Останні кілька днів встигли охрестити «днями скинутих масок». Росія відкрито розстріляла перед усім світом українські кораблі в наших водах і цинічно намагається звинуватити Україну; останні «ліберальні» російські ЗМІ остаточно перетворилися на рупор кремлівської пропаганди; російські депутати на всі боки на-хвалюють місця ув’язнення, мовляв, «ГУЛАГ — гарна річ насправді»... Але в цьому кремлівському маренні ніхто не забуває, що ворог світу — саме путінська Росія й основна мета Москви — це світовий хаос і дестабілізація нашої країни. Хочеться сподіватися, Україна знищить цю божевільну імперію. І для українців, які платять занадто високу ціну за свою свободу, як ніколи безцінні слова підтримки й сили.
Ксенія ЛОГІНОВА (Москва, фахівець із грудного вигодовування, психолог):
— У мене українське коріння по бабусі, яка родом із Золотоноші. З ріднею, доволі далекою, я так і не познайомилася. Тому що сама народилася в Росії, а після смерті бабусі, напевно, вже складно буде їх знайти. Скажу чесно, раніше в мене не було якогось особливого ставлення до України (як, утім, і до Росії). Для мене Україна — це люди, які живуть поруч, розмовляють схожою мовою. У дитинстві приїжджала родичка й розмовляла українською, нині інтуїтивно я розумію українську мову, хоча років багато минуло... Також для мене Україна — це якась частина мене, з якою я не возз’єдналася.
Коли розпочалися воєнні дії, вірити не хотілося. Це били по хворому. Надто неправдоподібно й безглуздо. Гинули люди, багато людей, моторошно. Було боляче до сліз. Люди навколо почали ненавидіти Україну, я стала боятися цих людей. Було відчуття, що вони відключали себе і вмикали телевізор, коли обговорювали це: «Фашисти... Давно треба провчити... Захід вплинув...». Що зробилося з людьми, які тільки вчора були нормальні й розмовляли про повсякденні речі? Коли я запитувала їх: «Ви правда вірите тому, що кажуть по телевізору?», зазвичай відповідали щось напівбожевільне зі спогадом начебто «на мою троюрідну племінницю якось косо подивилися в 1996 році, коли вона звернулася російською мовою в такій-то місцевості України, тому правильно їх убивають»... Я просто перестала спілкуватися на цю тему з неадекватними людьми.
Я брала участь у мітингах за припинення воєнних дій і бачила багато чудових людей поруч. Ми разом кричали: «Слава Україні! Героям слава!», і в цьому була незвичайна сила, у цей момент не було росіян і українців, були герої там і співчутливі безстрашні люди, яким не пощастило народитися тут...
І зрештою ви змогли скинути й прогнати цю владу! Незалежно від того, що відбувається тепер, — це величезний крок, крок до громадянської самосвідомості і кращого життя.
Дякую, дорогі, що ви надихаєте. Ми обов’язково будемо вільні!
Ірина ШИГАЄВА (Великий Новгород, тренер з легкої атлетики):
— Колись Україна була для мене лише однією з колишніх братніх республік. Події, що відбулися на Майдані, змінили моє ставлення до українського народу: я побачила вільних людей із почуттям власної гідності, готових боротися й помирати за свободу, майбутнє країни та своїх дітей.
Завдяки т/к «Дождь» і його журналістам я в прямому ефірі стежила за подіями на Майдані, переживала, горювала й раділа з українським народом, сподівалася, що перемога Майдана обнадіє й підштовхне нас, росіян, до рішучих дій, але не так сталося, як бажалося... Неможливо було тоді припустити, що російська вояччина захопить Крим і розв’яже війну на сході України.
Досі важко усвідомлювати: російські снаряди й ракети руйнують українські міста і села, а російські найманці й військові — мої співвітчизники, продовжують убивати людей через те, що «моральним виродкам» із Кремля не сподобався вибір народу.
Нестерпно відчувати своє безсилля, гірко розуміти, що російський народ, уже не вперше за свою історію, занедужав «імперським божевіллям», соромно, коли твоя країна несе смерть і горе. ПРОБАЧТЕ.
21 вересня 2014 року на Марші миру в Москві мені особливо сподобався невеликий плакат, на якому було написано: «Моль, Украина — это твой нафталин». Вірю, саме так і станеться. П’ятий рік я подумки з українським народом, стежу за подіями, радію вашим успіхам і засмучуюся невдачам. Головне, що Ви, не звертаючи, рухаєтеся вперед до своєї мети. Бажаю українському народу якнайшвидшої перемоги над усіма ворогами, внутрішніми й зовнішніми. Слава Україні!
Наталія АРНО (з Бурятії, живе в США, президент і засновник фонду «Вільна Росія»):
— Стежу за подіями в Україні з часів Помаранчевої революції і, звісно, уважно стежила за подіями Революції Гідності й усіма наступними.
Я добре розуміла, що відбувається, тому що працювала в той час в американській неурядовій організації, що займалася просуванням демократії у світі. Ми володіли найостаннішою інформацією з усіх подій, що відбуваються. Часто й щодо подій, що насувалися, тому що наша організація постійно проводила соцопитування і ми знали в тому числі тренди й настрої.
