Про те, що Олександра Олійника визволили з полону бойовиків у Донецьку, я дізнався на святі першого дзвоника у Немирівській середній школі. І дуже захотів із ним зустрітися. Тож поїхав у його рідне село Батьків, що в Радивилівському районі на Рівненщині.
Олександр Олійник після війни і полону насолоджується мирною тишею і риболовлею біля батьківського ставка.
...Дорога в Батьків. Асфальт, ще недавно розбитий, пошматований сорокатонними вантажівками, трохи відновили. Обабіч дороги стоять зелені лісосмуги: з одного боку — старі осокори, за якими розкинулося велике поле, а з другого — людські городи, що розтягнулись до берега річки Слонівки, зарослої осокою і очеретом. А далі вздовж шляху розкинулось гарне село, з відгалуженням вулиці вправо. А ось і садиба Олійників. Перед хатою живим килимом айстри з чорнобривцями. Над невеличким парканом дозрівали грона винограду. А далі, за городом, в заростях високого очерету, загубився батьківський ставок. Зайшов у веранду, постукав у двері. Назустріч мені вийшла невисока, приємна жінка, як я здогадався, Тетяна Марківна — Сашкова мати. Вона гостинно запросила у хату. Дістала фотоальбоми, документи, розклала їх на столі і почала розповідати про сина, якого вдома не було — ще зранку поїхав у ліс по гриби:
«У школі Сашко вчився добре, любив історію. Допомагав нам по господарству, любив поганяти з товаришами у футбол, порибалити в ставку чи сходити в ліс по гриби. Ще в школі син вирішив, що буде, як батько, Петро Федорович, шофером. Одразу після закінчення школи за направленням військкомату пішов вчитися на водія в Козинську автошколу. Отримав посвідчення водія трьох категорій. А невдовзі його призвали на строкову службу в армію».
Службу починав у Чернігівській області, в навчальному центрі «Десна» танкістом танка Т-72, згодом був направлений на постійне місце служби у Яворів Львівської області. Служив добре. Подобалося Сашкові в танковій частині. Любив техніку. Весною 2003 року звільнився в запас і приїхав до батьків. Допомагав удома по господарству, а оскільки не було де влаштуватися на постійну роботу, то деякий час «стояв» на біржі. Потім була служба у складі миротворчої місії в Іраку (вісім місяців), наприкінці 2004 року повернувся в свою військову частину в Україну, яка невдовзі була розформована. Тож дослужувати свій контракт довелося в іншій. Демобілізувався в 2009 році. А коли в 2014 році почалася війна вже в Україні, він добровольцем через військкомат пішов захищати Батьківщину.
Тетяна Марківна розповідала в подробицях про життя свого молодшого сина:
— Мені подзвонив побратим сина, Саша Кужелюк, повідомив, що мій Сашко потрапив у полон...
Через деякий час по селу чорним гаддям поповзли чутки, що їхнього односельчанина Олександра Олійника взяли у полон проросійські бойовики, і оскільки він був в АТО снайпером, то навряд чи його колись відпустять із неволі живим.
Лихо, що поселилось родині Олійників, надломило здоров’я батька Сашка, Петра Федоровича, додало йому болячок. Тетяна Марківна щоденною роботою витісняла відчай зі своєї душі. І ні перед рідними, ні перед чужими не показувала, як їй важко. Вона діяла, щоб визволити сина. Не один раз їздила в Київ з іншими матерями полонених українських воїнів, зустрічалася з народними депутатами України, разом з волонтерами стояла перед входом до Верховної Ради з портретом Сашка та написом: «Допоможіть повернути сина». А 18 серпня 2016 року Тетяна Марківна разом з іншими матерями полонених зустрічалась із Президентом України Петром Порошенком. Він їм обіцяв зробити все, щоб повернути всіх українських бранців додому. Проте дорога сина додому виявилася набагато довшою.
Того дня, коли я приїздив до Олійників, Сашка так і не дочекався. Він пробув у друзів до вечора. Зустрілись ми через пару днів на риболовлі на батьківському ставку. Сашко — невисокого зросту, худорлявий, з правильними рисами обличчя, короткою молодіжною стрижкою, глибоко посадженими голубими очима, в яких радість і сум змішалися настільки, що не можна було відразу визначити, чого в них більше.
— А як же потрапив на війну на схід? — запитав Сашка, який у строкову службу був командиром танка, а в миротворчій операції в Іраку — снайпером. Він запалив цигарку і почав розповідати:
— Ще в березні 2014 року я записався у військкоматі добровольцем на схід. А на початку серпня з військкомату подзвонили додому і запитали, чи не передумав їхати. Відповів, що ні. Я був зарахований у штат розвідроти на посаду розвідника-снайпера. 3 жовтня 2014 року прибули на станцію м. Ізюм, а звідти вже своїм ходом під Дебальцеве. Там стояла окрема 128-ма гірсько-піхотна бригада й окремі підрозділи. Їх підрозділ змінював 11-й батальйон «Київська Русь».
А далі була війна... Майже щодня обстріли зі сторони ворога. Наші дотримувались Мінської угоди, а от ворог — ні. З боєприпасами, пальним проблем не було. Значну допомогу воїнам надавали волонтери, забезпечуючи продуктами й амуніцією. Ночували в землянках. Львівський батальйон міліції патрулював місто. До Водохреща все функціонувало, аж поки ворог не розбив щитову. Бої розгорялися з кожним днем. Аж потім усе почалось... Спочатку позиції наших військ «утюжила» артилерія бойовиків: ствольна, реактивна, міномети. Потім були танки, БМП, БТРи. «Мішок» оточення закривався поступово.., — зітхнув Олександр Олійник.
