Молодь завжди була локомотивом змін. Це та рушійна сила, яка може змінити хід історії. І прикладів тому достатньо. Власне, і Євромайдан розпочався зі студентів. Саме вони першими вийшли на Майдан, не погоджуючись із рішенням влади відмовитись від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Саме у ті перші дні й було створено Студентську координаційну раду (СКР). Рух почався на базі студентства Києво-Могилянської академії, але увійшли до нього спудеї різних вишів. Сам факт появи активного студентського руху лякав владу настільки, що вона створила клон СКР, намагаючись таким чином дискредитувати молодь, внести в її лави розкол. У ті дні, коли молодих активістів намагалися всіляко залякати, переслідували, навіть більше — жорстоко побили, після чого Євромайдан перейшов у зовсім іншу фазу, у пригоді як ніколи стали уроки конспірації, якими користувалися ще наші діди з ОУН-УПА. І навчав спудеїв основ конспірації Володимир Володимирович Посполітак, завідувач кафедри гуманітарного розвитку в «Міжнародному інституті менеджменту», кандидат юридичних наук.
У ті буремні дні така співпраця поколінь виявилася дуже корисною, адже Володимир Посполітак став для СКР справжнім янголом-охоронцем, який допомагав розв’язувати багато їхніх проблем, попереджав у разі небезпеки, загрози розгону Майдану. Решту «вільного часу» він проводив на барикадах.
Володимир Посполітак. Майдан, 11 грудня 2013 року.
Дарина Посполітак. Майдан, 19 січня 2014 року.
Фото з архіву Володимира Посполітака.
Зі сторінки Володимира Посполітака у Фейсбуці:
«11 грудня 2015 р.
Два роки тому 11 грудня у Києві був сніг і -4 0С.
Перше чергування на барикадах. Не біля сцени. Майданівських сотень тоді ще не було. Принаймні ми їх не бачили. Барикади ділилися по 10 метрів на 10 осіб — «десятка». Щоб закрити її в одну шеренгу. Командував десяткою «Керпіч», барикадою — «Камаз», напрямком оборони — «Добрий». Псевдо. Уявлення не маю, хто вони. Одного потім з Автомайданом бачив. У десятці студенти, офіцер радіовійськ, спеціаліст з кредитних спілок ;-), спеціаліст зі страхування...
Інструктаж: якщо прорив на сусідній барикаді, нікуди не бігти. Там є кому бігти. Якщо прорив у нас — протриматися 5 хв. Має прибігти допомога від сцени. Чого раптом? Біля сцени мої студенти Могилянки танцювали ;-)...
Кожні 30 хв. вночі хтось поширював чутки, що БТРи на Михайлівській чи на Софійській.... чи ще десь. Добра дружина кожну годину телефонувала, що по новинах;-) Зміна о 8.00.
Чи було страшно? Страшно було зважитися. Знаючи, що в разі розгону ти втрачаєш все (статус, посаду, вчені здобутки, адвокатське свідоцтво...), а отримуєш судимість. Що можуть вбити — тоді не думали. Але вибір був або з народом, або з бандитами.
Зате студентки з викладачем, як з мавпочкою в зоопарку, фотографувалися;-);-);-) Подивіться на них. Хіба їх можна було кинути на ніч самих після розгону студентів з 29 на 30 листопада? Є що згадати!!!»
— Після розгону Майдану кожен вирішував сам, де він має бути, — розповідає Володимир Посполітак. У нього, як у завідувача кафедри гуманітарного розвитку в «Міжнародному інституті менеджменту», який суміщав цю посаду з викладацькою роботою в Могилянці, було дуже багато знайомих. Серед них і директори, і власники бізнесу. А у тих були кошти і можливості.
«Намет СКР стояв неподалік входу в Головпоштамт. Вони ж — діти, а нас, юристів, учили й на оперативно-розшукову діяльність, і на криміналістику, тож ми якоїсь міри конспірації все ж дотримувались. Головні речі, які були потрібні мітингувальникам на той час, — безпека і харчування», — розповідає В. Посполітак, який став об’єднуючою ланкою між студентами та охочими допомогти Майдану. Хтось поставляв воду, хтось харчі, а хтось відповідав за безпеку.
Один з однокурсників пана Володимира на той час був полковником СБУ, служив у центральному апараті. З початком Майдану він та його однодумці усунулись від роботи, бо не хотіли йти проти людей.
«У мого товариша була дитина, у мене теж дві доньки, але була ще й кішка. От ми з ним і домовились: якщо мають розганяти Майдан, він телефонує мені і запитує, чи не маю я кошеняти для його дитини. Якщо ця інформація з СБУ надходила, я передавав її конкретній людині з СКР. Жодних вказівок: стояти чи йти, ніхто їм не давав, вони самі вирішували, як правильно чинити. Такий дзвінок пролунав 19 січня 2014 року, на Водохреща. Тоді, дякувати Богу, нічого не відбулось. Але, очевидно, тривожна інформація надходила у той день із різних джерел, бо на Майдані почало збиратися багато чоловіків із битками, в касках», — пригадує пан Володимир.
Так само намагалися виявити провокаторів. Одного дня надійшла інформація, що провокатори ходять по Майдану з прапорами «УДАРу». Домовились, що о певній годині справжні «ударівці» згорнуть прапори, хто лишився зі стягами — тих і ловили.
