мій дід. У батька — два брати й дві сестри, як і в нас, — п’ятеро. Батько й мати працювали на заводі. Я теж дуже хотів заробляти. Адже в такій великій сім’ї треба трудитися всім. Тому я з 13 років розпочав, скажу так, трудову діяльність. На літніх канікулах — вантажником на базі продтоварів. Але оскільки працювати можна було лише з 14 років, то я подав документи старшого брата. І так робив щоліта: або в Ужгороді, або в селі в колгоспі.
— Хлопці в дитинстві досить часто потрапляють у якісь несподівані історії... Що пригадується?
— Я був не надто слухняним, але дуже моторним, непосидючим. Купатися, збирати лісову малину, поганяти м’яча — то моя стихія. Перші три карбованці шістдесят копійок я заробив у сім років. Водив коня, коли люди підгрібали колгоспну картоплю. А інтерес був у тому, що під час обіду ненадовго нам, дітлахам, дозволяли покататися верхи: без сідла, схопишся за гриву — і полетів уздовж поля... Часто влітку, щоб скупатися в спеку, зводили загату з каміння й дерну на потічку, де вузькі береги, аби вода сягала до трьох метрів. І тоді стрибати з крутої верби. Ото був рай! Раз ледве не втопився — врятувала старша за мене дівчина.
Мама казала, що зі мною мала більше ворохоби, ніж з усіма іншими дітьми... Водночас я ходив з дорослими косити сіно — обертав валки, згрібав; копав картоплю, збирав кукурудзу, гриби — все робив, що треба. За це мене хвалили.
— У юності, твердять психологи, у свідомості закладається певна життєва мрія: хочу, мовляв, жити так, прагну досягти того, бачу себе там. А як воно було у вас?
— Наша квартира в Ужгороді завжди була переповнена. Батьки, діти, дядько (рідний брат тата), сусід із села Василь, інколи ще й родичі могли залишитися переночувати. А навпроти нашої п’ятиповерхівки — приватні будинки, де мешкали мої шкільні друзі. Просторі двори, винниці, черешні, яблуні, грядки... І я мріяв, що коли виросту, збудую дім. І я це зробив!
Але бажання з віком змінюються. Юнаком я говорив мамі: «Хочу машину. «А жити де будеш?» — «У машині». І почав працювати на «Ужгородприладі». Невдовзі — у дві зміни. Заробляв найбільше в цеху — до 500 карбованців. Майже ще раз стільки, як батько, котрий на тому ж заводі вже трудився 26 літ. Як став дорослим, поринув у самостійне життя, то зрозумів: повинен сам заробляти. Закинув навчання у виші й продовжив уже в сорокарічному віці. Їздив на заробітки в Тюмень, Казахстан, Курганську область. Звідти привозив (ще в радянський період) по 5—6 тисяч карбованців. Відтак купив автівку, створив сім’ю, звів будинок, висадив фруктові дерева й виноград, мав грядки...
— Розкажіть про родину! У вас дві дочки...
— У мене друга сім’я. Але між нами дуже хороші стосунки. Донька від першої дружини на відмінно закінчила Київський інститут міжнародних відносин. Юрист-міжнародник. Розумна, щира патріотка України. Офіційно працює за кордоном. Перша дружина займається підприємництвом. У другій сім’ї теж одна донечка. Чотири з половиною рочки. Дружина — на державній службі. Оскільки останні роки живемо в селі, то ведемо й господарство. Днями посадили 360 зубків часнику... А так вирощуємо зелень, доглядаємо ще молодий сад, кущі малини. Уже бурчить 120 літрів молодого вина в бочках. Словом, як у справжнього газди.
— Петре Васильовичу, ви втретє обрані депутатом облради, постійно спілкуєтеся з різними людьми. Які риси найбільше цінуєте в кожному?
— Чесність, справедливість, доброчинність. І працелюбність. І сам намагаюся дотримуватися цих принципів. А чи завжди вдається? Не завжди... І, до слова, просто ненавиджу дармоїдів.
— Ви народилися на велике релігійне свято — Петра і Павла, тому вас батьки назвали Петром. Побутує думка, що хто народився в такі дні — щаслива людина. Ви — щасливий син, чоловік, батько?
— Завжди друзям кажу: я дякую Всевишньому, що коло мене постійно янгол-охоронець. Я це відчуваю. І Господь мені допомагає. Петра і Павла — величне свято. Але я скромно відзначаю. Таки вважаю найбільшими святами Різдво і Великдень.
— На чому б хотіли завершити нашу розмову?
— Щиро хочу побажати всім співвітчизникам миру, злагоди й добра!
Розмовляв Василь НИТКА.
Фото автора.
Ужгород.