Одна з найтрагічніших сторінок історії українського народу — Голодомор 1930-х, який був організований тодішньою комуністичною владою. З роками з’являється дедалі більше нових моторошних подробиць, і це стає ще наочнішим уроком для українців. Надто ж сьогодні, на тлі російської агресії. Своїми спогадами ділиться очевидець тих страшних подій Ольга Підгрушня (на знімку)

— 90-літня жителька Вербівки, що у Городищенському районі на Черкащині. Ольга Микитівна народила й виховала разом із чоловіком Василем трьох синів, має онуків, правнуків. Усе своє життя пропрацювала вчителькою. Створила Вербівський краєзнавчий музей.

— У 1933-му мені було п’ять років. Мама працювала в колгоспі, тато шив чоботи, за які йому приносили харчі, — так ми вижили. Але як зараз пам’ятаю свою ровесницю Пашу Сусленко. Вона постійно недоїдала і померла, бо переїла запарених колосків жита...
Збираючи матеріали для краєзнавчого музею, я жахнулася від того, через що пройшли мої земляки. Із трьох тисяч жителів Вербівки голодною смертю померло приблизно 750. Тобто кожен четвертий. Практично голодувало усе село, окрім комуністичних активістів, колгоспного і сільського начальства, які старанно виконували постанови Сталіна та більшовицької партії.
Реквізитори-активісти із підводою нишпорили у дворах колгоспників пізньої осені 1932 року, вилучаючи жито, пшеницю, ячмінь, просо. А за зерном забирали картоплю, буряки, квасолю...
Тих, хто благав залишити хоч щось, звинувачували у саботажі, заарештовували, відправляли в Сибір. Така доля спіткала Федора Шаленого і ще кількох односельчан. Обшуки, штрикання залізними шпичками в усі шпарини на подвір’ях припинилися, коли вже нічого було забирати.
Після закріпачення у колгоспі імені Леніна місцевим селянам видавали трохи зерна на трудодні. У 1930 році — по 375 грамів на один трудодень, у 1931-му — по 275 грамів. А в 1932-му — по 50 грамів. Хоч урожай був високим. Колгоспник, що заробив 300 трудоднів, мав отримати... 15 кілограмів зерна.
У розпал жнив 1932-го, коли селянам були видали частину заробленого на трудодні зерна, надійшла вказівка повернути все в колгоспну комору. Коли за першим продподатком надійшов другий, а продкомісія наказала вивезти весь посівний фонд і спорожніли колгоспні комори, люди зрозуміли — насувається страшне лихо. Восени більшість домогосподарств колгоспників лишилася без хліба, курей, свиней, корів, бо тварин нічим було годувати. Тоді став популярним вірш:
Устань, Ленін, — подивися,
До чого ми дожилися!
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні!..
Нема хліба, нема сала,
Реквізиція забрала!
Все забрала, голод буде,
Економте, бідні люди!..

У січні 1933-го почався справжній голод. А у березні-квітні у Вербівці люди почали масово вмирати. Так, у травні помер добрий, роботящий господар Трохим Бальоха, його дружина і троє синів — Лигор, Іван і Петро. За ними померло подружжя Панька та Олександри Гулаків. Кіндрат Сизоненко у страшному божевіллі вкоротив віку дорослій дочці та півторарічному онукові, а сам кинувся у криницю... Траплялися випадки людоїдства. У Софії Лисенко зникла шестилітня донька Ганя, яку шукали всю ніч.
Наступного дня хтось сказав, що дівчинку заманювали до себе сусіди.
За перші півроку 1933-го у Вербівці померли всі новонароджені діти... Тоді селом їздила гарба, на яку виносили покійників. На ямах, у які скидали померлих від голоду, не ставили хрестів і списків не вели. З часом ями ті заросли, і сліди їхні згубилися... Траплялося, коли закопували ще живих, але немічних...
Люди рятувалися, як могли. Частина вербівчан вижила завдяки поїданню загиблих тварин. Голова місцевого колгоспу Іван Сизоненко дозволив учителю Антону Рибченку взяти з колгоспної комори залишки вологого й пророщеного зерна, яке той просушував і варив для дітей. За цей вчинок голову колгоспу звинуватили у розкраданні і засудили до розстрілу.
Деякі сім’ї збирали омелу білу, страхополох, блекоту. Ці рослини викликали захворювання шлунка та психічні розлади...
Хліба у селі не бачили з січня по серпень 1933 року. Із картопляного лушпиння, до якого додавали стовченого у ступі ячменю, проса або вівса, випікали коржі — репанки. А варений буряк вважався делікатесом. Баланда із двох-трьох картоплин на всю сім’ю на цілий день урятувала від смерті багатьох селян.
З травня, після посадки картоплі, варили юшку із зеленого бурякового бадилля, щавлю, лободи, щириці, кропиви. Таке вариво їсти було гидко. Але завдяки йому рятувалися від смерті. А колгоспники, які ще мали хоч трохи снаги, йшли на роботу, де один раз їх годували бідним обідом...
Прикро, що за всі ці випробування і горе так ніхто і не відповів! А непокаране зло породжує послідовників.
Розповідь про трагедію українського народу доповнює 91-річна жителька Городища Ольга Шляхова (на знімку).

Ольга Олексіївна народилася і виросла в Городищі на Черкащині (до 1954 року — Київщина). Пережила війну і нацистську окупацію. Закінчила семирічку, а після — бухгалтерські курси. Відтак усе життя пропрацювала бухгалтером. Була одружена з нині покійним в’язнем фашистських концтаборів Павлом Макаровичем Шляховим. Разом виховали сина й дочку. Тепер уже є внуки і правнуки.
Ольга Шляхова (по материнській лінії) — з роду Гулаків, що дав Україні композитора Семена і байкаря Петра Гулаків-Артемовських. Обидва народилися в Городищі. Сама ж Ольга Олексіївна доклала величезних зусиль для поновлення роботи музею С.С. Гулака-Артемовського, який 20 років не працював. За це 2010-го її було нагороджено Подякою Президента України Віктора Ющенка.
«Мій чоловік — Павло Шляховий — у 1933 році був ще зовсім малим хлопцем. Його родина тяжко голодувала і рятувалася лише тим, що мама приносила з роботи трохи баланди, а ще їли довколишні рослини — усі, що знаходили.
Павло Макарович часто згадував такий випадок з 1933-го. Навесні мама пекла з цвіту акації (висушеного, перетертого руками, з додаванням води) так звані коржики, аби нагодувати голодних дітей. Це було вранці. І тут у хату вривається бригадир і починає сердито кричати, чому жінка не йде на роботу?!
Мати забідкалася, мовляв, назбирала акації й печу дітям, бо нічого залишити на обід...
А той посіпака, не роздумуючи, схопив відро з водою, і вилив у піч, на ті злиденні коржики, на які дивилися голодні дитячі очі...
Отаке тоді коїлося беззаконня й безчинство. Але, хвалити Бога, родина мого чоловіка вижила...»

Ольга ОСИПЕНКО, провідний науковий співробітник музею С. Гулака-Артемовського.

Городище Черкаської області.

Фото надано автором.