У грудні 2012-го мені довелося терміново їхати з Росії, з моєї власної країни. Мені фактично дали 48 годин на збори. Агенти російських спецслужб загрожували тюремним ув’язненням на 20 років за держзраду. Потрібно було збирати не тільки нашу організацію для переїзду в Європу, а й пакувати все своє життя. Так у грудні 2012 року почалася моя еміграція.
Коли в Україні Янукович став ухвалювати такі само драконівські закони, як і російський «скажений принтер» (Держдума), то були побоювання за долю наших колег в Україні та за розвиток країни загалом. Коли почалися події на Майдані, перше жорстке придушення протестувальників — я вже тоді відчула, що українці налаштовані рішуче і влада Януковича припустилися великої помилки, застосувавши силу. Тоді стало зрозуміло, що народжується нова, вільна Україна.
Ми не відлипали від екранів телевізорів — я тоді була вже в Польщі, і польське телебачення показувало цілодобово в режимі реального часу, що відбувається в Україні.
Інформацію про поточні події в Україні ми черпаємо з аналітики, що її виробляє наша команда в Києві (Будинком Вільної Росії), з першоджерел — у нас багато контактів в Україні, включаючи Верховну Раду, уряд, аналітичні центри, ЗМІ, але особливо багато серед громадянського суспільства. І ми часто беремо участь у заходах і дискусіях, присвячених аналізу ситуації в Україні, проведених провідними західними аналітичними центрами.
Наша найперша доповідь — «Путін. Війна», яку ми пере-
клали на англійську мову, була присвячена доказам прямої участі Кремля у воєнних діях на сході України. У другій доповіді, написаній Іллею Яшиним, соратником Бориса Нємцова, присвяченій опису злочинів Рамзана Кадирова, ціла глава описувала «кадирівців», що воювали на боці Кремля в бойових діях на території України. Ілля Яшин також був автором нашої доповіді «Гібридна агресія Кремля» (на прикладі України), який ми опублікували на початку минулого року і презентували в Москві, Вашингтоні, Лондоні, Брюсселі та Берліні.
Ми (наша команда і наші експерти) часто публікуємо статті й виступаємо на різні теми, пов’язані з Україною. Звичайно, немає ніякої довіри прокремлівським каналам (ми навіть не можемо назвати їх ЗМІ, це не журналістика, це — пропаганда). Ми їх дивимося, тільки якщо потрібно аналізувати пропагандистські методи або наративи. Проте існує багато російських незалежних ЗМІ, які ми читаємо й дивимося: Проект, «Инсайдер», «Медиазона», the Bell, Медуза, «Новая газета», «Дождь» тощо.
На наш погляд, Путін — не стратег, а опортуніст. Головний план Кремля не тільки стосовно України, а й усіх інших країн у світі — дестабілізація. Це ми бачимо й у тому, як Кремль втручається в різні вибори — в США, в Європі і, звичайно, в Україні.
Ситуацію в Криму сприймаємо з болем. У 2012 році, коли довелося терміново їхати з Росії, оптимізму було більше, ніж у 2014-му, після анексії Криму й початку воєнних дій путінської Росії в Україні. Тоді здалося, що я втрачаю свою Батьківщину знову, і ця втрата більш болюча й глибока. Було незрозуміло, чи моя це країна і чи мій це народ. Потрібно зауважити, що вся ця ейфорія в Росії майже зникла, тому що внаслідок дій путінської влади життя стає тільки гірше. Водночас вселяє певний оптимізм той факт, що хоч би як Кремль намагався знищити громадянське суспільство в Росії — воно продовжує жити й робити важливі речі, хоч би як Кремль намагався зачистити продемократичні політичні сили — вони теж продовжують активність і навіть домагаються успіхів, наприклад, на місцевих виборах, хоч би скільки мільярдів Кремль вкладав
у зомбофікацію населення, особливо через телебачення, — та само молодь не дивиться зомбоящик і здобуває інформацію із соцмереж, незадоволена корупцією й прагне змін.
Ми багато займаємося Кримом — нагадуємо про цю проблему в Конгресі США, Європарламенті, інших європейських парламентах і в
різних західних аналітичних центрах. Ми багато працюємо з проблеми політв’язнів, включаючи українських заручників Кремля, в тому числі кримських татар. Готуємо нині доповідь про ситуацію із правами людини в Криму і про те, як Кремль руйнує там інституції. Будемо продовжувати нагадувати Заходу про цю проблему. Друзі й колеги, звичайно, розділяють мої переконання, інакше це були б уже вороги й опоненти. Ми працюємо нині над програмою «Активізм без кордонів». На нашому власному прикладі ми зрозуміли, що активізм не закачується на кордонах і боротися за Вільну Росію можна з будь-якої точки земної кулі. Сподіваємося, що багато росіян, яким, як і нам, довелося виїхати з путінської Росії, долучаться до нашої кампанії. У всіх своїх виступах я кажу, що бажаю Росії стати вільною, а Україні — залишатися незалежною.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
