Ще не так давно з білоруської Гомельщини через Чернігівщину до Києва і назад курсували річкові судна. У такий спосіб можна було відвідати знакові історичні місця, познайомитися з досвідом сусідів чи просто погостювати в родичів. Утім, обміліли ріки, розпався Радянський Союз і, що казати, транскордонне співробітництво зазнало значних втрат. Щоб надолужити згаяне, громадська організація «Білоруський зелений хрест» спільно з Національним університетом «Чернігівський колегіум» та Історико-археологічним музейними комплексом «Древній Любеч» за сприяння Європейського Союзу вирішили відродити зв’язки. Поки що співпрацю налагодили на рівні місцевих музеїв, але в перспективі організатори сподіваються вивести прикордонні Чернігівську та Гомельську області на широке транскордонне культурне співробітництво. Назвали проект «Дніпровський паром».

 

-- Ми спробували об’єднати музеї Гомельщини і Чернігівщини в єдиний музейний простір, який би допоміг розширити уявлення про історичні надбання регіонів як самих представників музеїв -- учасників проекту, так і їхніх відвідувачів», -- розповіла про маршрут керівник проекту Анна Вигонна. -- Адже нині громадяни Білорусі їдуть до Чернігова переважно з метою так званого шопінгу, не помічаючи при цьому, що нас об’єднує багате спільне минуле, і сподіваюсь -- гарне майбутнє. Тож своїм проектом ми хочемо переконати, що на древній Чернігівщині є дуже багато місць, які варто відвідати.

 

Та і й прикордонній області Білорусі – Гомельщині -- є чим подивувати. В цьому переконалися учасники ознайомчої поїздки.

Приміром, у самому Гомелі неабияке враження справляє Палацово-парковий ансамбль (на знімку), що розкинувся на березі древнього Сожу. До слова, палац будував як свою літню резиденцію Петро Рум’янцев-Задунайський. І якщо вже проводити паралелі, то знамениту нашу Качанівку також заклав фельдмаршал Рум’янцев. І хоч палаци збудовані в різних стилях, є спільне, що їх об’єднує, -- це, зокрема, і перебування іменитих гостей.

 

А загалом єднання Гомельщини та Чернігівщини можна відчути в багатьох моментах та навіть деталях. Приміром, лебедів, яких ми активно фотографували в парку над Сожем, кажуть білоруси, на зимівлю переправляють до Чернігова. А в самому парку можна пройтися Київським спуском і вийти на однойменний міст. Загалом Гомель справляє дуже позитивне враження. Ну хоча б своєю чистотою, широкими вулицями і проспектами, він не переобтяжений новобудовами. Щоправда, ще за радянських часів тут встановили своєрідний будівельний рекорд, коли звели будинок на 17 під’їздів. Ця «китайська стіна», як кажуть гомельчани, і нині залишається своєрідною «родзинкою» міста.

 

А одразу на виїзді з Гомеля дедалі частіше трапляються дерев’яні будиночки з різьбленими віконницями. Місцеві мешканці навіть змагалися: «У каго дом пригожейшей». Це вплив старообрядництва. За часів Російської імперії, коли іновірців виселяли в Сибір, їх гостинно прихистила Гомельська земля, яка тоді входила до Речі Посполитої.

В містечку Вєтка, поблизу Гомеля, є навіть Музей старообрядців, вхід до якого також оформили витонченим різьбленням, до того ж зробили це самі працівники закладу (на знімку). І хоча селище неабияк торкнулася чорним крилом чорнобильська біда, тут неабияк оберігають свій так званий код прикордоння і всіляко намагаються його розвивати.

 

Неподалік Вєтки є містечко Річиця. До речі, назва ще одного поселення Горивода, що поруч, є своєрідною підказкою: ще з давніх часів тут могли знаходити нафту. Утім, перші свердловини пробурили 1964 року. Це навіть дещо запаморочило голови -- адже нафта була дуже якісна, і розраховували, що вистачить її на століття. Тому видобували інтенсивно. Тепер запаси значно зменшились, але Річиця піднялася і тримається завдяки цьому природному багатству. Хоч насправді це дуже древнє поселення, і перша згадка про нього датована ще 1213 роком, а Гомель при цьому колись входив до Річинського повіту.

