Сьогодні очільнику Івано-Франківська Русланові МАРЦІНКІВУ (на знімку) — 39 років. На цю посаду обраний 2015-го. У 2017-му ввійшов до двадцятки найпрогресивніших міських голів за версією видання «Українська правда» та Міжнародного саміту мерів. Того ж року під його керівництвом Івано-Франківськ очолив рейтинг публічності серед міст країни в конкурсі Мінрегіонбуду «Кращі практики місцевого самоврядування», а також здобув перемогу та премію ПАРЄ Europe Prize за активне просування європейських ідей. Розвиток місцевої інфраструктури, запровадження електронного врядування, відкриття нових дитсадків, біогазова установка на полігоні ТПВ, впорядкування міських вулиць, парків та дворів — ось лише дещиця із впроваджених останніми роками проектів.

 

Руслан Марцінків із сином Святославом.

 

Із дружиною Оксаною.

 

Руслан Марцінків має дві вищі освіти, які здобув у Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу, — «Економіка підприємництва» та «Державна служба». Працював економістом, директором дитячо-юнацького пластового центру міста. Має досвід роботи в місцевому самоврядуванні. Як депутат облради впродовж десяти років очолював постійну комісію з питань молодіжної політики, розвитку фізкультури та спорту, народний депутат України сьомого скликання від ВО «Свобода», член Комітету з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства та регіональної політики.
Писати про Руслана Марцінківа начебто просто: він фігурує в офіційних повідомленнях, активний у соцмережах, практикує діалоги з містянами, висвітлює події зі свого особистого життя, які стосуються дозвілля. Водночас є таке, що зазвичай хочеться приховати від людського ока. Чи вдається це міському голові? Запитуємо.
— Що наклало найбільший відбиток та дало змогу утвердити життєві принципи і погляди?
— Я народився в місті Бобровиця на Чернігівщині, — розповідає Руслан Марцінків. — Батько був головним лікарем, мама обіймала керівні посади на місцевому заводі. Виховували суворо. Опісля батьки переїхали до міста Надвірна на Івано-Франківщині, де я закінчив фізико-механічний ліцей. Часто бував у татової рідні на Коломийщині. Дідусь Ярослав був вояком дивізії «Галичина», членом підпільної греко-католицької церкви. Брав мене із собою на відправи. То був цілий ритуал, який заклав у мені фундамент побожності. Мамина родина дуже патріотична, дядьки служили в Українській повстанській армії, двоє загинуло, один був засланий до Сибіру. Розповіді про боротьбу за нашу Незалежність, приклад родини привели мене до юнацького табору. Пройшов шлях до керівника «Пласту» в нашій та Чернівецькій областях. А ще дідусі-бабусі були дуже працьовитими. Батьки нині мешкають в Отинії, тато ще досі практикує.
— Як ви познайомилися зі своєю майбутньою дружиною?
— То було в Отинії, звідки Оксана родом. Після знайомства на дискотеці — романтичні побачення, прогулянки. По закінченні університету вирішили справити весілля. Дружина поїхала зі мною до Харкова, куди мене скерували на роботу. Перемогла любов до рідного краю — я взяв відкріплення, винайняли квартиру в Івано-Франківську, де й народився наш син Святослав. Досі з трепетом згадуємо той день, коли я освідчився Оксані. Такі спогади додають романтики в сімейне життя.
— А що ще живить любов? Де місце вашої сили?
— Подорожі. Намагаємося на вихідних десь бувати — чи то з паломницькою метою, чи в гори. Карпати приваблюють будь-якої пори року. Тут така енергетика, що вистачає надовго. Як на мене, то саме мандрівки та екстремальні ситуації виховують характер. А ще місцем моєї сили називаю центральний міський парк. Чи буваю у службових справах, чи прогулюємося з дружиною — відпочиваю душею. Тут останнім часом сталося чимало змін. Місто розширюється, багате на студентів, молодь. Треба, щоб вони знаходили тут креатив. Тому міська рада дбає про розвиток паркової інфраструктури. Запозичив ідею створення зелених скульптур, так у нас оселилися слоники із живоплоту. Є алея сакур, яка особливо до вподоби молодятам, є чимало і для любителів спортивного дозвілля. Проводимо багато акцій не тільки для дітей чи молоді. Відновили атракції для людей золотого віку, фестиваль «Мелодії парку». Блукати алеями і відчувати себе вдома — так приємно. Раніше тут я гуляв із маленьким сином. Упевнений, що колись Святослав теж відпочиватиме в цьому парку з нашими внуками.
— Як залишається хвилька вільного часу, чому надаєте перевагу?
— Дружина дбає про домашній затишок. Вона працює у водоканалі. Цікавиться дизайном одягу, сама шиє, а ще плекає кімнатні рослини, вирощує з насіння. Маємо домашніх улюбленців: котика, акваріумних рибок. Дуже люблю читати. Дитяче захоплення фантастикою, пригодницькою та науковою літературою змінилося на потяг до історичних першоджерел. Книгою, яка перевернула мою свідомість назавжди, стала «Історія України-Руси» Михайла Грушевського. Захоплююся історією національно-визвольних змагань. На підхваті завжди є щось почитати і в машині. Художню літературу теж читаю, хоч менше. Останній твір, який справив колосальне враження, — Ернеста Хемінгуея «По кому подзвін» про громадянську війну в Іспанії. Дуже філософська книга. Читав її в 19 років, у 30 і зараз — щоразу по-іншому, тепер звернув увагу на боротьбу двох ідей і причини початку громадянської війни. Саме актуально. Кожен має вибір, як прожити своє життя... Із сучасних українських авторів люблю Андрія Кокотюху, Тараса Прохаська. Є багато достойних українських авторів, на будь-який смак. І тішить, що видавництва їх друкують. Разом із дружиною, яка розділяє моє захоплення, буваємо на книжкових форумах. Після останнього домашня бібліотека поповнилася 18 книгами.
— Як ладнаєте із сином?
— Власне, змалку спонукав його читати. Хотів, щоб він пройшов моїми книжковими відкриттями. Зрозумів, що це неможливо: у нього свій шлях, свої захоплення. Тепер він цікавиться науково-популярними працями з біології та хімії. Святослав — у випускному класі гімназії. Мріє стати лікарем, як дідусь.
Раніше син їздив усюди з нами на вихідні, а тепер має свої заняття. Ставимося із розумінням. Часто спілкуюся з молоддю, буваю в студентському середовищі. Радію за нинішню молодь, яка прагне бути активною у суспільному житті та щонайшвидше стати на ноги, паралельно із навчанням підробляти, навіть започаткувати свій бізнес. Радий поділитись із молоддю історією своїх злетів і падінь. Також маю для них гарні новини: наступного року місто планує підтримати аж 20 стартапів. Подавайтесь, молоді та амбітні! Влітку був у пластунському таборі: серед юні й років не відчував. Такі зустрічі допомагають порозумітися зі Святославом.
— Застати вас у кабінеті в поганому настрої ще не доводилося. Зустрічаєте відвідувачів привітно. Як вдається зберігати рівновагу?
— Настрій черпаю вдома. А далі — треба в кожній людині бачити позитив. Зрештою, посада державного службовця спонукає ставитися до всіх із повагою. Запам’яталася недавня зустріч із «сонячним» хлопчиком. Мама привела його із собою на прийом, то сам захопився їхньою енергетикою. Оце все сукупно і є тими скарбами, які живлять.

Людмила СТРАЖНИК.
Фото надано прес-службою Івано-Франківської міськради.

Івано-Франківськ.