Уже 93-є літо топче ряст Харитина Тодосіївна САЛІЙ (на знімку), мешканка села Чечелівки на Вінниччині.

Тепер їй нікуди поспішати і не сходити вже до ровесниць на посиденьки... Залишається тільки згадувати своє життя, свою гірку долю.
На порозі стояв новий 1933-й, холодний, страшний своєю невідомістю. З кожним днем мати клала в горщик дедалі менше картоплі та якихось круп. Щораз тоншими ставали окрайці хліба. Втамувати голод було нічим. Плакали сестрички й братики. «Мамо, чого вони плачуть?» — допитувалася Харитя. «Бо їсточки хочуть», — відповідала ненька і сама лила сльози розпачу та жалю до своїх крихіток. А плач той слабшав і слабшав, переходив у ледь чутне скигління, поки зовсім не стих. Тихо померли Павло, Мефодій, Марія і ще зовсім малесенька Ганнуся. З’їв голод і батька Тодося...
На щастя двох уже ледь живих дівчаток, Харитини та Параски, прийшов дід Андрій і забрав їх із Гунчі до Чечелівки. Разом із бабою Марією не дали пропасти онучкам, порятували від голодної смерті. Згодом Харитя й до школи пішла. Взувала на одну ногу дідів валянок, на другу — бабин, через плече полотняну торбу із зошитами й книжками — і гайда по науку.
Минули роки. Люди поволі оговтувалися від страшної біди. А тут нова напасть — війна. Осінньої ночі вдерлися у хату непрохані гості, забрали Харитю, якій ішов сімнадцятий рік, і разом з тисячами інших хлопців та дівчат повезли в далеку Німеччину. Там у великих гарячих казанах фарбувала шинелі та ковдри...
По війні повернулася в Чечелівку. У колгоспі дали групу малих телят із сорока голів. То не худоба була, а лихо. Кожне у страшних виразках. Немало помучилися, попотіли з напарником, поки якось вичухали тих теляток. А у 1947-му на Україну знову звалився Голодомор. Опухла від недоїдання Харитина ледве дибала біля своїх телят. Найбільшим делікатесом для неї в той час було смажене лушпиння редьки. Але й воно закінчилося. Назбирали якихось грибів, наварили... Отруїлися так, що насилу врятували у районній лікарні.
Закінчувалися жнива, а людям нічого не давали: все йшло в «засіки Батьківщини». Зібралася Харитина з силами й подибала на поле. Назбирала жмут соломи з недовимолоченими колосками, сіла край дороги й почала вибирати дорогоцінні зернини. Де не взявся об’їждчик: «Ага, колгоспне крадеш!» — і потяг до буцегарні.
Суд був швидкий, а присуд суворий — п’ять років таборів! І знову пролягла тяжка казенна дорога у краї, проти яких Німеччина здавалася раєм, — у заполярний Норільськ. Величезна баржа повільно пливла рікою Леною до Льодовитого океану. Задушливі трюми були вщерть заповнені каторжанами. Коли прибули у табір, людей завели у великий холодний барак, дали на вечерю гнилої тюльки та брудної води. Вночі вдарив сильний мороз, і для багатьох із новоприбулих на ранок закінчилися земні радощі й страждання... Трупи склали штабелями: навесні розтане земля — закопають.
Гнітюче враження справив довколишній пейзаж: високі огорожі з колючим дротом, над ними вишки з озброєними охоронцями й похмурі бараки... Щоранку, за будь-якої погоди, дівчат водили на роботу в копальню за кілька кілометрів. І не дай Бог у когось зірветься з уст слово. Одразу команда для всіх «Лягай! Повзти!» Двадцять п’ять метрів проповзеш по голому камінні чи по снігу — не захочеться більше говорити. У копальні залазила Харитина у велику баддю, яку інші дівчата опускали в яму-нору завглибшки 40 і більше метрів. Цілісінький день довбала обушком твердющу руду. Абияк працювати не можна було, бо над головою висів план. Не виконаєш — не позаздриш тобі. Понад два роки пропрацювала у тих холодних темних норах. Потім перевели її в оточувальний загін. Хтось може подумати, що тут було легше, ніж у копанці, мовляв, стій собі з прапорцем, не допускай сторонніх до місця вибухових робіт. Та для дівчат це був справжній жах. Адже в таборах були не тільки ті, хто постраждав, як вона, за кілька колосків, не тільки політичні. Вистачало і справжніх убивць, грабіжників, злодіїв, які давно вже втратили людську подобу. Часто ходили вони «на полювання». Надибають молоду жінку — і горе тій. Не минало майже жодного дня, щоб когось із дівчат із «очіплення» не зґвалтували чи не вбили.
Харитя була вродлива. І нерідко чоловіки накидали на неї оком, часто хижим, нелюдським. Звернув увагу на дівчину й Андрій, теж засуджений за дрібний проступок. Він був доброю, чуйною, справедливою людиною, ще й бригадиром. Узяв подолянку під опіку, аби не трапилося з нею біди. Однак вона все ж таки підкралася. Два зеки вистежили, коли Харитя була сама, приставили ножі й повели в якусь будку. У дівчини померкло перед очима, вона знала, чим усе закінчиться — поглумляться ці звірі над нею, а згодом знайдуть її холодний труп. На щастя, хтось помітив, як її вели, і повідомив Андрієві. Той увірвався в будку і порозкидав ґвалтівників. «Поділись бабою!» — вимагали зеки. «Вона не баба, вона моя дружина!» — відрізав Андрій. Зеки невдоволено відступили, бо відкрито виступати проти бригадира не могли. «Аби залишитися живою і достроково вийти на волю, залишається тобі одне — народити», — порадив Андрій.
У 1951-му в Харитини знайшовся хлопчик, і її амністували. Повернулася у свою Чечелівку. Знову робота у колгоспі. Зійшлася з односельцем, народився ще один син.
Минали роки. Багато подій стерлося з пам’яті Харитини Тодосіївни, але не жахливі дні 1933-го. Кістляві руки, голодні очі переслідують її все життя. Вирішила жінка ще за радянщини переписати усіх загиблих від Голодомору односельчан. Для пам’яті, для історії, для того, щоб колись щиро помолитися за безневинно загублені душі. Вже чималенький список зібрала. Але тут їй «порадили» не зачіпати цієї теми, нагадали про табори.
Лише на початку 1990-х вдалося Харитині Тодосіївні завершити розпочату справу. Нарахувала 48 чечелівчан, померлих від голоду в 1933-му. Але чи всіх згадала?.. Саме вона першою в селі порушила питання про увічнення пам’яті земляків.
Живе Харитина Тодосіївна з котиком у старій хатинці, придбаній після повернення з Норільська. Недалечко мешкає син Микола, колишній механізатор, теж уже пенсіонер. Федір викладає інформатику у великому місті. У жінки шість онуків та купа правнуків, і вона щиро молиться, аби мали кращу долю, ніж випала їй.

Олександр РЯБОКІНЬ.
Фото автора.

Чечелівка Гайсинського району Вінницької області.