 

Тому не дивно, що тут збереглося чимало історичних артефактів, функціонує Музей ікони. Є костел, православний храм. До речі, до відродження останнього доклали своєї майстерності фахівці з українського Рівного. Вони, власне, розписали храм під час реставрації. Та найбільше, що приваблює відвідувачів тут, це Музей нафти. Є навіть спеціальні «нафтові» маршрути для туристів. Щоправда, кажуть потрапити на таку екскурсію непросто, адже йдеться про режимні об’єкти. З цих місць ведуть свій родовід Громики, наймолодшого з яких ми пам’ятаємо як містера «Нєт». А от потомки міністра закордонних справ СРСР були першими розвідниками нафтових покладів, серед них і відомий геолог Михайло Громико, який загинув під час терору 1937 року. Пов’язана з Річицею і родина Патонів. Тут свого часу мешкав Петро Патон -- брат Євгена Оскаровича Патона.

 

Річиця також була одними з пунктів на шляху повернення в Полоцьк праху Єфросинії Полоцької. Як відомо, її з Єрусалима перевезли в Києво-Печерську лавру, а вже 1910 року переправили до Полоцька.

 

А от де найбільше відчуваєш зв’язок з Україною, то це в Лоєві. Місто стоїть на Дніпрі, й саме древнім Славутою тут нині пролягає кордон між нашими країнами. Колись в цій місцині проходив і шлях з варяг у греки. Лоєв часто називають ще білоруською Атлантидою -- за кількістю древніх артефактів, серед яких лише древніх курганів шість сотень. Насиченою була й недавня історія. На Лоєвському плацдармі велися запеклі бої під час Другої світової війни. Так само, як у Дніпрі в Києві, тутешня вода теж була червоною від крові. У місцевому музеї збереглося чимало спогадів про цю битву, а серед Героїв Радянського Союзу, що отримали це звання, захищаючи плацдарм, багато українців.

Сьогодні ж Дніпро мовчазний, можливо, згадує минуле чи очікує на кращі часи, коли по ньому знову підуть судна, хоча б прогулянкові (на знімку).

 

Ще одними пунктом, що був на шляху з варяг у греки, є містечко Брагін. Тут можна відвідати парк, де колись стояв замок Вишневецьких. Так, тих самих, що брали безпосередню участь у створенні Запорозької Січі. Брагін так само має глибоке історичне коріння. До речі, тут були землеволодіння Києво-Печерської лаври, і ченці на них тримали своє бортництво.

 

На жаль, жирну крапку в розвитку Брагіна і району фактично поставив Чорнобиль. Нині це історичне місце зіяє так званою зоною добровільного відселення, і багато покинутих хат влада просто зрівнює з землею, не залишаючи й сліду від перебування людей.

 

На знімку:

в чорнобильському музеї.

 

Ось таке воно білоруське прикордоння. А далі наш шлях пролягає на Чернігівщину.

 

Уже в Ріпкінському районі так само зустрічають залишені хати -- слід від мирного атома. Проте дорога виводить на древній Любеч -- північні ворота на Київ. Перша згадка про Любеч датована 809 роком (ще за Олега). Цією давниною дихає любецька Замкова гора. Під час розкопок археологи досі натрапляють тут на кераміку ХІ--ХІІ століть. А ще Любеч знаменитий тим, що тут 1097 року відбувся I з’їзд давньоруських князів, на якому вони визначили порядок спадкоємності.

 

Якщо ж говорити про не менш древній Чернігів, то він просто перенасичений старовиною (на знімку -- панорама древнього Чернігова). Одразу при в’їзді з Києва вас зустрічає Катеринінська церква. Загалом тут п’ять храмів, один з яких -- Спаський собор, як і Софія Київська, одинадцятого століття. Та найбільше вразили білоруських колег неоціненні музейні скарби.

