І навіть через п’ять років від початку акцій протесту проти режиму Януковича ми до кінця так і не змогли зрозуміти феномен подій, які отримали назву «Революція Гідності». Що це було — спецоперація Держдепу (за версією «аналітиків» Путіна і самого Президента Йолки) чи вибух всенародного невдоволення і гніву, який змів владу, що, опираючись на силові структури і своїх прихильників із совковим менталітетом, здавалася міцною і непорушною, а найбільш одіозних її представників, як море сміття, відніс до «берегів» Росії? Чи глибинне відчуття того, що свободу і демократію (на наших теренах вони утверджувалися і в часи Київської Русі, і в козацьку добу, і в період УНР) — частину тебе, твоє буття, мрії, майбутнє — хтось знищує? Чи пасіонарний злет нації? Варіантів трактування Революції Гідності та її рушійних сил безліч. Для Володимира Гонського — письменника, барда, заслуженого діяча мистецтв України, який одним із перших 21 листопада 2013 року вийшов на акцію протесту, — Майдан — це національна мрія українців про свою державу, в якій немає корупції, брехні, чиновницького свавілля, а є взаємоповага і взаємопідтримка, єднання навколо ідеї і готовність працювати для загального добра.

Голос Майдану — Володимир Гонський.

Володимир Гонський — «революціонер зі стажем», брав участь у Революції на граніті і в Помаранчевій. Про себе каже: «У мене з імперією давні рахунки». Як тільки пролунали владні заяви про те, що асоціація з ЄС не на часі, а це означало відмову України від євроінтеграції і її повернення в «мутний союз», знову вийшов на акцію протесту. Того року листопад видався теплим, а 21-го, коли перші, як каже Володимир, «найпрогресивніші революціонери» почали збиратися на Майдані Незалежності, пішов холодний набридливий дощ. Невдовзі неочікувано для всіх Хрещатиком під’їхав броньовик з динаміками.
— Ця машина (була версія, що її підігнав Віталій Кличко) на кілька днів стала сценою, з якої виступали активісти, — пригадує Володимир Гонський. — Хоч і не дуже зручною, бо на її дах, до мікрофонів, треба було підніматися драбинкою.
Над Майданом його голос лунав цілих три місяці: з 21 листопада по кінець лютого, коли учасників протесту холоднокровно розстріляли, Володимир говорив, співав, читав вірші своїх улюблених поетів — Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Ліни Костенко. Тож тепер має ще один титул — голос Майдану.
За кілька днів броньовик переїхав — сцена перемістилася під стелу Незалежності, де активісти організували цілодобове чергування. З вечора до світання на машину з прапором на довгій жердині піднімався і наш колега — журналіст, просвітянин Георгій Лук’янчук, теж учасник усіх українських революцій сучасності.
— 1 грудня змінилися акценти акції протесту, — пригадує Володимир Гонський. — Напередодні, 30 листопада, посеред ночі «беркутівці» в таборі студентів влаштували погром і жорстоко, до крові, побили людей.
Один зі студентів Могилянки розповідає, що нападу ніхто не очікував, хоч з вечора на Хрещатику, навколо Майдану Незалежності, силовики, демонструючи свою силу, в бойових обладунках вишикувались тісними шеренгами. Коли табір, наспівавшись патріотичних пісень і наговорившись про необхідність мирного протесту, відмежувавшись від політичних гасел і політичних партій, стих і заснув, на нього накинулись сотні здоровенних чоловіків у формі правоохоронців. Зриваючи намети, не шкодували сил, аби вдарити «противника» з усієї сили. Тих, хто виривався з оточення, переслідували до Михайлівського Золотоверхого монастиря, інших до Бессарабки. Місто збудили стукіт важких берців і тривожні дзвони Божої обителі, котрі востаннє били на сполох ще за часів монголо-татарського нашестя. В ту ніч пролилася перша кров — як казали, кров дітей. І суспільство владі цього не пробачило.
1 грудня на місце стихійної малочисельної і, на думку багатьох, не дуже перспективної акції, яку з Майдану Незалежності, можливо, зігнав би сніг, вітер і мороз, прийшла вся країна.
Влада, певно, була переконана, що здатна залякати активістів, що люди, побачивши кров, відчувши удар кийків і чобіт, волітимуть сидіти вдома біля телевізорів. Вийшло навпаки. Обурені кияни, розбуджені дзвонами Золотоверхого, кинулися захищати студентів, котрі знайшли прихисток за мурами монастиря, збиралися на Михайлівській. До столиці рушили тисячі людей з регіонів. Волонтери, розташувавшись при вході до обителі за столами просто неба, не встигали реєструвати тих, хто брав до себе на квартиру приїжджих і тих, хто потребував житла. Тимчасовий штаб від монастиря приєднали до електромережі, і тепер кожен міг біля столів підключити комп’ютер чи підзарядити телефони. Мобільники, які революціонери залишали, кидаючись у своїх повстанських справах, час від часу оживали. Чергова волонтерка Марина відповідала на дзвінки стурбованих мам, повторюючи одну і ту саму фразу: «У нас усе добре. Саша (Таня, Андрій, Оля) п’є каву (вечеряє) і не може зараз підійти. Скоро зателефонує».
