Мій Майдан почався у грудні 2013-го, коли моя знайома сказала: «Яааак?! Ти не знаєш, що на Майдані дітей побили і народ дибки став?!» (Так, я цього не знала. Бо ще після «перемоги» ЯнукОвоча у 2010-му віддала обидва телевізори «у хороші руки» і плюнула на весь той цирк, що називався політикою).

Цілодобово у режимі он-лайн стежила за новинами. Суперечки в соцмережах, в яких зароджувалася моя особиста Правда. Пояснювала, дискутувала, надавала лінки... І одночасно — передавала теплі речі, їжу, гроші зі знайомими, яким довіряла, на Майдан. Сама не могла туди їхати через фобію натовпу. Тим паче що мені, як ніколи до цього, хотілося САМІЙ розібратися у подіях, без впливу колективної енергетики. Але мені все ж пощастило, і я випадково, разом із подругами, яким стовідсотково довіряла, потрапила у госпіталь, який облаштували у підвалі новозбудованого Патріаршого собору Української греко-католицької церкви (не всяка церква тоді давала притулок майданівцям). І, на моє щастя, це був підвал із достатньо високою стелею і з достатньо просторими приміщеннями.
Я не медик, тому мене поставили на розкладку медикаментів на імпровізованому складі: розкладати принесені людьми ліки на полиці (бинти, від температури, ангіни, кровоспинні тощо). Мамо рідна!!! Люди несли здоровенними пакетами ВСЕ!.. Заходять, вітаються, віддають торби з ліками і йдуть... Інколи — зайдуть, спитають, що треба, і через деякий час приносили те, у чому була необхідність. На якомусь етапі дали команду частину ліків доставляти в інші місця з пораненими — у нас їх було вже доста.
Якось пройшлася по підвалу і здивувалася: наскільки наші люди самодостатні! Все продумано, прораховано... Кімнати для відпочинку, окремі приміщення для хворих, величезна їдальня з кухнею... В «залі» висіла велика плазма, яка цілодобово показувала новини. А автобуси з людьми із Західної України все прибували... В їдальні пригощали домашніми смаколиками, які тільки-тільки приїхали з новоприбулими, і борщем, який готували відрами тут же... Серед людей час від часу бачила панотця... І як же тоді пишалася, що я, хоч і російськомовна, але — однієї крові з цими людьми... І писала у Фейсбуці: «Пусть не врут! «Западэнцы» русскоязычных в Киеве на улицах не режут — вон как вкусно меня накормили, ещё и добавку предлагали! Разве что — откармливали на потом?»
Легкопоранених і хворих на застуду добровольці лікарі-хірурги змушували або залишатися у «лікарні», або їхати додому... А ті — все рвалися на Майдан...
А ще згадала. Це було 22 лютого — на плазмі у «залі» показували Тимошенко у візку на Майдані! Як же було мені тоді соромно!.. А коли ще бачила, як грають вилиці на обличчях вуйків та як стискали вони в кулаки свої натруджені руки, як громи і блискавки спалахували в очах щойно лагідних і щедрих ґаздинь!.. І ще більшою повагою і шаною сповнювалася до цих простих людей, які бозна звідки приїхали у Київ відстоювати і мою свободу також... І часто — ціною своїх життів...
...Потім Небесна Сотня... Окупація Криму... Захоплення облрад... Донецьк та Луганськ... Наші добровольці — перша лава захисників на фронті, який де-юре фронтом не називався. Часто просто з Майдану, голі-босі, з дробовиками, у касках часів Другої світової (у кращому разі)... Сльози безсилля і злості...
У Фейсбуці натрапила на фото незнайомих мені дівчат, які збиралися плести браслети виживання з паракорду. Прийшла на чергову зустріч. Олеся Стужук, Оксана Ковальова, Оленка Гергель, згодом Любов Мовлянова, Наталя Родіонова, Лариса Суліменко, Олена Руда, Юлія Оскольска, Валентина Мельникова — це далеко не всі, хто долучився до цієї справи. Так для мене почалися «Браслети виживання для армії».
Узимку з літніх майданчиків кафешок перебралися до «Купідона». Дізналася, що власник цього закладу — патріот, що взимку 2014-го тут грілися майданівці... Він виділив нам два дні на тиждень, ми збиралися там (бувало, що до 15 осіб приходило) і плели-паяли... Плели до набрякання суглобів, до кривавих мозолів, з часто обпеченими пальцями — а тих браслетів треба було ще, і ще, і багато разів ще... Заплітали в ті браслети захисні молитви, і наші надії, і побажання «верніться живими і неушкодженими!», і нашу злість до ворога, і бажання перемоги...
З 2014-го до початку 2017-го наша група передала бійцям майже 30 тис. браслетів. Знаю, що з допомогою моїх сплетених браслетів троє бійців вижили або залишилися зі своїми кінцівками, без ампутації, і це гріє мені душу.
...МІЙ особистий Майдан ще не закінчився... Коли я, мій син, моя онука, колеги, люди на вулицях моєї країни розмовлятимуть українською, думатимуть заради України, шануватимуть країну, тільки ТОДІ можна буде казати, що МІЙ Майдан переміг. Тому, оглядаючись і рівняючись на Героїв Майдану, вояків АТО і на нашу трьохсотлітню боротьбу з московітами, я розумію — ми досі в боротьбі.
Я так пишаюся тим, що я — із цього народу... Що я — українка!.. Ми переможемо! І ворога зовнішнього, і ворога у собі! Слава Україні!!!