Основну роль бойових дій зі сторони ворога відігравали російські регулярні війська. Підтвердженням їх присутності був підбитий під Дебальцевим російський танк
Т-72Б3, яких ніколи не було на озброєнні Збройних Сил України. Також були захоплені в боях у ворога трофейні — «Шмель» (ручний піхотний вогнемет), РПГ-28 — «Вампір» (ручний піхотний гранатомет). А в бою під с. Рідкодубом захопили російського морського піхотинця.
Ворог нахабно насідав. Логвинове переходило із рук в руки, населений пункт невеликий: 30 дворів, не більше. Місцевих жителів було мало. Навкруги свистіли кулі, рвалися снаряди і міни. Лишились від села тільки чорні обгорілі руїни... За селом Новотроїцьке виднілися невеликі зелені насадження із молодих сосон, які хоч трішки прикрашали сіро-чорну картину війни. Ніде практично не було освітлення. Газова магістраль перебита. Продуктами, що доставляли волонтери на передову, військові завжди ділилися з місцевими жителями, які з певних причин не змогли залишити свої домівки і жили під постійними обстрілами.
Напруження на передовій росло не по днях, а годинах. Очікували, що ворог піде і далі в наступ. Це підтверджували дані розвідки. Але наші воїни надіялися на те, що не тільки зможуть зупинити ворога, а й розбити. Та щось пішло далі не так...
...9 лютого 2015 року по полудні розвідники Олександр Олійник і Петро Ярошевич поїхали на цивільній машині на виконання бойового завдання. В їхнє завдання входила зустріч із розвідгрупою, що мала повернутись із ворожої сторони. Зустріч не відбулася. В зазначене місце і в потрібний час група не прибула. Тоді Олійник із Ярошевичем не знали, що в тил наших військ прорвалося велике угрупування бойовиків із російськими регулярними частинами. Розвідники мчали по трасі Ростов — Артемівськ. Проскочили досить чималий шмат шляху; зліва до дороги прилаштувалася торцем лісосмуга, яку раніше проїжджали не раз.
І раптом злива осколків і куль посипалися вогняним градом назустріч. Стріляли із стрілецької зброї, гранатометів. Ще декілька вибухів гранат змусили двигун зупинитися. По інерції машина вилетіла в рів. Дісталось і водієві, і пасажиру. Непритомний Ярошевич скривавленим обличчям завалився на кермо і сигналив на весь світ тривогу. А Сашко Олійник, який сидів збоку, поранений і непритомний, схилився на плече свого товариша...
Це була засідка під Логвиновим із російської диверсійно-розвідувальної групи з 20 чоловік і близько півсотні сепаратистів, які їх прикривали. Витягли з машини скривавлені тіла, снайперську гвинтівку, автомат. Водночас з’явилися телевізійники з російського телеканалу. Знімали «наживо» для російських ЗМІ. Знущатися над полоненими під прицілом телекамер ніхто не наважився...
Привезли їх і кинули в якийсь підвал. Потім перевезли в райвідділ поліції в м. Горлівці. Там дві жінки в білих халатах, напевне, медсестри, надали їм медичну допомогу. Оператор з російського телеканалу знімав все на камеру. Зрозуміло, що це робилося з пропагандистською метою. Пізніше відзняте показували Олександру Олійнику на відео. Далі впродовж трьох днів їх допитували російські військові. В ці дні їх ніхто не бив. Зате коли вже їх перевезли в Донецьк, колишнє управління СБУ, то там сепаратисти вже змогли добре відігратися на полонених...
Судді-фарисеї судили його, воїна ЗСУ, за те, чого він не скоював, — тероризм. А він захищав, воював за Україну. Далі була колонія в Макіївці, де він пробув з 22 червня 2016 по 27 грудня 2017 року. Олександр тримався і ніколи не забував про тих, хто загинув в Дебальцівському котлі. Там, серед побратимів, було немало земляків і друзів: Віктор Коренівський із Львівщини, Євген Герасевич і Володимир Полупанов із Вінничини та інші.
Кілька разів його матері вдавалося передати через Червоний Хрест посилку із продуктами в колонію. Сашко дуже вдячний рідним і всім, хто його підтримував, допомагав визволяти з неволі. 27 грудня 2017 року їх, 74 українських бранців, обміняли на майже 300 сепаратистів. Обмін відбувся в Майорську на підконтрольній бойовикам території. Звільнених бранців перевезли на територію, підконтрольну Україні, переодягли в нову військову форму, а далі на військових вертольотах направили в Харків, куди прилетіли пізно ввечері. Зустрічали їх в аеропорту як справжніх героїв музикою і квітами. На зустріч прибули Президент України Петро Порошенко, посли декількох країн Європи й інші офіційні особи. Потім з Харкова визволених із полону переправили до Києва. Олександр Олійник був у групі колишніх в’язнів, які летіли президентським літаком. Під час польоту глава держави спілкувався із визволеними з полону воїнами.
Уночі прибули в Київ. Там, в аеропорту, Олександра Олійника зустрічали мама, рідний брат з дружиною, хрещена. Далі були три місяці лікування і реабілітації в Київському військовому шпиталі, пізніше — тиждень у санаторії Трускавця, після чоло Олександра разом з іншими колишніми бранцями запросили на тиждень відвідати Іспанію.
Повернувшись з Іспанії, відгуляв відпустку вдома, прибув у свою військову частину у Володимир-Волинський, де невдовзі звільнився в запас, уже втретє.
Я запитав у Сашка, яка у нього найбільша мрія, на що почув: «Скоріше б закінчилась війна, і ми в ній перемогли»...
Леонід ВОРОНКОВИЧ.
Фото автора.
Радивилів Рівненської області.