— «Беркутівці», які побили студентів, були по-звірячому жорстокі, — каже активіст. — Такого цинізму ми ще не бачили. Це були ворожі до українців люди. Можливо, перевдягнені омонівці з Росії. Те, що тоді активно діяла московська агентура, сумнівів немає. Мені вже в ті дні стало зрозуміло, що розпочинається війна не з Януковичем, а війна з Росією.
На Михайлівській сценою-трибуною став пам’ятник київській княгині Ользі, Андрію Первозваному й просвітителям Кирилу і Мефодію. І знову Володимир Гонський в епіцентрі подій: він — центр комунікації, він інформує, організовує, закликає. Вже на другий день на Хрещатику, навпроти пам’ятника засновникам Києва, котрі усі дні протистояння теж були учасниками Революції Гідності і високо тримали державний прапор, який у лютому люто шматували «беркутівці», встановили сцену, яка всю зиму тримала Майдан. Коштом ВО «Свобода» там з’явилися звукоапаратура, освітлення, обігрівачі.
— На цій сцені відбулося понад 22 тисячі виступів, — каже Володимир Гонський. — А якщо порахувати людей, які тут говорили, співали, ставили різдвяні вертепи, то їх кількість перевищить 100 тисяч.
Зі сцени біля Будинку профспілок виступали не лише політики, активісти, музиканти — бандурист Тарас Компаніченко і гурт «Хорея козацька», Святослав Вакарчук, Сергій Фоменко (Фома) з гуртом «Мандри», бандурист Віталій Мороз — а й усі, хто міг щось вагоме сказати товариству.
— За даними соцопитувань і моїми власними підрахунками, в Революції Гідності взяли участь майже 10 мільйонів українців, — каже Володимир Гонський. — Ці люди продемонстрували неперервність, тяглість боротьби за волю України. Вони і є найбільший капітал нашої держави. До Майдану я не думав, що в нас так багато активних людей. І те, що я був поруч з цими людьми, — мій найбільший здобуток. Це благодать особисто бути знайомим з десятьма тисячами активістів, з тими, хто змінив світ. І дуже дорожу дружбою і спільною працею з учасниками тих подій — артистами Лесею Горовою, Раїсою Недашківською, Світланою Мирводою, Тарасом Компаніченком і багатьма іншими.
У дні розстрілу майданівців Володимир зі сцени наскільки міг стримував хлопців: «Не біжіть на Інститутську, там стріляють». Власне, перебуваючи на сцені, не одразу зрозумів, що почалася справжня бійня. 18 лютого під натиском «беркутівців» повстанці відступили від Маріїнського парку, де вже лежали загиблі, до барикади на Інститутській, до Жовтневого палацу. У другій половині дня, ближче до вечора, барикада, що стояла навпроти входу до метро, впала. «Беркутівці» зайняли палац, у якому розміщувалися активісти, і крок за кроком просувалися майданом. Вони спалили «пекельну кухню» народного депутата попереднього скликання Станіслава Арджевітіна, котра стояла неподалік стели і де у величезних казанах щодня закарпатці готували бограч та інші національні страви, і підійшли до самої сцени. У найспекотніші хвилини активістів і «беркутівців» розділяли якихось 50 метрів.
Увечері 18-го на сцені залишались Арсеній Яценюк, Олександр Турчинов, Віталій Кличко, Олег Тягнибок.
— Нам в очі світили зеленим лазером, — пригадує Володимир Гонський.
Над Майданом стояло зарево, лунали вибухи, постріли. Стояти під дулами допомагав Василь Симоненко. Володимир і майданівцям, і «беркутівцям» читав, як і щодня до цього, його вірші. В одному з творів перефразував рядок:
Як не світи 
(у автора як не крути),
на одне виходить,
слід би катюгам 
давно зазубрить:
можна прострелити 
мозок,
що думку народить,
думки ж не вбить!
З того дня на згадку активісту залишилась куля, що, мабуть, призначалась саме для нього. Було дуже холодно, і, стоячи біля мікрофона, Володимир час від часу нахилявся до обігрівача гріти руки. Саме в ту секунду, коли він вкотре нахилився, поруч дзенькнув метал. Тепер та куля — сімейна реліквія.
— Наш чин — продовжити боротьбу, — каже Володимир Гонський. — На Майдані народ виявив масовий героїзм. Мене вражали очі, душі цих людей. Святково вбрані дівчата, які довбали бруківку... Велич нашого народу. Після Майдану ми отримали оновлену націю, більш гідну. У нас справді була Революція Гідності...

ДОСЛІВНО

Володимир Гонський:
— Тоді у Києві на демонстрацію вийшов мільйон.  Колона протестувальників формувалася біля Червоного корпусу Шевченкового університету, звідти рушила бульваром Шевченка на Хрещатик. Першими йшли народні депутати. Люди заповнили весь Хрещатик, весь Майдан, вже повна Європейська площа. Мені телефонують друзі і кажуть, що хвіст колони ще в парку Шевченка. Такого Київ раніше не бачив!

Світлана ЧОРНА, 
учасниця Євромайдану.
Фото надано автором.