Я пам’ятаю з розповідей моєї мами, що в 1932-1933 роках був страшний Голодомор у нашій країні. В Україні 24 листопада вшановують пам’ять знищених тоді. Цього року виповнюється 85 років, як народ зазнав цього жахливого випробування. Особисто я цього не пам’ятаю, але до того часу маю безпосередній стосунок. Судіть самі: народилася я 21 січня 1933 року на Сумщині в селі Залізняку, тобто 85 років тому.
Ось що розповідала мені моя мама. Тоді майже не народжували дітей. У ті роки кожна доросла людина була зобов’язана працювати. Тих, хто симулював працю, — відправляли до Сибіру на лісорозробки. Мама працювати не могла, бо дитячих закладів не було, й мене ні на кого було залишити. Щоб уникнути заслання, мама брала на виховання бродячих голодних дітей, яких привозив у село тато. Ніхто їх до сімей не хотів брати, адже вони самі голодували. У нас було по 6-7 осіб. Щоб їх чимось нагодувати, мама міняла свої коштовності на продукти харчування. Треба сказати, що моя мама була із заможної родини. Вона мала п’ять братів і дві сестри. Вони обробляли землю. Щоб родину не відправили до Сибіру як куркулів, батько мами все своє багатство віддав у колгосп і сам туди записався. Через рік він помер від інсульту. Дітей, яких мама брала до себе, вона обпирала, мила, підстригала й намагалася віддати в бездітні родини або шукала рідних цих діточок. Двоє з них жили в нас дуже довго. Коли я підросла, любила їх як старших брата та сестру. Дівчинку звали Валя. За якийсь час її у мами взяла бездітна родина й удочерила. Кирило в нас закінчив школу, його призвали до Червоної Армії. Там, де він служив, його застала Друга світова війна. Після війни юнак повернувся до нас, одружився й був нам як рідний. Моя мама була дуже працьовита й любила дітей і людей. Про голод вона говорила з жахом і скупо, що в цей час приїжджали уповноважені з району та забирали у людей останні крихти, залишаючи родини без харчів. Люди їли траву, листя, птахів і тварин. Виснажені без їжі вони падали на дорозі та помирали. Моє життя моя люба неня зберегла. Буваючи на цвинтарі, я мимохіть читаю таблички. Але за всі роки я так жодної і не знайшла з датою 1933 року ні в Одесі, ні на Сумщині. Тоді дітей не народжували. І ховали без особливих почестей.
У мене є дві батьківщини: Сумщина й Одещина. В Одесі я з 25 січня 1951 року, куди я приїхала на відновлення Одеського залізничного вокзалу. Тоді, після Другої світової війни, закликали молодь на великі будівництва. Робочої сили було мало. Багато хто загинув на фронті, інші повернулися інвалідами.
Працездатні хлопці призивалися до війська. Колгоспне селянство було безпаспортними рабами в селі. Я одержала тимчасовий паспорт на один рік для вступу на навчання. Тож мала можливість протягом року розпоряджатися своєю долею. На ці будівництва їхали тільки дівчата. Нас у поїзді було дуже багато. Частина залишилася в Харкові, інших направили в Севастополь. Я потрапила в групу, що направлялася в Одесу. Відтоді живу в Одесі й уважаю її своєю другою батьківщиною. У мене дуже велика родина. Дивуюся, коли іноді випадково чую суперечку окремих громадян, що голод 1932-1933 років — це вигадки. У ці суперечки я не втручаюся. А от сьогодні, у день, коли 24 листопада біля чудового одеського Спасо-Преображенського кафедрального собору відзначатиметься скорботна дата пам’яті померлих від голоду, хотіла б, щоб були там і ті, хто не вірить у скорботну дату Голодомору.

Людмила ОПРОНЕНКО-КЛОПОВА,  член Національної спілки журналістів України.

Одеса.