 

Чернігівський обласний історичний музей імені В. Тарновського просто перенасичений археологічними знахідками. Є навіть монета короля Англії Етельреда, кінця Х -- початку ХІ ст., багато речей вікінгів-варягів. Пишаються музейні працівники і стародруками. Приміром, лише збірка Євангелій налічує 53 у срібних оправах. Варто зазначити, що заснував музей Тарнавський, і в основі саме його артефакти.

 

Тут представлена і оригінальна авторська модель пам’ятника Хмельницькому. Тарновський викупив тоді макет, а столичний пам’ятник, оскільки втрутилися політичні моменти, постав у спрощеному вигляді. Насправді ж автор задумав його дещо інакшим.

 

У нижній частині була відображена сцена, де козаки перемагають ворога. До речі, пам’ятник Хмельницькому роботи відомого скульптора Івана Кавалерідзе є і в Чернігові.

 

В експозиції музею багато предметів з часів гетьманщини. А жінки часто затримуються біля оригінальних черевичків доньки гетьмана Данила Апостола. Але топовий експонат -- шати кіота ікони Іллінської Богородиці. Кіот такий великий, що музейникам довелося підбирати спеціальне місце, аби їх розмістити.

 

Ще один музей -- обласний художній, який носить ім’я Григорія Галагана, навіть зовні відповідає уявленню про музей як місце, що несе відбиток часу, адже розташований він на території древнього княжого міста в пам’ятці архітектури. Тут вражає унікальна колекція козацько-старшинського роду Галаганів. Вона налічує дев’ять тисяч творів.

 

Ну а естетичним епіцентром маршруту став Седнів з його садибою родини Лизогубів, куди на гостини приїздили чи не всі відомі українські художники й поети. Натхнення тут шукав сам Тарас Шевченко, а частим гостем був Леонід Глібов.

Досі збереглася альтанка, названа на честь байкаря. Вона чи не найромантичніше місце в Седневі, бо звідси відкривається неймовірно чарівна панорама на Снов (на знімку). Місце було таке мальовниче, а господарі такі привітні, що сюди хотілося повертатися знову і знову. В Седневі приваблює і дерев'яна Георгіївська церква. Відома вона ще й тим, що тут знімався фільм "Вій" і в ній молився за упокій панночки семінарист Хома. Крім того, церква послужила зразком під час відновлення храму на території Цитаделі в Батурині. Збереглась Воскресенська церква -- усипальниця Лизогубів. Вона розташована біля садиби Лизогубів та кам'яниці козаків. Варто також відвідати Кінний двір та новозбудовану школу.

Причому остання більше схожа на палац, ніж на навчальний заклад (на знімку).

 

До речі, маєток, який вибудувала ця родина у мальовничому місці над Сновом, служив для гостей, а самі вони жили в маленькому будиночку поруч. Але за радянських часів цей факт не мав жодного значення -- садибу було сплюндровано, глумилися навіть над тілами померлих, а газети писали про них як про панів-кровопивць. Насправді ж збереглося багато спогадів про те, що Лизогуби часто дарували своїм селянам коштовні речі, й у голодні часи це вберегло їх від голоду. А саму садибу саме вдячні селяни не дали спалити. Тепер тут ведуться відновлювальні роботи.

 

***

 

Коли вже верстався номер, стало відомо, що Білорусь розглядає можливість будівництва річкового порту на Дніпрі в Гомельській області з метою виходу в Чорне море.

 

Збудувати порт планують у Нижніх Жарах Брагинського району, а основним вантажем мають стати нафтопродукти з Мозирського НПЗ та продукція Петриковського ГЗК. Будівництво порту і відновлення судноплавства Дніпром було підтримано президентами Білорусі та України, а також учасниками Форуму України і Білорусі, що відбувся в Гомелі в жовтні цього року, пишуть білоруські ЗМІ. Тож сподіватимемося, що так і станеться. Одне слово, через культурне співробітництво -- до економічного.

 

Марина КРИВДА.

Фото автора.