Осінь 2013-го. Коли вибухнуло й понеслося, як по розковзаній санчатами гірці, душа захоплено помчалася, вирвавшись із болота звичного й уже лячного обивательського комфорту. Адреналін, спазм у горлі, холод у кінцівках і нескінченний захват від того, що відбувається. Ми виросли на казках. І ми — народжені в СРСР, які пережили дисидентські 60—70-ті, перебудовні 80-ті, буремні 90-ті, благополучні 2000-ні, за законом жанру й у 2004-му, і в 2013-му були впевнені, що заслужили на казку з хепі-ендом.

...Грудень 2013-го. На ще мирному Майдані випав сніг. Перший мороз. Люди приносять бутерброди, печиво, пригощають один одного гарячим чаєм з термоса. І співають «Ще не вмерла України...». І ти один із них. Ноги примерзають до асфальту. На душі тривожно й щасливо. А в очах — пекучі сльози, які намагаєшся швидко розмазати рукавицею, щоб ніхто не помітив. І продовжуєш співати гімн, слова якого до цього навіть не знав, стоячи з незнайомими, але такими рідними тобі людьми під зігрівальним синьо-жовтим прапором.
Після роботи кияни їхали в центр, щоб підтримати національну ідею «тільки не треба нас обманювати». Це був дуже інтелігентний протест жителів столиці — не тільки студентів. Дуже людський протест. І на цьому б розійшлися. Але в ніч на 30 листопада вперше з початку офіційної незалежності України влада пустила кров мирних громадян, думку яких вона не поділяла й не враховувала... Це була кривава бойня під Стелою. Правоохоронці жорстоко били студентів, дітей, людей похилого віку. Вночі. Без приводу. Ламаючи ноги, руки, проламуючи голови своєму народу. З особливою цинічною жорстокістю...
Це була ніч, яка розбудила в нас людську гідність, вивела на світло та змусила згадати забуту істину — вірити вчинкам, а не словам! 1 грудня люди різного віку вийшли на Банкову, під адміністрацію Президента, бо не могли допустити, зрозуміти й вибачити тій владі побиття дітей. Що спровокувало масові протести. Такого українці не вибачають. Цінність свободи та людського життя вища за всілякі політичні гасла і вимоги! І це нас відрізняє від «старших братів», які історично звикли вирішувати терором усі незручні питання. Але Київ — не Москва, а Майдан — не Болотна. Тут не спрацювало!
Ось уже п’ять років минуло. Багато забувається. Багато підмінюється. І от уже висуваються версії «Американці зрежисерували Майдан», «Його проплатив Кремль», «АП Януковича все затіяла» тощо. Те, що київський Майдан уміло використовували різні політтехнологи, сумнівів не викликає. Але це потім. А спершу ввечері 21 листопада в центрі Києва зібралися цілком аполітичні люди — студенти та київська інтелігенція, яка в нашій країні, дякувати Богу, є і яка не звикла мовчати, якщо принижують людську гідність. І якщо ті, хто давав накази бити й стріляти в беззахисних людей і розганяти Майдан, засвоїли, що людина — гвинтик у державній машині, то по той бік барикад чітко знали: людина — червона кнопка, спусковий механізм цієї машини, яка має та буде працювати на нього, а не навпаки.