Він свято вірив у те, що його брат Петро був набагато вправніший у віршуванні, аніж він. Але брата засудили до страти 1928 року. Мати із проханням помилувати оббивала пороги самому Григорію Петровському. Але скільки таких матерів у ті часи було... Їй не вдалося врятувати старшого сина Петра. Тому молодший Андрій усе життя писав вірші й за себе, і за брата. «Рідна мати моя, ти ночей недоспала...» — це значно глибше й сумніше, ніж рядки про вишиваний рушник як символ життєвої дороги.
Спочатку навчався в медтехнікумі, тоді — на літературному факультеті тогочасного Київського інституту народної освіти. Учителював, служив у Червоній армії. Крок за кроком подолав усі сходинки становлення «радянського поета селянського походження».
У Другу світову був військовим кореспондентом. Не оминула його й Сталінська премія — аж тричі не оминула. Так само, як ордени, медалі, відзнаки... Хоча навряд чи ви знайдете фото, де він з ними з усіма на грудях. Зате у грудях він завжди носив вічну тугу і нестерпний сум. За старшим братом. За хатою в Обухові. За мамою, яка завжди чекає. За всім, що втрачено назавжди. І всім, чому місце лишилося тільки у віршах.
Андрій Малишко народився 14 листопада 1912 року.

Аліна АКУЛЕНКО,
журналіст.

P. S. Кілька років тому на вулиці Андрія Малишка у Києві я підслухала діалог.
— Мама, — спитала дівчинка (маленька і вся у рожевому, як фея), — а что это за улица?
— Малышки.
— А кто такая эта малышка?
— Не знаю, — замислено відповіла мама. — Наверное, эта малышка была послушной девочкой, раз ее именем назвали улицу...