Загалом патріотизм і рішучість — це риси, притаманні всій родині Посполітаків. Ще під час Помаранчевої революції вони родиною роздавали активістам чай, каву. У 2013 році старшій доньці пана Володимира Даринці було лише 13 років, і на Майдані вона була не лише з батьками, а й бігала туди потайки від них. Деякі її одкровення під час нашого інтерв’ю стали для батька новиною. Але пригадуючи ті дні, вона жалкує, що пізно дізналась про 13-річного хлопчика, який три місяці прожив на Майдані. Тоді, каже, може, я була б ще рішучішою. А менша донька будувала барикади вдома. Які часи, такі й ігри...
— Володимире Володимировичу, кажуть, доля вершиться у моменти вибору. Коли ви зрозуміли, що ваше місце на Майдані?
— Такого моменту не було. Так питання взагалі не стояло. Це наші студенти, з Могилянки, тобто все відбулось само собою. Могилянка взагалі в обох революціях — Помаранчевій та Гідності — зіграла не останню роль. Керівництво, викладачі і студенти були як одне ціле. Можливо, хтось і був проти, але принаймні не заважав.
— Що або хто найбільше запам’ятався з Майдану?
— Найбільше вразила дівчина Катя (прізвище не називає. — Авт.). У той час вона навчалась у Польщі, перервавши на рік навчання в Могилянці. Приїхала в Україну спеціально на Майдан. Вона збирала інтерв’ю і в протестувальників, і в «беркутівців», і в міліціонерів. «Беркут» на контакт не йшов, міліція намагалася щось казати. А запам’яталась вона тому, що одна з планшетом у руках ішла до шеренги «Беркуту» чи міліції і намагалась їх розговорити. Хоча її елементарно могли затягти за шеренгу, заарештувати... Потім її сестра Тетяна у Франції робила з записаного матеріалу публікації для європейців про події в Україні. Щоправда, після спілкування з бійцями біля адміністрації Президента десь у середині грудня Катя сказала: нічого доброго не буде. Запам’яталось також перше чергування на барикадах. Кожне наступне — то вже буденність. А от перше врізалось у пам’ять.
— У багатьох країнах протестувальники нерідко громлять вітрини, грабують магазини. У Києві тієї зими все було навпаки. Майдан був територією доброти і свободи...
— Давайте будемо чесними, один-два провокатори, які спонукали щось трощити, завжди були. Хто вони: просто імпульсивні люди чи заслані, хто знає. Але більшість людей вийшли на вулицю не за гроші, а за ідею. Але той, хто там не був, не розуміє, як можна так діяти безплатно, за ідею. Знов таки не можу сказати, що всі підтримували Майдан. Було й таке, що просив знайомих прихистити у себе приїжджих, але ті відмовлялися, мовляв, ми в такі ігри не граємо. Були люди, які були «за» лише сидячі на дивані. Але історію зазвичай творять 10—15 відсотків, які приймають рішення, щось роблять, як ці студенти.
У той час мені довелося працювати з німцями, які допомагали розбудовувати кредитну кооперацію. Очолювала делегацію Анна Гамбург, вона німкеня за походженням, але народилась у Росії, а потім емігрувала до Німеччини. Так от, вона сказала таку фразу наприкінці лютого: «Дивні ви, українці. У вас стріляють, а ви не втікаєте». Ці слова я запам’ятав.
— Після Майдану всі хотіли швидкого прориву, системних змін, але цього не відбулось...
— Дивіться, от СКР — вони цього очікували. А всі хто прожив... Я казав їм: ідеально ніколи не буде. Буде краще, але ідеальної влади ніколи немає. А якщо ви хочете запитати, чи я розчарований, то відповім — ні! Бо бачу абсолютно позитивні моменти. Можливо, це ще не крок уперед, але однозначно рух у правильному напрямку. Більшість людей оцінюють добробут, мир, спокій тощо. Оскільки мої випускники є в НАБУ, я бачу, як вони працюють... Люди незадоволені, що лягло 90 банків. А я кажу, що це позитив, ми почистили банківський сектор від «усякого незрозумілого». Фондовий ринок почистили, нині до страховиків добралися...
— На вашу думку, Революція Гідності завершилася? Як стверджував французький письменник-філософ Дені Дідро, революція — це передусім зміни в наших головах, а вони так швидко не відбуваються.
— Саме революція, так, закінчилась. Триває еволюція. Революція — це прогресивний ривок, який, так чи інакше, веде за собою певну розруху. І це не обов’язково розвалені будинки, війна тощо. Це коли потрібно замінити попередніх на інших людей, які свідомо йдуть і намагаються зробити щось хороше. Тому еволюція гідності залишається, а революція закінчилась після того, як добровольчі батальйони приєднали до МВС і ЗСУ. Волонтери залишилися, підтримка залишилась — а це вже еволюція. Це різні стадії одного процесу.
— Ваша улюблена цитата: «Роби, як відчуваєш. Серце підкаже». Що вона для вас означає?
— Це дороговказ на всі випадки життя. Особливо, коли не знаєш, як вчинити.
Цей дороговказ, а також віра в те, що все буде добре, допомагають Володимиру Посполітаку, як і його колишнім студентам, кожному на своєму місці, щодня змінювати країну, робити її кращою.
